Найбільше чути було про Сокола, що орудував десь у районі ІГятигір. Найбагатші жиди вже давно непомітно виїхали з Жашкова: Двойріни, Шатайли, Кривіцькі, Чудновські, Сатановські, Співаки, Бродські... А це почали всі підряд масово виїжджати. Навіть наша Шулимка, що нічого не мала, крім купи дітей, і та виїхала. Деякі, самі старі, все таки лишилися... Спорожніло містечко.
Тоді в тій хаті, що стояла порожня (колишня поштова контора) з'явився рояль. Це дали на перетримання Кривіцькі. Я ходила в ту хату, бринькала і дуже жаліла, що не вчили мене грати. Ось уже й рояль є, а час тепер не до музики. Пробувала я самотужки, хоч би нот навчитися — нічого в мене не виходило, крім гами.
Чи це того літа зіхалися якогось четверга багаті хуторяни до нашого порожнього дому? Все подвір'я було заставлене возами, і навкруги біля подвір'я. Чого вони туди зіхалися? Якась таємниця. Ніхто нічого не говорив. Чомусь не помітно, щоб і наш тато там був. Скоро про те й забула. Події летіли навскач.
А оце вже побачили ми й німців. У нашому подвір'ї стояли вони з кулеметами, гарматами. Зарізала бика і тут же й поїли сире м'ясо, не смажили, лише посікли на котлети. Перший і останній раз бачила я, що можна їсти сире м'ясо.
Німці тягнуть і грабують все, що бачать: лізуть у селянські подвір'я, хапають корови, кури, гуси, свиней. Грабують безцеремонно і одверто цинічно. Відразу ж чисто всі їх зненавиділи й казали: "Ні, як грабують, то хай уже краще свої! Що це за порядок завели, що не можна втримати хвоста коло хати?"
Почали вже й про гетьманських карателів гомоніти. У Яни-шівці шомполами били селян, а одній вагітній жінці офіцер-каратель розпоров живіт. Після того за селом було знайдено шість трупів карателів із запискою: "Собакам собача смерть". Так ніхто їх і не прибрав. У Леміщисі вже почали зносити до двору Підгорського розібране... У Жашкові не було розбору панських маєтків, тут не було поміщиків, то чутки про все це навколишнє тільки доходили.
9
Мабуть, жиди вже всі повиїжджали, бо містечко спорожніло і затихло. Навіть сторожа з калаталом уже не чути.
Одної місячної ночі почалася в містечку шамотня, брязкіт заліза, щось десь розбивали, щось розвалювали. Не чути ні людського гомону, ані крику, а тільки гупіт розбивання. Це, мабуть, розбивають оті ятки-крамниці, що вишикувалися від церкви вздовж соші, аж не доходячи до нашої хати. Ні гомону, ні крику, але ось здіймаються пожежі. Це ж погром!
Дивлюся вгору, — а на даху Абового заїзду ясно вирізняються проти місяця людські тіла. Що, є ще в Жашкові жиди? І це так вони поховалися? От, дурні! Виставку з себе зробили!
Другого дня літало в містечку пір'я з жидівських перин, догорало там і там у ґетто. На наших зелених воротях крейдою виписаний хрест. Всі нежидівські хати мали таку охорону. А в нашій клуні було кілька сусідів-жидів, що їх затушкував наш тато у сіні. Чи був убитий хто цієї ночі? Якби був, я чула б. Але таких розмов не було. Були інші. Нібито, це був загін отамана Соколовського. Вночі застукали до Шепелів і під загрозою смерти забрали Володю Шепеля й наказали, щоб водив та показував, котрі хати не жидівські. Я, крім оцих глухих звуків розвалювання, не бачила жадного погромника. До нашого подвір'я ніхто не підходив. Здалека людей теж не було. А я ж висла біля хвіртки, бігала по подвір'ю, бо тоді в такі ночі, коли стогоном стогне земля від тупоту чи армія переходить через містечко, неможливо спати, утриматися в хаті. І дійсно, так багато було загонів, що годі було розібрати, яка тепер влада, хто був учора в Жашкові, а хто сьогодні. Якби не оце пір'я, що літало в повітрі, та не згарища, та оця чутка про Володю, то ми б і не знали, що цієї ночі діялося у містечку.
Отак виглядав цей жашківський погром. Наші ж люди, селяни, перетримували своїх жидів в той час, як їхні кубла й гнізда розмітували партизани. Може це була народна відповідь на погрозу: "Заждіть, заждіть! Ви у нас уже в мішку, тільки ще не зав'язані"? Хтось не хоче лізти в мішок і разом із мішком розносить і того, хто ще не зав'язав мішка, а вже наготував шворку.
Як я тоді до цього ставилась? Це ж були сусіди, хата в хату, не раз багато їх пересиджувало в нашій клуні, поки минеться небезпека. Може найточніша відповідь така: як до чогось чужого. Вони ж самі себе чужістю відділили від аборигенів. Самі жиди витворюють антисемітизм, вони перші його породителі. Як може триматися в тілі чуже тіло? Ще й вороже. Воно або розростеться, як рак, і заб'є того, на кому жирує, або чиряка треба видушити, щоб витік весь гній. Це ж жахлива "мораль", це ж цинізм, — так висмоктувально вороже ставитися до народу, серед якого живеш, який годує своєю працею, своїм хлібом, маслом, курми, яйцями. А вони за це хочуть "зав'язати у мішок"! То яке може бути реагування народу, як не випалення вогнем чиряка? Це ж самооборона! Хіба мало в історії прикладів, що народ позбувається гнобителів "потоком і разграблє-нієм"?
Ця ніч Соколовського була початком занику ґетто. Не стало тих крамниць, що вистроїлися вздовж соші. За дуже короткий час оті лябіринт-халабуди, що попритулювалися біля ярів, були в руїнах і заростали вже свіжою травою. Одного разу я йшла через руїни, де була школа (синагога), поруч лазні, бачила рештки звитків пергамену, себто шкіри ненароджених телят, із жидівськими письменами. Мабуть, "Талмуд" або й "Протоколи Сіонських мудреців", згідно з Тупчісм.
"О, Аданой, Малахой..." — згадалася мені довга постать у смугастому чорно-білому талесі, що похитується й плаче-ридас, згадуючи минулі нещастя свого народу й передчуваючи майбутні. А цих нещасть так же легко уникнути, — тільки відмовитися від фальшивого міту про вибраність...
Так я філософую, а в цей час де не взявся здоровенний собака й кинувся на мене. Я починаю тікати й раптом... провалююсь у якусь яму, що ними повні ці руїни. Злякалася не тільки я, а настрашився й собака... Він утік, а я якось вибралася з ями. Після цього я вже остерігалась ходити поміж руїнами.
А одного разу наче ніякого партизанського загону в Жашкові не було, а дивлюсь — над вечір горить хата Берґера-кравця, що за кілька будинків від нас. З неї вибігає жінка... Як же це так? Хтось ховався там? Але чого вона біжить у полум'я назад, наче хто її заганяє? Нікого нема на овиді. Може вона за чим вернулася? Довго ще верещить у вогні, а тоді затихла. Моторошна трагедія самотної істоти, що чомусь притаїлася серед цих руїн.
Цю сцену смерти я бачила власними очима. Більш не бачила, ані не чула. Навпаки, не раз чула — то в того, то в іншого переховуються жиди, ті, що знайшли собі приятелів у місцевому населенні.
Через рік-два не впізнати вже було ґетто. Воно десь зникло, оті покручені халабуди, куди водовоз Зейдель возив у бочці гнилувату воду. Зникли й руїни. Натомість з'явилися нові хати під бляхою, обгороджені від рівної вулиці біленькими штахетиками, а за ними веселенько сміються квіти: мальви, чорнобривці, кручені паничі та величезні цибаті й головаті сонячники. Село проковтнуло ґетто.
10
Так? А це вже й наш батько ховається. Зник і ми навіть не знаємо, куди. Від кого? Чому? Невідомо.
Але тато наш знав, коли має бути небезпека. Кілька днів згодом налетів на нашу хату із своїм загоном отаман Христич із Ставищ. Застали в хаті мене саму. Обшукали все, і до мене: — Де твій тато? — Не знаю! — Отаман зриває групову світлину із стіни й подає мені: — Покажи, котрий батько! І я здуру показую. Чого? Мені ж не треба було цього робити, я могла на іншого ткнути пальцем. Але оця кравченківська правдомовність та нешвидке думання, нерозторопність! Оцей несподіваний нахрап! Світлину забрали. А тепер як зловлять і уб'ють нашого тата, то буду винна я.
Це вже літо, і Ганя вдома. Сидимо ми на ґанку перед хатою. Ніяка робота нас не бере. Не знаємо, що буде. Велика жалоба в хаті. Дивно! Як батько був удома, то наче сковував нас, ми любили, як він із своїми сопілками та товаришами, Іваном Лисаком і Захарком Цимбалом, вирушав у "оказію" на село, а ось коли ганяються за ним, — ми осиротіли...
Сидимо й бачимо, що вже знов з'явився якийсь партизанський загін. Спинилися верхівці біля того будинку біля пошти, де ми колись жили. Чого це вони причепилися до того старого старозавітнього діда в чорному лапсердаку з пейсами у ярмулці? Здалека не видно, наче на Йойну схожий... Щось говорять йому, ведуть за собою. Він смішно розмахує руками, топчеться на місці, а вони регочуть. Це вони заставляють його танцювати. Моторошно. Але я таке бачила. Може це ті самі ґої, що приходили в суботу на шабес запалювати й гасити лямпу, бо жидам у суботу гріх працювати? Може. І знов пригадується мені такий самісінький дід у талесі, як він молиться. "О, Аданой, Мала-хой"... та й таке: "Нехай раби твої будуть із народів, що кругом вас" (Біблія, 3 Мойсея, 25, 44).
Що з тим дідом було далі, я не знаю, бо раптом до нас у хату вскочило кілька партизан, перебігли по хаті, туди-сюди шатнулися і зникли, а слідом за цим Ганя виявила, що пропав її золотий ручний годинник. Ганя почувала велике право на цього годинника, вона його заробила лекціями. Із таким правом пішла вона до отамана із скаргою, з вимогою, щоб повернули... Еге, "повернули"...
Як відомо, події тоді розгорталися блискавично й ситуації мінялися щодня. Якась загроза для батька минула і він знову був удома. Але яка? Невже отой таємничий збір хуторян у порожній хаті? Як я потім через багато-багато років зв'язала собі, то це був з'їзд хліборобів-землевласників, що вибирав делегатів на з'їзд у Києві, який подарував Україні гетьмана Скоропадського. Я не можу думати, що батько брав у тому якусь участь, він до політики, та ще й до гетьманської, був холодно байдужий. Так що, оце як ти мене, Господи, бачиш! І ми замішані в той звироднілий і штучний гетьманат, що залишився в пам'яті народній, як каратель. А все тільки тому, що була порожня хата і її зрідка наймали то для Новорічного балю, то для турецької пекарні, а то на гетьманський з'їзд... (Це все тільки мої здогади, ніхто мені цього не сказав).
Про події в Києві, про Муравйова, що збомбардував дім Грушевського, повний українських ціннощів, про універсали, про Крути, про похід комсомольців та отамана Зеленого, про захоплення білогвардійцями Києва ми (я, принаймні, а то ж хапалося все не лету) нічого не знали.