"Зорю" вже пробили, змінили вартових, всі сплять, саме пора.
Враз я побачив, що хідник переді мною закінчився... ходу далі не було. Тремтячими руками почав я обмацувати стіни,— земля... земля... земля... І враз рука моя намацала щось тверде — камінь!
Я присвітив свічкою. Так, це був сірий подільський камінь, але рівний, мов дошка. Серце закалатало... я не міг балакати... я мовчки показав на нього Гончаренкові... він був теж схвильований.
Тепер або ніколи...
— А що, як в ту мить, коли ми з цього боку вліземо до льоху, там саме зміна варти?
Від однієї цієї думки мене обсипало морозом, але вагатись було вже пізно. Я підніс свічку до каменя і одрахував три цалі41 з лівого боку. Камінь був рівний, сірий, не знайти було залізної пружини. Що ж надушити? Я почав душити камінь. Жарти, чи шо? — камінь стояв нерухомий. Знов несвітський жах, знов думка, гостра, мов кинджал. Розпач взяв мене. І враз, коли я хтів вже кинути все, я почув, як під моїми пальцями частина каменя — рівна, мов виглянцьована,— пішла всередину.
— Тут, тут,— мало не скрикнув я і з усієї сили надушив камінь, та нічого не виходило, мабуть, пружина заіржавіла від часу і тепер не слухала мене, не піддавалася моєму натискові.
— Ваше високоблагородіє, так што дозвольте мені, може, він мене лучче послухає,— прошепотів Гончаренко.
Я згодився і відступився. Гончаренко натиснув з усієї сили,— раз, два... він аж крякнув. Я чекаю, припинив дихання... Невже ж і він?
— Ідіть! — шепнув тихо Гончаренко, важко відсапуючи, і в ту ж хвилину я почув тихий звук, щось зарипіло — і важкий сірий камінь почав тихо повертатись на своїй осі і став, не пішов далі, але вже відкрилася така відтулина, в яку можна було пролізти.
Чи це ж тут? Рука моя, що тримала ліхтаря, затремтіла... Я присвітив ліхтарем: це був той самий льох!
Вони сиділи в тому самому кутку бліді, сполохані... занімілі. Далі все робилося, мов в сомнамбулічному сні — хутко, чітко, рішуче. Інстинкт предковічний прокинувсь в мені за межами свідомості і керував мною.
Я проліз у відтулину; схопив її за руки, вона ледве стояла на ногах: у відтулину треба було лізти, але з залізом на руках це було дуже трудно зробити, і Гончаренко з того боку підхопив під плечі Броніславу — і ми протягли її; з Стефаном справа була гірше, він був кремезний в плечах, і ми ледве протягли його. Але також протягли. Вони вже були тут, по цей бік в’язниці, врятовані, видерті з пащі смерті. Ні! Ще не видерті.
Перш за все треба було поставити на місце камінь, щоб не догадалися, куди кидатись навздогін. Гончаренко наліг на камінь, камінь і не зрушив з місця. Я приєднавсь до Гончаренка, камінь і не посунувсь. Чи то заіржавіла пружина, чи ми не знали секрета, як поставити його на місце, але ясно було, що немає людської сили зрушити його.
Волосся полізло в мене на голові догори. Та треба було зважуватись швидко.
— Лиши,— шепнув я Гончаренкові,— не зрушимо... хутче розпиляти залізо.
Терпуги були з нами, ми одійшли трохи далі і взялися до наручників, я — Броніславиних, Гончаренко — Стефанових.
Все робилося мов не своїми руками, хутко, легко, вдатливо. Тільки й чулося рипіння терпугів та уривчасте людське дихання. Заліза впали; засуджені випростали руки.
Броніслава стиснула мені руку. Я не побачив в цій темряві виразу її обличчя, тільки вчув тихий шепіт: "Все життя... все життя..." Сердешна! Скільки ще було одміряно їй життя тут, під цією товщею землі!?
Я гаряче стиснув тремтячу руку і скомандував тихо:
— Хвилини не гаяти,— вперед!
Ми рушили: Гончаренко попереду з ліхтарем, за ним Стефан, за Стефаном Броніслава,— я замикав колону. Не можна було бігти, вони ледве йшли. Броніслава похитнулась,— я підтримав її і почув, як вона затремтіла від дотику моєї руки. А в швидкості був наш рятунок!
Я згадав мудру пріорову раду — вино! Витяг з кишені пляшку і подав її Броніславі.
— Пийте і дайте князеві, вино надасть вам сили.
Вони випили: дійсно, вино наддало їм сили; ми пішли швидше. Але йти треба було добрих півверстви,— треба було бігти!
Тим часом Броніслава час од часу спинялася. В цьому вузькому хідникові не можна було ні взяти її на руки, ні підтримувати під руку. Я бачив, що вона ледве йде, і казав їй час од часу:
— Спиніться.
Вона притулялася до стіни і важко дихала... бліда, з почорнілими очима... Я дивився на неї,— серце завмирало,— мені здавалося, що вона ось-ось зомліє, але вона робила над собою надлюдське зусилля і знову подавалась вперед. Враз якийсь звук торкнувсь мого сторожкого вуха, я здригнувсь. Так, так, це був звук заліза... В цім вузькому хіднику звук котивсь, мов громовина по дроту. Ноги затремтіли... Я припав вухом до стіни — сумніву не було — "тривога".
Гончаренко і Стефан почули і зрозуміли, в чім справа,— вони спинились, мов вкопані, і глянули на мене.
— Хутко вперед,— скомандував я,— треба забігти за люфту, вони вилізуть нею... там вірьовки, а ми...
— Так що ж, ваше високоблагородіє,— перебив мене Гончаренко.
— Трезор?! Світе мій. Він там... вони побачать його... наявний доказ.
Вогнем обпекли мене думки, але щось треба було чинити.
— Вперед, вперед,— скомандував я,— виграючи час, стягнемо його!
Ми кинулись вперед. Спотикалися, падали, підводилися, а гомін за нами зростав.
Нарешті подих свіжого повітря, над головою зорі — люфта...
— Стоп! — скомандував я.— Гончаренко, нахились!
Гончаренко нахилився. Я миттю виліз йому на плече, висунув голову в люфту і тихо крикнув:
— Трезор!
Відповіді не було.
Я свиснув тихо — ні звуку. Ясно — собаки не було. Або його побачив хто, або він втік до містечка, до тієї хати, де ми спинились, або...
— Трезор! Трезор! — гукнув я ще раз. Дарма!
Я скочив з Гончаренкових плечей... добре, що в хіднику було темно, бо втікачі злякались би мого обличчя, тільки Гончаренко, здається, без слів зрозумів, яка небезпека загрожувала нам.
— Вперед, скільки сили,— вимовив я уривчасто й глухо.
Ми пішли вперед, але вже зовсім невідомим шляхом. З кожним кроком хідник понижувавсь, і то було добре, звуки наших кроків глушилися в глибині, а ліхтар вже й для мене ледве мріяв. Хідник завернув ліворуч... Куди він повернув? Може, збились? Пріор казав, що вся Шаровка на хідниках. Я загадав Гончаренкові спинитись, освітити стіни, другого ходу не було: рушили далі. Але йти можна було тільки помалу, в цій невідомій чорній спадистій пащі треба було освітлювати кожен крок. Швидко гомін за нами завмер. Коли ми їх не чуємо,— не чують і вони нас, заспокоював я себе... але Трезор?
Щодалі хідник спускавсь більш спадисто. Ми йшли вже з півгодини. Коли ж кінець цій страшній могилі? Я бачив, що Броніслава знемагає... Вже кілька разів підтримував я її за стан і стискав її руку, наддаючи мужності знесиленій дівчині, але знати було, що сили швидко залишать її.
На мою думку, ми мусили вже давно перейти під річкою. Десь вгорі над нами шумів ліс, блимали зорі, а ми, мов кроти, греблись тут під землею.
Хідник кружляв, завертав праворуч, ліворуч і спускався все нижче. Враз Гончаренко, що йшов з ліхтарем попереду, спинивсь, ми за ним.
— Що там? — запитав я.
— Так што нема ходу.
Я просунувсь вперед! Справді, хідник кінчався: склепіння спускалося нижче і змикалося з долом, мов стиснута паша: не було й сліду відтулини, якогось каміння, дверей — земля. Таж мусив бути вихід! А може, це завалилась земля і засипала нам шлях... І ми залишимось тепер навіки в цій передчасній могилі?!
Я взяв в Гончаренка ліхтаря і почав оглядати стіни, стелю, вони здавалися вибитими з одшліфованого каменю, але земля просто перед нами в кінці хідника здавалась м’якішю,— дійсно, вона осипалась.
Я підніс ще вище ліхтаря, і... радісний крик вирвався з грудей моїх: просто над головою я побачив щось довге, грубе, покручене.
— Корінь,— скрикнув я,— над нами дерево.
— Так що вірно, ваше високоблагородіє,— аж засапався з радощів Гончаренко,— тут, значить, йому й бути, десь завалило, замуляло землею... Одкопаємо!
— Чим?
— Руками одгребемо.
Вдвох не можна було працювати, Гончаренко почав перший, він накинувсь на землю, мов кріт.
— Візьми палаша.— Я добув палаша і передав його Гончаренкові. Робота пішла краще. Минуло хвилин з десять.
— Ну що? Як? — запитав я.
— Йдьоть! — од казав, важко відсапуючи, Гончаренко,— земля м’яка.
— Одпочинь. Дай я!
Я взяв з його рук палаша. Копати ним було незручно,— тим часом краще, як голими руками. Палаш вдарив в щось тверде, я заслав руку і радісно скрикнув:
— Знов корінь!
Радість наддала мені сили.
Враз палаш вдаривсь знов об корінь, потім збочив і пішов кудись аж по самий ефес... Я затаїв дух, впав на коліно, просунув у пробиту дірку руку і почув свіже повітря... пальці мої вхопили щось.
— Трава! Трава! — скрикнув я.— Вихід, кінець!
— Ваше високоблагородіє, так що дозвольте, я вже тепер сам, духом,— озвавсь радісний Гончаренко.
Я пустив його.
Тепер, здається, ми вже були врятовані.
Я підійшов до Броніслави, вона сиділа під стіною, голова її спустилася на груди, Стефан обхопив її за стан.
— Що з нею? — спитав я стурбовано.
— Зомліла,— одповів Стефан.
Але Броніслава почула мій голос, її вії затремтіли й підвелись. Вона глянула на мене глибокими темними очима, при тьмяному світлі ліхтаря я негаразд бачив їх, але я відчув той погляд, назустріч йому порвалось моє серце.
— Все життя... все життя...— промовила знов тихо Броніслава.
Якої треба було сили волі, щоб не впасти тут перед нею навколішки, щоб не вкрити її руки поцілунками, щоб не притиснути її до себе з усією силою молодого почуття і не проказати за нею: все життя, тут, там, навіки!
Стефан охопив лівою рукою стан Броніслави і простягнув мені правицю:
— Пане ротмістр,— заговорив він,— я зневажив вас, я не повірив вам, бо й в думці не міг осягнути такої шляхетності, яку виявили ви... Даруйте мені... розпач... зневіра...— Він гаряче стиснув мою руку, я відповів гарячим стисканням...— Коли доля судила нам вибратись цей раз на волю, але коли й ні, пам’ятайте, пане ротмістр, що більшої вдячності, більшої пошани, яку я почуваю до вас,— людина почувати не може. І де б ми не були (він ніколи не відділяв її від себе) — думка про вас буде найкращою згадкою нашого життя. Друзі? — запитав він мене.
— Навіки,— одказав я.
Ми стиснули гаряче руки.
— Ваше високоблагородіє,— покликав Гончаренко,— лаз під корінням.
Я підійшов до нього.