Спішив уже полями додому.
Зимний вітер палив його в лице. Був саме гострий грудень, і прониклива студінь в'ялила все довкола. Та він на ніщо не зважав. Чорна жура йшла крок у крок за ним і зайняла його цілковито. Думка, що його син міг утекти з війська, висисала всю рівновагу й весь супокій його душі. Се ж могло наступити нині, завтра, позавтра, при першій карі, яку міг дістати, він же був ще не ознайомлений зі всіми муштрами,— і відтак пропав його син. Тоді все скінчиться, і буде по його хлопцеві.
В розпуці гнав, мов олень, додому.
Йому здавалося, що чим скорше опиниться дома, тим скорше збіжить час і він побачиться знов коло сина. Бачив лише один спосіб, аби врятувати його. З'являтись якнайчастіше перед ним, зацитькувати його душу й давати йому можливість виговорити свій жаль. Відчув інстинктом, що се могло статися одиноким способом успокоєння розбурханої молодої душі...
Поля розкривалися чимраз більше перед ним і манили своїм тужливим смутком, мов у вічність. Він спішив ними невтомимо. Людей не стрічав тут майже ніяких. В душі мінялися, мов навперейми, два образи на сірому тлі. Великий будинок із порожніми заґратованими вікнами, заморожений самою гостротою, і на пустих полях дрібний його бурдей і Марія... Марне лице з білого рушника з журливими, допитливими очима...
Вернувши додому, розповів Івоніка Марійці, що хлопець смутний і хорий, та що приніс від нього значок на примівку. Все інше замовчав. Знав, що роздратоване серце матері був би до глибини зранив. Жалував її, як жалується малих дітей, та й в душі заодно питав: "І що з того, що скажу їй? Порятує тут чим?.."
Віддихав тяжко, згадуючи полишеного в розпуці сина, вмовкав і звертався до праці. Вона, ба й уся природа, відігравала німу, могутню роль в обороті того, на око так незначного, дрібного життя,— і його становище до них було пов'язане тисячними невидимими ниточками, що обмотували його тісно та становили своїми неозначеними рухами й появою потреби саму головну долю його. Поглибившись у них, жив на око мовчки й бездільно, хоча коли внутрі його душі мов діти рвалися насліпо інстинкти в різні сторони й вигрібували окремо від тверезого розуму рухи долі. Марійка, дізнавшись про стан сина, скривила уста, мов у фізичному болю, і побігла прямісько до своєї приятельки Домніки. Та мала примівкою відвернути слабість і смуток від сина.
Домніка була жінкою яких сорок років і була для сільських жінок неоціненна особа. Мала свою окрему історію, а в селі — окремі права. Передусім відрізнялася своєю минувшістю у дівочих літах від іншихі сільських дівчат, яких життя монотонне, згори назначене, не мало в собі стільки відміни й особистого ділання, як в її житті, заким вийшла заміж. Наслідком того, може, було се, що вона дуже пізно віддалася. Служила в місті у одного багатого лихваря майже десять років, і іноді перешіптували собі, що була не лиш вірною слугою для напівзглупілої пані, але й панові своєму була не менш віддана.
Одначе ніхто не міг сього твердити.
Вона сама була незвичайно розсудлива, в поведенні із мужеським полом гостра до грубості, а повернувши майже по десятьох роках служби з міста назад у рідне село, показалася настільки працьовита, що й гарна, настільки хитра й замкнена, що й притомна — то й замкнула всім балакунам рот.
Одно, на чім їздила, була її залізна витривалість у постах. В році не було одного такого понеділка, в котрім була б що іншого взяла в уста, як сухий хліб і воду. Хоч була здорова, хоч хора, хоч як її перемовлювано з'їсти хоч раз скоромне в понеділок, вона не дала себе перемовити. На підставі того перешіптувано собі, що в неї є тяжкий гріх на душі, за який, мабуть, кається, а дехто усміхався й говорив прямо:
— Служила вірно своєму панові-жидові.
Була гарна, чорноброва дівчина, з острим і спритним язиком. І не щоб саме багато говорила. Ні, була лиш бистра й відважна. За те прозвано її в цілім селі "оса".
Їй було більше як тридцять років, як повернулася до рідного села, де мала лише одного брата, і поступила на службу до двора. На гулянку ходила зрідка й називала всіх хлопців прямо смаркачами. І диво! Помимо її краси й розуму, помимо незвичайної старанності, з якою завсіди одягалася, не викликувала подиву й симпатії в мужеській половині сільських мешканців. Здавалося, що добру пайку тої вини поносили її чорні холодні очі, що мали в собі щось неприязного. Хоч і якою милою була не раз у словах і в поведенні, та проте не прив'язувала нікого до себе. Треба було — так сказати — удержатися на обережності перед тими очима. Коли говорила або оповідала що — слухали її радо. Говорила добірними, здержливими словами, і як така, що "знає, з ким говорить". Але все ставало миліше, коли вступалася з очей. Зразу, коли повернула із служби до села, слідили за нею хлопці й дівчата з цікавістю.
Чи не подобалася ні одному?
Не подобався їй ні один?
В неї були зложені гроші й гарна тонка одіж. Носила все як сніг біле білля, мала довгий, шовковими кутасами прибраний та "богородицею" вишитий киптар. Але не зробили ніяких спостережень. Вона оставалась байдужна. Ніколи не бувала тепла й ніколи холодна. Лише раз зрадила свій душевний настрій, але про се дізнався лише старий Петро, що сидів у городі за копицею трави й острив серп, і панна, що стояла при створенім вікні, що виходило до города. Домніка сиділа коло грядок, полола й співала. Се не була звичайна пісня. Уложила її собі сама, приноровивши й мелодію до неї. Виповідала в ній цілу свою любовну історію.
Любила молодого хлопця, сироту без тата й мами, сироту, що пробував у війську. Любилися взаємно і прирекли остатися собі вірними й побратися, як він поверне з війська. Тоді мали працювати й доробитися маєтку. Гарну хатину поставити, гарні білі воли закупити й жити щасливо. Тепер не мав про се ніхто знати, крім бога, зірок і полохливого соловейка, що втікав перед людьми вдень і вночі, бо люди були лукаві й лихі й подобали на вовків. Співала пісню смутним, монотонним голосом і дуже чутливо. Як закінчила, увійшла панна до неї до города і спитала:
— Що се за пісня, що ти її тепер співала, Домніко? Як вона зветься?
Вона змішалася і відповіла:
— Не знаю!
— Пісня подобається мені; я радо записала б собі її! Чи не повторила б ти мені її ще раз?
— Не можу! — відповіла.
— Як же се? Таж ти її співала напам'ять!
— Так... але... я її не вмію напам'ять...
— Але ж ти співала її напам'ять! — стояла панна при своїм.
На те вона ще більше змішалася, відповіла, одначе, за малу хвильку цілком відважно:
— Я співала її нині перший раз! Я співала її з голови...
— Ти собі її сама уложила? — ішло дальше питання...
— Так! Мені було так тяжко на душі... я мусила виспіватися!
— І не могла б ти повторити тої пісні? — наставала панна.
Вона здвигнула плечима і всміхнулася.
— Сьогодні ні! Може, іншим разом! Я сього сама не знаю! Воно так само вийшло!
І по короткій хвилі, під час якої дивилася панна на неї задумливо, підняла голову й подивилася на панну своїми холодними, неприязними очима.
— Нащо вам сього? — спитала.
— Я хочу мати ту пісню!
— Нащо?
— Сподобалася мені!
— Не збагатієте нею! Спишіть собі іншу пісню! Поглянула на панну так зимно, що та, не сказавши більше ні слова, віддалилася.
Старий Петро за травою задержався на хвильку в гостренні серпа, а як панночка переходила попри нього, проговорив до себе цілком голосно: "Відьма! вона співала про свого милого, я знаю! Знаю тепер також, чому всі хлопці — смаркачі! Ади, ади! але вона таки собі щось варта! Ей боже, боже!" — посвистав весело, а потім споважнів і задумався. Вона, оця чорноока відьма, зі жвавими руками, що ніколи не відпочивають, із премудрим, гадючим язиком, вона була одинока, що її взяв би за жінку. Так, він, Петро, якому всі дівчата були те саме, що снопи, він узяв би оцю Домніку за жінку. Але вперед мусив би заробити трохи грошей. Лиш трохи. Вона була така працьовита, мов бджола, запопадлива; він розумівся також на тім, як гроша роздобути; а з таким віном можна би вже щось розпочати. Роздумував ще довго. На старі літа принаймні мав би де голову склонити, мав би свій кут та мав би когось, хто б йому свічку потримав, на лаву як слід уклав. В його голові прокинулася думка: піти до Молдави на роботу. Він приносив звідти вже не раз гарні гроші, але пропускав їх, бо кому мав їх остаточно передавати? Але попробує ще раз. Може заробити більше. А поки що най все буде так, як є тепер. Остаточно все-таки буде так, як бог схоче. її ніхто не візьме. Вона вже немолода та й дурна не була. Не дасться вхопити кому-небудь на вудку...
І як наступило літо й настали покоси, зник старий Петро, не зрадивши ні словечком про свої заміри. Пішов із іншими людьми до Молдави. Ніхто не здивувався тим. Се не була в нього першина.
VIII
Се було того самого року восени.
Старий Петро приніс з Молдави гроші, визичив їх одному ґазді, а сам пішов ще в гори на заробіток до трачок [87]. Зимою, себто в м'ясниці, думав вернути й здійснити свої наміри...
Домніка довідалася від жінки писаря, що перед Андрієм поститься цілісінький день насухо, увечері печеться і їсться якусь паляницю, а вночі з'являється у сні богом суджений муж і подає води пити.
Потім можна напевно числити, що вийдеться заміж за того, що уві сні покажеться. Мабуть, ніхто в світі не постив так щиро в день перед Андрієм, як Домніка. Стала майже чорна на лиці з голоду. Старалася все по надвірку вештатися, аби не задержуватися в кухні межи челяддю, особливо ж у полудневій порі, коли всі парубки сходилися і мусили запримітити, що вона не доторкалася ні до якої страви.
Між іншим, був тут і дурнуватий рудий Ілія, якого ненавиділа задля його лінивства і глупоти, який одначе все мусив знати, що вона діє і говорить. Той був би перший, що переказав би зараз іншим хлопцям, що вона постить.
Не був понеділок, а вона постила. Вона боялася глуму. Була цілий день поважно настроєна й мовчазлива і зітхала журливо й тяжко.
Увечір зробила так, як навчала писарка, і лягла спати. Головне, не забула поставити біля себе горнятко з водою. Се горнятко мав їй подати уві сні богом суджений чоловік...
Зрання побігла до худощавої жінки писаря, ніби з якоюсь просьбою. В дійсності хотіла лише оповісти їй свій сон.
— Ну і що ж? — було перше слово писарки, як обі побачилися, врешті, у пекарні.
Домніка сплюнула.