Воли рушили, земля прийняла рало покірливо. Скиба лягла рівно, як на загоні в полі.
Якби батько Чагр підвів голову і оглянувся, то уздрів би, що люди за столами оніміли. Над усіма, здивований і грізний, височів князь Володимирко. Воєвода Халдеє-вич когось з молодших бояр штовхнув під бік, щоб побіг до дурня у білій святошній сорочці та й виштовхнув би його пріч, скинув би разом з волами і погоничем у Лик-ву, але князь, запримітивши той рух Халдеєвичів, моргнув бровою: не рушай. Не рушай, воєводо, бо ми не відаємо: добро чи зло творить на нашій горі цей смерд. Почекаємо.
Чагр, син Микули, не підводив голови, не оглядався. Спершу було йому трохи моторошно орати під сотнями поглядів, та перегодом, забувши про все на світі, заспокоївся. Свіжа рілля веселила хлібним духом, нагадувала про рідну весь над Золотою Бистрицею, про отроцтво...
За першою скибою лягла друга і третя. Опісля Чагр вийняв рало з борозни і пішов по ріллі, сіючи з торбини жито. Пощо це він робив? Пощо наражався на глум або й на кару? Адже ніхто до цього його не підмовляв і ніхто не заставляв. Сам надумав. Сам. Бо жадав добра Галичу. Хотів, щоби жив Галич тисячу літ, аби ріс і зеленів, як жито, аби множилися його слава і добро, як множиться з одного зеренця житній колос. Аби три скиби на горі, на котрих завтра ставитимуть стіни, в'язали город з усім полем, з усією землею.
Полюбив Чагр Галич... полюбив за те, що прийняв його, вигнанця, що містечани купно помогли йому на то-лічці над Дністром покласти сяке-таке житло, що тут ніякий монастирський тіун не грозився грозьбою, що на диво дихалося Чагрові в городі поки що вільніше, ніж у полі над Золотою Бистрицею.
Мудро робив чи зле... хто знає? Але зробив.
Скінчивши задумане, знову перехрестився і мав намір повести волів узвозом униз. Та, ступивши крок, зачув владне, князеве:
— Стій, смерде!
Не віщував княжий окрик нічого погідного. Два би-ричі по знаку воєводиному підхопили Чагра під руки і привели до столів.
Чагр вивільнив руки і низько вдарив князеві чолом.
— Пощо вчинив ораницю на горі? Що означає вона? — цідив спроквола Володимирко.
— Означає вона вічність, осподине. Хіба ти забув покой? Від діда свого знаю: якщо нову оселю закладаєш, то виори навкруг неї три скиби і засій житом. Жито ніколи не переводиться: не витопчуть його ні комоні вражії, не спалить вогонь і не заллє вода. Якщо бодай одне зеренце залишиться, і з нього вродиться колос. Так переповідав мій дід, а він перейняв науку від свого діда. Покон цей живе, відколи ми тут. Я й пригадав його, покон, Галичу на добро. Хіба погано вчинив-єм?
Про це міг і не питати, бо бачив, і всі за столами бачили, як проясніло Володимиркове чоло. Князь прилюдно обняв по-братськи Чагра, цмокнув у губи і, розчулений, зірвав з шиї золотий ланцюг.
— Бери. Дар це мій за твоє добро,— сказав голосно. Робив це, може, не від щирого серця, але пам'ятав: зорили за ним і бояри, і малі люди. Хай зорять і пересвідчуються, що князь у них щедрий, добрий і багатий.
— Не за золото сповняв я, світлий княже, старий покон,— відпирався Чагр.
— Знаю... — Однак золотий ланцюг князь таки йому на шию повісив. Повісив і повів до стола.
— Вип'ємо, браття, за Галич!
Увечері при лойовому світильнику батько Чагр рубав зубилом княжий ланцюг на кільця... рубав і, кидаючи по одному кільцю в глиняний горнець, говорив Мамі:
— Оце, стара, буде на дуби для нової хижі.
— За оце — корову купимо.
— Тесла нові і свердла купимо.
— За оце — Василькові каптан і шкуряки на зиму.
— За оце — Настусі обновка.
Коли ж усі поснули, закопав горнець із золотом од лихих людей біля хатньої ватри.
— Стережіть, чури, мою жалощ, бо на новому місці мушу і те купити, і се. Стережіть від чужого і від Люта-сина теж.
III
У Галичі на схилі гори Карпиці стояла убога халупка Предслави, тієї Предслави, яка походила з давнього роду Соколянів. Втім, хто тепер у стольному граді пам'ятає про рід Соколянів, котрий сидить у Галичі ще з часів обрської навали? Город розрісся, поселилися у ньому пришельці з усіх усюдів, ніхто, отже, не знав ні про славу роду Соколянів, ні про лихо, що спіткало стару Предславу.
Вогнище вмирало тихо, без шипіння і тріскотняви, його опікуни й сторожі Цур та Пек зникли в отворі стелі разом з синьою цівкою диму. Предслава стежила, як краї вогнища попеліли, як бралися сизим пушком недотлілі огарки.
Вона ще могла б вдихнути у вогнище життя, досить було вийти за двері і принести оберемок вербового галуззя і трісок, почорнілих, висушених сонцем і вітрами кореневищ, поназбируваних улітку на березі Дністра. Але жінка мовби закаменіла, найменший рух, здавалося, спричиняв їй біль. А може, жінка боялася пропустити ту єдину хвилину, коли в її хижі погасне остання жаринка? Чи, мо', вона оглухла й осліпла, бо на її обличчі, маленькому, як кістлявий кулак, не виписувалося ні рисочки муки або страху, розпачу або скорботи, даремно також було шукати в її зморшках надії-сподівання, навіть богиня плачу покинула стару, забравши з собою сльози. Предславу полонила байдужість: байдуже їй до вогню, що пригасав, байдуже до самої себе, до білого снігу, що крізь димовий отвір залітав до хижі. Була вона схожа на чучело Морени, і була схожа на матір, заціпенілу над свіжою могилою. Але й матері над гробами свої синів очікують чуда, вони жадають того чуда, бо хочуть, аби встали з деревищ сини.
Чекають і виплакують матері у бога помочі.
Предслава нічого не ждала, навіть чуда не сподівалася. Хоч вона й уміла ждати, вміла, бо цього навчило її життя. Колись, ох боже, як це діялося давно, коли ще була молодою, коли груди повнилися молоком, а серце — жадобою кохання, вона виглядала з далекого, ніколи нею не баченого Руського моря свого вайлуватого, доброго лада Іллю, котрий разом з рибальською братчиною спускався долі Дністром на рибний промисел. Були осені, багато осенів, як намистин на шнурочку, коли Ілля повертався і на галицькій пристані при чесному народі згрібав жону в обійми і цілував до запаморочення, потім високо вгору підкидав сина, що підростав за літо.
Так вони здибалися щороку, аж поки морська хвиля, як смок, не проковтнула її лада.
Потім ждала з дороги сина Івора, який наймався до купця Данилка возити сіль по всій Русі великій; усякій дорозі є кінець, на якомусь кінці половці напали на купецьку валку і зосталася вдовою Іворова молода жона. Як її звали? Гей, люди, ви не пам'ятаєте, як кликали мою невістку? Почекайте... почекайте... здається, Златою? Ха-ха, ім'я носила гоже, а душу мала червиву, бо не довго ходила в жалобі молода Злата, на пристані дністровій віялася з чужоземними гістьми, ні німчином, ні половчанином, ні гречином не гребувала, продаючи біле тіло і честь жіноцьку! Сюди, в цю хижу, поверталася досвітками змучена і зроблена, мовби носила на пристані кружала воску, з чорними підковами попід очима і винуватою жалісливою посмішкою на вицілованих губах. Предслава тоді думала: "Гей, чи повинна-м заплювати нечестивицю, чи обскубати маю її коси, чи видряпати їй очі?"
Нічого не діяла...
Не діяла, бо невістка приносила в кулаці срібну монету, гіркий зарібок рятував від голодної смерті їх усіх трьох — трьох, бо лишив Івор сина — немовля Добро-мира.
Якогось досвітку Злата не вернулася, як звичайно, в Предславину хижу. Людове різне балакали: одні торочили, що згубила з розпуки життя в дністровому ков-бурі, інші — ніби повіялася кудись світами. Одне відомо: зникла, мов камінь у бистрій течії.
Коли підріс і налився силою Добромир, то Предслава щовечора ждала додому онука. Лила йому на руки воду з коновки, дивлячись, як він змиває сажу і бруд, потому клала на стіл пшоняну кашу з шкварками або олією, мису гарячої чечевиці, жбан браги. Припрошувала:
— їж, мій ковачу. Криця сили потребує. Добромир гарував у Романа Ковача, що тримав дом-ниці і кузні понад Ликвою; гарував не один рік, кував крицю на сокири, тесла, мечі, вістря списів і оків'я заступів. Умів теж робити голки, шила, наральники. Коли ж залізо миналося, Роман посилав його з челяддю копати руду на топ'ях-болотах. Добромир ніякої роботи не цурався: болотну руду на вогнищах перепалював, товк її на чорний порошок у ступах-довбанках. Старий кричник Захар доручав йому і домницю закладати.
Кричник любив Добромира як сина, слова потаємні, тільки йому відомі, без яких залізо до ладу не звариться і кришитиметься під молотом, мов перетриманий сир, передав. Видно, зле вчинив старий Захар, що з Добромира гаразд-кричника викохував, Роман Ковач на роботу пожадливий, а на платню скупий. Три роки тому збунтувався Добромир проти старійшини братчини ко-вачів, уклонився йому до землі і виповів:
— За хліб-сіль і за науку дякую красно.
З Добромиром ще двоє ковачів молодих Митро та Григор вийшли з-під Романової руки.
— Куди подастеся, отроки? — цікавився старійшина, поскубуючи коротку обсмалену вогнем бороду.
Промовчали. Яке діло дуці до поривань малих людей? Предславі, бабі своїй, Добромир відкрився:
— На середині шляху між Тисменицею та Коломиєю в лісах на Хоминому болоті руду в давнину копали. Кричник Захар повідав. Оце туди й зібралися. Поставимо домниці на злість Роману.
— Чи добре надумав, онуче? — сумнівалась Пред-слава.
— Добре,— одказав їй Добромир, складаючи в торбу кліщі й молотки, хліб і до хліба. — Троє нас, як буй-ту-рів. Припасів докупимо. У Люта Лихваря кілька гривен позичив. А там — розживемось. Дасть бог, виведу тебе згодом з цієї хижки у світлі хороми. Візьму жону красну" будеш мої чада колисати.
І вона його благословила. А не треба було. Повинна б вчепитися за полу, не дати йому порога переступити, мала б просити, щоб вернувся та занехав звабливі мислі.
А вона його перехрестила...
...Предслава його перехрестила тремтячою рукою, і онук рушив од порога радо, мов на весілля. Під його чревіями почмакував провесняний сніг. З хижі вибрався міцний чоловічий дух, натомість в її стінах, ззовні па саме віконце засипаних землею, всередині ж чорних від сажі і старості, поселився дух очікування. Предсла-ва потаємно леліяла сподівання, шо Добромирові слова справдяться і рід Соколянів знову посяде в Галичі належне йому місце. Якби так сталося, то вона купить цілу копу свіч богородиці в офіру.