Він узяв затим у кочергах батіжок і пішов із хати.
І всі пішли проводити його. Навіть діти побігли, босі й розхристані.
— А, лишенько! Ну, куди ви, голісінькі? — завернула їх мати була строгенько, та згадала щось і подумала:
"Хай, і дітям треба" — і вже ласкаво їм: — Хоч у черевики повступайте, встигнете!
Докійка вернулась, а Петрик тільки матері "такнув" і підскоком босий по білому морозу вже аж біля загону.
У загоні батько налигав телицю і вивів. Біля колодязя зарипів звід, витяг у корито Давид свіженької. Напилась трохи. А мати підійшла до неї й тихо гладила рукою. Два роки жила в них. Два роки доглядала, раділа — корівка, думала, буде...
— Хоч не продавай же, старий, різникам. Продай у двір якому дядькові. Скажеш: з-під корови якономічеської, з-під німки.
Батько:
—Продамо—хто купить. Ну, помагай бо’,— цьвохнув батіжком і повів із двору. Ще й за ворота вийшла мати. На дорогу, мерзлу, грудкувату, ще не накочену, похитала головою:
— Як вона й дійде до тої Щербанівки. Ніде ж не була ще в далекій дорозі...
Як зайшла в хату, Христя вже розпалювала в печі. Почала й стара на борщ лагодити. Давид сидів кінець стола, рився в книжках і виписував якісь цифри, помітки на клаптику паперу (мав же сьогодні в хаті-читальні робити доповідь про міжнародне становище, то й вибирав цифри і складав конспект). До виступу свого він ставився як-найуважніше. Бо — зуміє зацікавити з першого разу, тоді вже — півділа. Тому так рився старанно в книжках, забувши все навколо. І як розвиднілося вже зовсім та погасили лампу, тільки повернувся й підсів до вікна і знов за своє.
Вже аж коли витопили, мати сказала:
— Ось годі вже тобі, Давиде. Усе з тими книжками. І як воно голова не заболить стільки читати. Може, вже обідати будемо?
— Хоч і обідати.
Всі були дома, бо в церкву від них ніхто не ходив— безбожники. Ще мати хоч у піст таки говіє раз і Докійку зводить. А вже старий та молоді, навіть нащо Петрик, а й той: "Народ затемнюють тільки церквами тими". Мати похитає головою, пожурить нежурно сина, а сама: "Бог його святий знає!" В кутку, як ще тридцять літ тому, висить "спас" і "матір божа" — благословення. Од часу полиняли, зчорніли вони, і тьмяно виступають їхні сумні обличчя. Скільки — без числа хвилин, як усі злити в одну,— цілий рік із свого піввіку, ні на мить не одхиляючись, промолила їх, згорнувши в покорі натруджені руки. І що ж дали вони? Поки вже діти, махнувши рукою на них, та не пішли самі... тепер хоч молилась стара, та не до них, не до богів, а до тих згаслих у минулому болів, і мук, і надій, що десятками літ пізніми вечорами, ранніми ранками з очей своїх украпляла в зчорнілі дошки. Може, тому й обличчя на них такі рідні й сумні?..
Обідали — саме люди з церкви рушили. Знати, це ще не скоро зберуться в хату-читальню. Поки пообідають.
Але Давид зараз же, вставши з-за стола, почав збиратися. Треба йому затим ще до Тихона зайти. Ну, а Христя до дівчат забіжить — запнулась. І разом вийшли.
XXI
У Кожушного в дворі перше, що кинулось Давидові, це — в хліві кувікало на весь голос порося, а з загороди через хвіртку дивилась тоскними очима корова, потім витягла шию й ревла, аж сумно. Чи голодна, чи ненапоєна. Двері сінешні стояли відчинені й хатні тільки прихилені, а не на засуві.
А як зайшов,— посеред хати Тихін у кожушку, розстебнений і без шапки. На Давидове "здрастуй" відповів глухо, мов то в пустій хаті луна від Давидового ж голосу. Потім узяв шапку з лави й рушив до дверей повз парубка, на нього й не глянув. Давид здивований схопив Тихона за руку і спинив. Той не вирвав руки.
— Що з тобою, Тихоне?
Тихін глянув хмуро на товариша й одвів погляд — упав десь у куток біля помийниці. Давид пильно, з неспокоєм дивився на нього: зблідлий і ще мов дужче запали очі. В хаті більш нікого не було. Блиснула догадка. А як тільки Давид оглянув хату, побачив постіль розкидану на полу, збиту солому біля полу, то вже не мав сумніву, з тривогою казав Тихонові:
— Ти здурів, Тихоне! Бив Марію, мабуть? Тихін важко глянув на Давида хмурими очима, і в них блиснула й до нього зненависть.
— Ну?!
Давид журно хитнув головою. Тоді Тихін вирвав руку й пішов до дверей. А вслід йому Давид палко:
— Та, Тихоне! Брехні ти повірив ото!
Тихін спинився біля порога й пильно глянув спідлоба. Давид подався до нього й заговорив, сумовито й гаряче дивлячись на нього. І не думав, і не гадав ніколи він, що Тихін отакий легковірний: хтось белькнув дурним язиком, а він уже й глузд втратив. Ну, защепнуло якесь падло їх позавчора ввечері. Але чи має він його, Давида, за товариша, чи слово для нього його, Давидове, не полова? То хай чує: вона отам на полу всю ніч спала, а він отут на лаві. І в думці в нього не було.
На його обличчя довго й пильно дивився Тихін. Чи чув що, бо весь був в очах, жадібно ловив, як ворушились Давидові уста, рвучи слова, як погляд, одвертий, і ясний, і трохи з докором, лився теплим промінням крізь його очі аж у груди. Чув, як одтавало серце. І перше, чим стукнуло, ламаючи рівний ритм, це радістю, що глянула з очей запалих. Мовби загубленого безвісти товариша раптом зустрів і про загублену (літа тому, дарма що одну ніч) безвісти любу дружину звістку приніс він: що жива, що любить. Раптом здригнулись риси й застигли в невимовній муці, а з грудей глухо і з стогоном вирвалось:
— Що ж я наробив?
Чом він, Давид, учора ввечері — де він був? Як тут у хаті їх було двоє та третій, сатана, підійшов із-за спини й над ухом прихилився. А до неї підбіг, мабуть, та цитьнув.
— Ну, вже ж Марія казала, невже ти їй не повірив? — Давид це.
Тихін замислився, згадав Марію вчора. Ще підозріло глянув на товариша. Ні, Давид не бреше. Так, як брешуть або ховають щось, не дивляться ясно. І він розповів Давидові про все, як було вчора.
Найперше — це така б, здавалося, дурниця, сірники шукала на карнизі, щоб засвітити, не знайшла. А чув же, як шерхнула пачкою. Це щоб не світити їй. Нащо це було їй треба? Ще Тихін задумався. Давид його заспокоював. Казав, що, може, й хвилювалась молодиця. Це просто у вдачі людини.
— А ти її, бачу. Тихоне, бив? Де це вона зараз? Тихін поник головою. Не знає Тихін,. де вона зараз. Уночі, вчора, знає ще, бив на полу, і як же бив її!.. Скотини не бив отак зроду. Потім упала додолу вона, далі — не знає вже. Так наче сниться йому, що сидів він уночі, а вона билась на соломі й стогнала. А коли встала? Де поділась? — не знає. Може, саме тоді, як, на стіл упавши головою, лежав... і до самого світу отак. А глянув — не було вже. А це ще й з хати не виходив. Та почув уже — корова реве: ні давано ж у нього ще нікому, ні наповано.
— Та це пусте, Тихоне! А от що з нею сталося?
— Піду, може, простить! Ну як же розум втратив! — сказав Тихін.—А вона, мабуть, у сестри Лукії, на тім краї села живе. Якщо в сестри, то добре. Треба зразу ж сходити та розповісти їй усе. Це сьогодні ж треба буде зробити.
— Ну, а на хуторах же, що там? — по невеличкій паузі спитав Давид.
— Та в хуторах добре, Давиде! І гостинець тобі є. Він розстебнув кожушок і витяг із бокової кишені піджака клейончасті палітурочки від записної книжки, дістав звідти "облікову картку" на коня і з неї вже клаптик паперу, згорнений учетверо. Подав Давидові мовчки, тільки очима пильно дивився трохи примружено. То був лист Кушніренків з допру.
Давид жадібно вп'явся в нього від слова до слова. Хмурний, потім аж блиснули очі.
— Тихоне! Ти знаєш, що це ти приніс?
Тихін — примружено з усміхом, і мовчить навмисне.
— Оце, брат, їм — капут! Оце та ниточка, що до клубка доведе: тут і фінагента, що вбито, згадує, і коні... Прізвище одірване саме Кушніренкове — скурив Ілько, видно. Ну, то, брат, на те й наукова експертиза є. Ті взнають, хто писав.
— Казав, щоб нікому,— таємно й хмуро сказав Тихін.
— Ну, ясно!
Давид мовчки й обережно сховав листа аж під шинель, аж у спідню кишеню піджака й весело тоді Тихона по плечу вдарив.
— Тепер живемо, Тихоне!
Ну, а зараз скотину нагодують та й у читальню. Ні, ще Кожушний з кишені витяг газету. На хуторах дістав.
— Оце до речі, за яке ж число? — найперше кинувся Давид, але Тихін сказав:
— Не туди, Давиде, дивишся. Дивись он там, де "Селянське життя".
Давид перегорнув газету й глянув на ту сторінку, що Тихін вказав. І враз аж загорівся від радості, від несподіваної: в газеті був надрукований його перший допис, що вкинув на пошті ще зараз по приїзді. Говорилось стисло в ньому про життя в глухій Обухівці, за паровий млин, що в КНС Матюха з компанією відвоював. Про п'янство голови й про п'яний розгул. Все було надруковане, від слова до слова. Давид, хапаючись, ковтаючи слова, перечитав усе, потім одірвав очі й на товариша радий і зчервонілий глянув.
— Сьогодні й прочитаємо! — казав весело.— Хай знають, що не в нетрях десь живемо, а в радянській республіці!
Тихін закашлявся тоді і, може, через те не сказав нічого.
Потім удвох вони подавали худобі. Ще порося кувікало, як уже були до воріт підійшли. Тихін вернувся в хату й через хвилину виніс йому у цеберці. Схлюпнув потім на руки з корита біля колодязя й догнав Давида вже на вулиці. Той піджидав і, ще ждучи, посміхався вже чогось. А як підійшов ближче Тихін, сказав веселенько:
— А в тебе вже, Тихоне, й пика в дерті! Це ж іще тільки поросяті виніс!
— Та невже й на пиці є? — Тихін витер лице заполою кожушка, а тоді зітхнув, уронив невесело:
— Ех, як-як, то не тільки пика в дерті буде, а й голова в тісті!
Ішли потім і мовчали.
XXII
І просто на вулиці біля хати-читальні, й на ґанку вже людей було чимало. Більше мододь. На вистрочені узорні груди святкових свиток повиставляли дукачі дівчата, а з-під квітчастих хусток маковіють обличчя на сонячному морозі. Хлопці з-під шапок повипускали кучері. Гамір, сміх, голоси... А над усім — насінням, як коники в траві, тріскотять. І на землю лушпиння цвітом білим сиплеться.
Біля ґанку стояв гурт чоловіків, бороданів. Саме дядько Гордій щось у колі їх промовляв. А скоро вгледів Давида з Тихоном, як ті підійшли, спершу пильно був глянув на обох і чомусь зрадів. Сказав весело:
— Ну, Давиде, хоч стіни розпихай! Уже і в хаті повно! Хтось із гурту застеріг дядька Гордія в жарт:
— Хоч не лякай, Гордію. А то вчора ремонт зробили, а ти вже й стіни розпихати? Ще одкинуться!
— І вони тут, прийти зволили,—стиха й навмисне важко, мов не сказав, а викорчував із себе молодший Півненко й хитнув головою на ґанок, де на лавці сиділи: Гнида Яків, Книш, крамар і інші з їхньої компанії.