отак нам рискувати!
Прирівняли! — посміхнувся Кузнецов.— Що для них якийсь там сапер, а чотири сотні гвинтівок — це ж цілий скарб.
— На який, до речі сказати, уже й претендентів більше як треба.
— Хто претенденти? — глянула на Бондаренка Мирослава.
— Гудзій — для свого запасного полку, а повітовий комісар Мандрика — для свого "вільного козацтва". Кажуть, плакав у жилетку, чи то пак у френч, отаманові Щупакові: дробовиками, мовляв, озброєні, а є навіть такі загони в повіті, що мало не кремінними рушницями, з музею.
— Не тільки плакався,— обізвався Одуд, солдат з українського запасного полку.— На наш полк капав. Заявив, що нема ніякого смислу озброювати нас, щоб не довелось потім роззброювати: більшовики, мовляв, уже й там звили гніздо.
— Ні, зброю вони добром не віддадуть,— зауважив Федір Іванович.
— Так не добром. Я ж кажу — змусити.
— Легко сказати!
— От іменно! — заговорив артилерист.— Сказати легко, та от лихо — не під силу нам. Чотири сотні їх в ешелоні. А нас у дивізіоні і двох нема. А нахрапом — якщо раз удалось, то це не значить, що й удруге вдасться.
— Як це "нахрапом"? — не зрозуміла Мирослава.
— Та ми ж його, отамана гайдамацького, на пушку тоді взяли. Коли б він не таким боягузом був, нічого й не вийшло б. Сидів би Кузнецов у комендатурі. Пороху нема!
Втративши всяку надію, Мирослава раптом роздратовано знизала плечима і сказала артилеристу ущипливо, мовби він був винуватий в цьому:
— Пушки без пороху! Так чого ж ви возитесь з оцим залізним брухтом?
Артилерист засміявся:
— Ви, товаришко, зрозуміли мене занадто буквально. Порох для гармат у нас є. Іншого "пороху" нема. Бачте, в чім справа. Нема що казати, грізна зброя — артилерія. Але ж це зброя дальнього бою. Ви вкажіть нам ціль за п'ять, за три версти — мокре місце від неї лишимо. Та хоч і ближче — прямою наводкою будемо бити. На крайній випадок є в нас і картеч для самозахисту. Але це коли на позиції стоїмо, а не на залізничній платформі, де і розвернутися ніяк. Ну, а щодо рукопашної — зовсім погано. У нас не всі навіть і озброєні. А ті, що озброєні,— карабінами. Бачите ось,— він показав на свій карабін, який держав між колін,— іграшка. Та ще — без штиків.
— Артем у комітет заходив? — спитав Бондаренко.
— Заходив. Говорив з Тесленком. Пішов оце щойно.
— От і гаразд. Це спосіб найвірніший,— сказав Федір Іванович.— Звичайно, на засіданні ми будемо домагатися ухвали Рад повернути зброю саперному батальйонові. Але дуже сподіватися на це підстав нема. І треба пам'ятати, що головне — ще і ще раз показати народу їх справжнє обличчя, без маски...
— І давайте починати, час уже,— сказала Мирослава.— їм-то поспішати нема куди.
— Іще одно,— підводячись з місця, звернувся Бондаренко до Супрун.— Ми тут уже радились. Як ти, Мирославо На-умівно, на це дивишся? Щоб раніш Кузнецов виступив, а ти вже потім.
— Я теж думала про це,— сказала Супрун.— Сама поява Кузнецова на трибуні дуже для нас важлива. Як-не-як, а це ж наслідок, хоч маленької, перемоги нашої над гайдамаками.
— Ну, вони це теж ураховують,— сказав Бондаренко.
— Цікаво, який вони сьогодні трюк викинуть? — спитав солдат Одуд.
— Зірвуть засідання. Це — як пить дать,— переконано сказав Кузнецов.— Але тим більш кожна хвилина дорога. Іди, Федоре, дзвони.
Через кілька хвилин після того, як вийшов Бондаренко з кімнати, почувся дзвоник, що скликав депутатів і публіку у зал.
— Продовжуємо роботу засідання,— коли стихло в залі, оголосив Гудзій.— Слово до порядку ведення зборів має депутат Кузін від фракції російських соціал-демократів меншовиків.
Із-за стола президії підвівся кострубатий студент і вийшов на трибуну.
— Товариші депутати! Перш за все нагадаю вам, що викликало потребу в перерві засідання. Як ви пам'ятаєте, Діденко з цієї трибуни оголосив дуже цікавий документ про задуману більшовиками акцію в Харкові. Цей документ проливає світло і на події в нашому місті. І, як висловився Діденко, дає нам змогу питання, поставлене фракцією більшовиків на це засідання, "поставити з голови на ноги". Щоб краще розібратися в ситуації і обговорити становище, яке створилося, ми і вимагали перерви. Тільки більшовики, як пам'ятаєте, були проти. Ще б пак! А втім,— він зробив паузу і заговорив знову, відрубуючи кожне слово:— А втім, вони використали цю перерву непогано. З властивою їм оперативністю,— просто навіть заздрість бере! — вони за ці півгодини встигли немало. Скориставшися з перебування на станції проходящого ешелону якихсь анархічно настроєних солдатів, вони домоглися від отамана куреня полубот-ківців звільнення Кузнецова... Рух, шум, голоси в залі.
— ...Під загрозою насильства,— продовжував промовець,— і свідок тому повітовий комісар Мандрика, присутній зараз в залі. Він був у салон-вагоні отамана, коли озвірілий, п'яний натовп солдатні увірвався в салон...
— Ох, і брехло ж! — басом сказав хтось у залі. Мимоволі всі глянули в той бік.
— Але мало цього. Щоб нав'язати нам ухвалу, вигідну для них, більшовики заручились підтримкою цієї солдатні і тут, на засіданні. Присутність їх у залі... Озброєних!..
— От гад! Ти диви: "Солдатня"! "П'яний натовп"! — знову почувся той самий бас.— Це хто ж, ти нас поїв?
А тенорок додав:
— Кров'ю нашою він напоїв би нас! З охотою! "Війна до повної перемоги!"
— Товариші! До порядку,— постукав олівцем об графин Гудзій.
— Від імені фракції російських соціал-демократів я протестую проти присутності на засіданні озброєних і не відомих нам солдатів, що вирішили любою ціною зробити неможливою кашу роботу. Поки що вони ображають оратора, улаштовують обструкцію. А далі хто може поручитися! Можливо, вдадуться і до насильства. Я прошу обговорити це питання! — Він зійшов з трибуни і сів на своє місце за столом президії.
— Дай мені слово,— почувся голос із залу. ї літній, бородатий солдат, рядовий Кузьменко з Охтирської робочої дружини, випростався на весь свій богатирський зріст.— Я звідси, з місця, два слова. По-перше, відносно "солдатні". Що це за барський тон у соціал-демократа, хоч би і меншовика?! І звідки Кузін узяв, що вони п'яні? Поки ви там, на своїх фракціях, "розбирались в ситуації", ми з ними в коридорі не по одній цигарці викурили. Солдати як солдати. Перекидають їх частину, можливо, навіть на фронт. Стоять на станції. Час є. Так мають вони право прийти на відкрите засідання? Аякже! Хіба не повинні вони знати, що в них за спиною робиться, за що вони воювати будуть! Тепер відносно зброї. Хочу запитати Кузіна, а може, й тебе, голово Гудзій, бо ти підтакував йому,— з якого це часу революційні демократи стали отак боятися солдата з гвинтівкою? І чи личить це їм? Все! В залі знову, як брижі на воді од вітру, знявся шумок.
— Товариші,— Гудзій навіть звівся з місця і подзвонив у дзвоник, закликаючи до порядку. По настрою в залі він уже бачив, що затримувати увагу зборів на пропозиції Кузіна нема рації,— провалять. Тим-то він зняв цю пропозицію сам, правда, заспокоївши при цьому меншовиків і попередивши публіку, що при найменшому безладді він попросить її звільнити зал,— і давайте не ухилятися в сторону, а то все ходимо та й ходимо довкола. Часу у нас не так багато. Самі знаєте, електростанція працює лише до дванадцяти. Проїду промовців урахувати це. Не розтікатися мислію по древу . Слово надається представникові більшовиків...
Бондаренко тихо підказав йому щось, і Гудзій, на часинку зам'явшись, оголосив:
— Слово надається від фракції більшовиків Кузнецову. І знову, як не раз уже за ці кілька хвилин, при самій згадці
імені Кузнецова в залі знявся шумок, приглушений гомін. І так було, поки він проходив через зал до трибуни. Але ось вийшов він на трибуну,— і хоч Гудзій не тільки не дзвонив у дзвоник, але навіть не вважав за потрібне хоч би олівцем постукати об графин,— шумок в залі і гомін самі по собі стали стихати, дружніше закашляли простуджені. І зал приготувався слухати.
— Товариші! — неголосно і дуже спокійно сказав Кузнецов.— Перш за все хочу відповісти на запитання, яке так і повисло в повітрі. Ні меншовик Кузін, ні український есер Гудзій не вважали за потрібне відповісти на нього. І зрозуміло чому. Занадто вже неприємне, невигідне для них запитання. "З якого це часу революційні демократи,— спитав солдат із залу, розуміючи в даному разі дрібнобуржуазні угодовські партії — меншовиків, есерів,— з якого це часу стали вони так боятися солдата з гвинтівкою? І чи личить це їм?" Я, товариші, на це запитання відповім так: авжеж, личить. І навіть дуже личить!
В залі там-там спалахнув смішок. Хтось крикнув:
— Молодець Кузнецов! В саму точку!
— А чому?— продовжував Кузнецов.— Тому, що вони — меншовики, есери — ніколи ні революціонерами, ні демократами не були. Тільки прикидались такими. Маскували революційною фразою свою ворожість до народу. Солдата з гвинтівкою, озброєного народу вони завжди боялись. І чим далі, тим більше. Пригадаймо хоч би керенщину — осиковий кілок їй у спину! Ще в червневі дні, в самий розпал підготовки наступу, хіба не домагався есер Корейський, тодішній військовий міністр, запровадження смертної кари для солдатів на фронті? Хіба не організовував він карні загони "ударників" проти революційно настроєних військових частин? Щоб зламати опір народу, щоб на догоду своїй і іноземній імперіалістичній буржуазії перетворити вільний народ на гарматне м'ясо, по сто карбованців за голову. Не більше не менше — сто карбованців! Саме таку ціну давала Антанта тоді за кожну голову нашого солдата . Дешево, правда ж? Але "революційних демократів", як видно, ціна ця влаштовувала цілком. Недарма ж вони на кожному перехресті так і горлали про війну до переможного кінця. Не вийшло! Не піддався народ. Він пішов своїм шляхом, поглиблюючи революцію, створюючи Радянську владу. А Керенського та іже з ним — як вітром здуло на смітник історії. Але є ще, не перевелись на нашій землі люди, що прикриваються прапором революційної демократії. Ці люди із шкури лізуть, щоб повернути колесо історії назад, щоб загальмувати соціалістичну революцію. На Вкраїні зараз це чорне контрреволюційне д)^іо творять есдеки Винииченко, Петлюра, есер Грушевський , вся Центральна рада в цілому. Щоб утриматися біля влади і не за страх, а за совість відстоювати й далі інтереси "своїх" фабрикантів та поміщиків, вони на все готові.