Красу й зручність Байїв любив і Антіной, і сам Адріан. У Лохіаській пристані вже гойдалась на хвилях легка трирема.
Про всякі дрібнички, що мали зробити приємним кожен Ізін рух і задовольнити її найменше бажання, дбали уважні Масторові руки й цілий "хор" рабинь. Без сумніву: справжня августа не мала й маленької частинки тих радощів життя, що звідусіль приходили самі до її прийдешньої наступниці. Над Ізі ніби відтулився велетенський ріг щедрості, з якого летіли всі дари. Навіть така неймовірна "нагода", що "конче вимагала" негайного переїзду до Рима її Афри з Антонією! Виглядало так, ніби цілий домик з-над Мареотіса має перенестись на інше місце, не лишаючи на попередньому навіть жалю за минулим. Бо ж і всі цесарки готувались до від’їзду.
Єдиним журливим тоном бриніло, що в спустошеному гнізді, хоч і на короткий час, залишалась "сова Атени" —-Геленіон. Вона знала, що коли б тільки дозволила Ізі сказати одно слово, і в Римі, і в Байях знайдеться для неї праця й місце. Але малярка не зраджувала своїх мрій. Закінчивши праці в Хризіс і продавши дім, коли він продаватиметься весь разом, вона матиме змогу відразу здійснити свій коринтський план.
Але Ізіна трирема мала відплисти з Александрії без Антіноя. Цезар мусив спочатку відвідати Теби, колись преславну столицю фараонів. І хоч Антіной мав багато твердих застережень, щоб лишитись на Лохіасі, цезар не вважав це за можливе.
Переконала в цьому Антіноя і сама Ізі:
— Теби є Теби. А обов'язки є обов'язки. Щоб ніхто не міг тобі сказати, що "якась флейтистка" зв'язує руки наступникові цезаря...
Ще був час попрощатись з приятелями. Батил плакав від щастя:
— Це ж про тебе сказав поет, Ізі: "Тобі призначено бути в Римі оздобою дівчат". Але жодний поет не знав, що ти, козенятко, як "цезарева міма" понесеш аж до Рима славу Батилової школи! Батилові й на думку не приходило, що на світі може бути щось ліпше, як стан міми, а надто ще й цезаревої.
Напередодні від'їзду подруги танцюристки вирішили влаштувати прощальне свято самій Ізі. Ще сонце не увійшло в свою вечірню купіль, як подвір'я наповнилось дівочим щебетанням. Евное приїхала на ослі з двома величезними кошами квіток і страв. Але їх і так не бракувало: кожна принесла щось із собою і кожна мала для бенкету найліпшу програму.
Але Гелене збила всі проекти. Чом би не зробити "симпозіон під зорями"? На березі озера, між тамарисків?
Стробус —єдиний муж у дівочому товаристві, прийнявши почесну роль "пана свята Харит", зараз же пішов до Состена, щоб і той мав з нього останній заробіток.
Тільки Афра й Антонія лишились удома допаковувати речі.
Безжурний хор, позад якого йшли два велетні — раби германці з приготованими на пітьму смолоскипами,— та навантажений Юстусів осел з килимами, напоями, стравами вже вирушав з брами, як зіткнувся з некликаним гостем: був це ювелір Марк з Канопійської вулиці. Ввійшов, немов з музейної вітрини. Плащ його, рясно вкритий вишиванням, більше нагадував килим, ніж ужиткову одежу. Де тільки можна було причепити, блищало золото й самоцвіти. За ювеліром ішло троє рабів із повними руками скриньок та цяцькованих шабатурок.
Дівчата відступили назад перед дивовижним видовиськом.
— Відомий тобі, трояндо мареотійська, ювелір Марк з Канопійської вулиці, який має найліпший і найбагатший вибір дорогоцінностей на цілий Єгипет, вітає тебе!
Раби по його знаку вправним рухом вже розгортали скриньки. Дівчата обступили групу. Марк збагнув, хто вони, і враз залунала його солодка пісня:
— О, крилоногі! Кожна з вас має достойного приятеля! Інакше не може бути! Але,— голос його зазвучав меланхолійно,— але не кожен приятель має потрібну вам здогадливість! Тому лише тепер ви маєте можливість підказати тим панам, що мусять вони зробити, що є їхнім обов'язком! Марк з Канопійської вулиці...
Він сам упивався своєю мовою й одночасно витягав то з шабатурок, то з-під плаща одну по одній чудові оздоби. Обертав їх перед очима зачарованих дівчат і ні на хвилину не припиняв своєї елоквенції:
— Боги небесні й земні! Апеллес не знав такої краси! Фідієві й не снилось подібне!
І, підставляючи мистецької праці люстерко, мов лотосовий лист зі смарагдовими жучками на стеблині-держалні, звертав увагу дівчат на саме дзеркальце:
—Ти ж потребуєш саме таке? Маєш? Але, але! Красуня ніколи не може мати досить дзеркал!
У дівчат розбігались очі. Навіть Гелене з великою цікавістю придивлялась до цієї несподіваної виставки й іспитувала про ціни.
— Марк знає, кому можна повірити всі багатства землі. Я залишу тобі дещо на показ твоєму приятелеві. Хай він побачить. Тільки щоб на тобі.
— Стробусе! — благаючи, гукнула Ізі, зачувши в брамі голос філософа,— Стробусе! Поможи мені переконати ювеліра... Марка з Канопійської вулиці...
Стробус потемнів: чи ж то вже так широко кружляють по місті чутки? І зробив різкий рух рукою:
— А забери лишень, чоловіче, свої блискотки. Ми маємо все потрібне, крім часу.
— Мудрий філософе! Славні гістрії! Овідій сказав...
— ...що ти кепсько поінформований. Я, щоправда, філософ, але моя вихованка-—не гістрія. І не радо бачить у своєму домі непроханих гостей... навіть з Овідієвими цитатами.
— Але ж найславніший ювелір Марк з Канопійської вулиці...
— Може без затримки йти на згадану адресу.
Голосний сміх дівчат не зробив радості славному ювелірові.
На цей вечір Ізі "позичила" у богині амулет Хризіс. Натомість "звірила" Афродіті медальку з ягнятком, бо Стробус нагадав пам'ятати про раду Аврелія і "не викликати зайвих запитань".
Ізі почувала себе неспокійно й ніяково. Але послухала.
Сивий присмерк стирав контури й кольори... Одна по одній розсвічувались зорі, немов у небесному садку розквітали світляні квіти... Вода озера ароматично дихала освіжуючою прохолодою...
А невтомні цикади творили мережане тло для тихого шепотіння легеньких хвиль, обвитих серпанком сріблястої імли...
— Дивіться, дівчатка! Ну що, коли то наяди? — вказала на імлу Фаніон.
— То буде нас більше!
— Бо Стробус і їх запросить до нашого гурту,— пожартувала Гелене.— Він знаний "женофіл"!
— Правда, бо, скажім для прикладу, що є в світі ліпшого за молоду дівчину?
— Ні, ні,— пищала Фаніон,— бабуся Неферт говорила, що осліпне той, хто побачить наяду.
Вона швидко вибрала зі свого кошика жменю пражених у меду мигдалі в і жбурнула їх у воду:
— Прийміть офіру, наяди прекрасні!
З берега булькнула в воду жаб'яча компанія. Та кучерява Меліта вже заводила:
Зачула спів я уночі...
Дівчата підхопили:
Дівочий тріумфальний спів...
Кому, кому? — спитала.
Ждемо ми тут своїх братів,
Я татка тут чекала.
А я принесла свій привіт
Дорожчому за цілий світ...
—Правда, Ізі ?—обняла Фаніон свою подругу.
Ізі мовчки хитнула головою, але стримала зітхання. Та вже Меліта котила густе, глибоке своє контральто, мов оксамит розгортала:
В гліциніях сама йдучи,
Цілунок чую уночі...
При заткнутих у пісок смолоскипах, обліплених метеликами й мушками, на невеличкому горбку, посеред вкритих білим рум'янком лук, лунав безжурний сміх і спів. Ломились тіні танцюристок, що танцювали "для себе".
Вечірка удалась. Це було свято молодості й радості життя.
А Ізі була сумна...
Згадала, що на цій луці була з Антіноєм. Між дівочими голосами озвалась ніби нота, яка нагадувала тембр його голосу. Тоді Ізі зривала рум'янок йому на вінок, а він сказав: "Ці зірочки впали на землю, щоб утворити нам на ній небо". Яке ж тоскне це небо сьогодні! Яке порожнє, хоч і галасливе!
Непомітно встала й відійшла в імлу: бути там самітною, якщо не з ним... Це ж востаннє побачить вона місця, що чули найсолодші слова її молодого кохання.
Ось тут, біля потічка, позабивали пастушата кілочки між квітами, прив'язували до них кіз, а самі грались, мов молоденькі фауни. Ізі захотілось пити. Тоді один з хлопчиків зручно надоїв молока й подав їй дерев’яну мисочку. А поки пила, так гарно грав на очеретяній сопілці, як справжній фаун. Вона передала миску Антіноєві:
— Цілую сліди твоїх уст,— шукав він те місце, відкіль Ізі пила.
— Чи й тобі так порожньо на світі, як твоєму ягняткові? —Схилилась над рум'янком, щоб зірвати й поворожити на пелюстках. Але не зірвала, лише погладила квіточку.
Стробус тим часом помітив, що Ізі довго не вертає.
— Знайди її, Фаніон!
Фаніон пострибала поміж кущиками. Кликала. Куди ж та Ізі зайшла? Фаніон побігла у другий бік. Побачила подругу й почала обережно підкрадатись, присідаючи за і пішки. Чого ж Ізі так притиснула руки до грудей? Вся потяглась уперед, ніби вдивляється у ніч, политу пітьмою... Здалеку додавала суму якась пташка своїм тихим голосом...
Раптом подих вітру заколихав імлу, пригладив, мов дотиком руки, рум'янки. Стрункі й гнучкі, вони знову випростались і зашепотіли своєрідним шелестом. Скільки сягало око — все вкрите ними.
Десь бренькнув звук... протяжний, тихий, ніжний... Птах? Чи десь обірвалась струна на далекій арфі?
Ізі ловить цей звук, приглушений, далекий, а він розходиться все далі й далі... мов коло на воді... І вмирає в блакитній імлі.
Ізі здається, що на її серце лягає рука, притискує його, і серце порожніє, бо нема вже в ньому найменшої крихти радості. Воно стає безрадісне, холодне, порожнє, і це назавжди. Про це не може бути найменшого сумніву. Жодна сила ніколи не розвіє цього суму.
Ізі не обличчя залили сльози. А крізь цю запону сліз заклубились імлисті образи... Хаос примар... неясних... різноманітних... Вони звиваються, мов клуби диму... Ось — августа... Біля неї — Вер. За мить Вер зникає... але очі Сабіни дивляться на Ізі, злющі й колючі, із зів'ялого обличчя августи... А під тим поглядом вже гойдається невеликий човник... До човна поспішає якась постать... Як би ж Ізі не впізнала її відразу? Це ж Антіной! На нього кидаються двоє... обмотують йому голову плащем... в'яжуть йому руки й ноги... і, розгойдавши, кидають у воду... Ізі чує, що вона вмирає, розпливається в блакитній імлі, в нестерпному болі...
Але на тому місці, де вперше поцілував її Антіной, стоїть він сам! Темні кучері спадають йому на чоло. Очей не видно. Вони заплющені. В руці тримає квітку лотоса,— і чує знов той звук, мов завмираючий голос розірваної струни... Одно лише незрозуміле слово: Беза... Бе-за... І все зникає в імлі...
Ізі з несамовитим криком кидається вперед і хапає повітря.