Коли ж заникувала Рузя й норовила дістати їх, щоб прочитати, Зінгерка гримала на неї: "Не руш! Не тобі писано…" Сама ж Мальва не появлялася, геть відбилася від Вавилона, і Рузя тут дурняла її, бо ж у тих листах могло залежатись і щось таке, що не може і дня чекати… По жнивах Соснін замовк та більше й не озивався. МТС Наддніпрянська таки з'явилась і потім зажила в республіці великої слави.
Хлоп'я Мальвине залишилось тут, на стару Зінгерку, я потім частенько бачив його на вулиці. Коли дитя запропащувалось, забиралося в бур'яни або в урвище, до морельок, на які спиналося, а потім засинало під ними, знеможене цілоденними мандрами, то на горі появлялась Зінгерка і трубним голосом, який чути було на пів–Вавилона, кликала: "Сташко–ко! Сташко–ко–ко!" Те ім'я лунало в безлічі варіацій, коли його гукала Зінгерка з вечірніх сутінків. Одного вечора вона таки не докликалась Сташка і прийшла до нас, гадаючи, що він заблукав сюди. Валахи саме вечеряли, обсіли стола кружком, хоч стіл був і чотирикутний. Зінгерка постояла в дверях, пильно оглянула завечерців і, не знайшовши між ними Сташка, скривджено кинула: "Вечеряєте, Валахи, ну–ну, вечеряйте". Тоді навіщось поманила пальцем мене і, коли я вийшов до неї в сіни, сказала таким тоном, ніби я не належав до ненависних їй Валахів: "Сину, пропав Сташко, а я, бачиш, сліпа, то ти, бува, не пошукав би його? Десь заснув у бур'янах". Я заніс свою ложку, з якою вийшов у сіни, сказав, що потім довечеряю, хоч добре знав, що нічого вже мені не дотечеться з тієї вечері (для Зінгерки так сказав, аби знала, що ми тут не якась злиднява), й подався з нею шукати Сташка. Зінгерка лопотіла спідницями, адже мала їх на собі кілька (а ще ж літо), я вів її, вступаючи в дедалі густішу темряву, на дні якої блимав єдиним хистким вогником Рузин дім, велетенський і порожній.
— Може, тут, у Рузі? — запитав я Зінгерку.
— Ми з нею погиркались. Я тут постою, а ти збігай запитай. Ану ж тут…
У домі було двоє дверей, одні широкі, їх прорубав для себе й свого трактора іще Джура, там тепер вічна тьма, до світла ж вели інші двері з трикутним віконечком нагорі. Я прочинив їх, пройшов крізь сіни й не стукаючись (у Вавилоні ніхто ніколи не стукався) потрапив до Рузиної кімнати. Рузя стояла гола, з розпущеними кісьми, оглядала себе у високому, зжовклому, напівосліплому дзеркалі. В одній руці вона тримала лойову свічку й водила нею з якоюсь дивною обережністю, наче боялась сполохнути постать у дзеркалі. Я тільки зараз помітив, що коси у неї лисніли, як шовк, були вологі ще, розчесані на дві половини, з тим проділом, який не міняла, відколи я її пам'ятаю. Як тільки міг не любити Джура такої жінки, й як нині Клим Синиця багато програє, що не може уздріти Рузю в цьому старовинному дзеркалі… Помітивши іще когось там (то був я), Рузя посміхнулась, прибрала свічку від грудей, не висотаних дітьми, майже дівочих, спитала:
— Це ти?
— Я, тітко… У вас не було Сташка Мальвиного?
— А він що, вже ходить до молодиць? Ха–ха!
— Ні, пропав десь…
— А я прийшла з буряків, скупалась у ставу й дивлюсь на себе… — Задула свічку: — Іди сюди! Хоч тебе поцілую… Ха–ха–ха!
Причинна, страх, убитий Джура — все разом погнало мене з цієї хати, хоч хвилю перед цим на мене дивились зовсім розумні очі, пройняті лише тугою ночі. Зінгерка лопотіла далі спідницями та все благала: "Не лети, хлопче, я ж бо нічого не бачу, тільки чую. А що вона там, Рузя?"
"Спить…"
"Кажуть, Синиця заникує до неї. А я не вірю. То вже було б чорті–що. Твої Валахи повинні б знати. Родичі ж її".
"Що знати?"
"Про Синицю".
Нічого вони не знають, ті Валахи, і гадки не мають, яка гарна тітка Рузя після купелі і які розумні у неї очі — одне твердять, що вона причинна, хоч і Синиця не зважив на ті пересуди, визнав її за нормальну і навіть зробив її ланковою. Синиця посилався на те, що Рузя грамотна, читає книжки з агротехніки, навчатиме інших… Сташка ми знайшли у хлівці, спав у жолобі. Зінгерки весь день не було вдома, ходила з Отченашкою у Прицьке до сповіді, а Сташко отак доглядав домівку…
Коли я повертався повз Рузину хату, то там було темно. Рузя вже лягла спати. Можливо, й справді Клим Синиця відродив її для Вавилона вдруге?
Сьогодні субота, то в Зелених Млинах лемки о цій порі саме збігаються на пиво, обмившись та перебравшись після роботи у празникове, — щоб заодне послухати божественну скрипку Сильвестра супроти ночі. Чи вже ж і цього разу та скрипка не нагадає Мальві про сина? Валахи кажуть, що законної дитини, мовляв, ніхто вовік не кине, а паче на сліпу Зінгерку, яка й сама здитиніла за цю весну. А ще Валахи похвалялись, і то здебільшого на людях, що, якби Сташко від Андріяна, а не бозна від кого, то вони забрали б його до себе. Зінгерка, прочувши про те, віддячила, кинула Валахам також на людях, на святі гойдалки: "Взяли б і зацюкали б хлопця. Ви он своїм валашатам раду дайте, розігнали по світу (певна річ, то був натяк на мене). А мій при мені, зрощу ще його на вашу голову. Зрощу!" Відтоді Валахи ніколи не чіпали на людях ні Мальви, ні її сина, а в хаті… У кожній хаті суд вершиться над нами постійний і нещадний, і з того великого театру до нас доходять лише паузи, які дано кожному розуміти і витлумачувати собі на шкоду або ж собі на користь.
Дзінь–дзінь! Що за чортівня, вже й у Вавилоні об'явилося коло (хто? чиє? і чому Валахи мовчали про це?). Прямо на мене летить на колі жінка, її тінь падає з греблі до ставу, там її видно навіть краще, ніж тут, зиркає на мене, не впізнає, проскакує, на мій подив, геть розлатаний міст, вилітає на гору, у Чапличів провулок, там знову "дзінь–дзінь" (ще стріла когось), і вже чую її на самій горі, у подвір'ї Зінгерів. "Мамо, мамо! Відчиніть. Це я…"
Мальва! Цілий світ для мене ніби повернувся з нею сюди. І як воно так відбувається в житті, що ти подумаєш про людину, мимоволі, знічев'я, а вона вже тут, вже й спалахує для неї віконце, відчиняються двері, і вже в сінях — дзінь–дзінь–дзінь–дзінь! — а то вже для сина, чути ж бозна–куди. Скрипнули двері у Явтушка, вийшов подихати нічним повітрям великий вавилонянин, а там, звідки прибула Мальва, Лель Лелькович, тонкий знавець Вавилонського царства, одпивши пива, напевне, витанцьовує з Панею Властовенко падеспань, і лемки в захопленні від цієї, нехай і не з'єднаної пари. Мої ж натруджені Валахи сплять як убиті. "Знайшли?" — "Знайшли…" — "Бідне дитя. Отак сплодять на світ і забудуть…"
Вранці не то Рузя, не то Пріся (обидві вже встигли побувати тут) принесли Валахам вість: вночі повернулася Мальва, сама, без Журби, заробила там велосипеда на шкідниках (он які там премії!), то прикотила на ньому, аж геть хвора, кашляє, не інакше як приїхала помирати. Сухоти, заміжжя, чужа сторона — одне до одного, от маєш тепер.
На гойдалку збиралися по обіді, люду набилось, як ніколи, запрудили все подвір'я, і вийшла до них Мальва, привіталася з усіма, а з Валахами обнімалась, як і належало колишнім родичам, і пила, і сміялась, і двічі чи й тричі ставала на гойдалку з парубками, що повиростали тут. І затишно було Вавилонові з нею, а мені згадався чомусь Журба, хата Парнасенків на підгір'ї і тиха покинутість Журби у тій хаті, серед ночі… Несила йому звоювати оцю непідвладну вавилонську душу, що нею є Мальва. "А, бісеня! — помітила і розсміялась. — От бачиш, знову ми тут…"
Частина друга
Розділ перший
Ніхто не міг сподіватися, що вавилонські якості Явтушка проявляться з новою силою після того, як він був позбавлений власного поля, коней, які мав згодом замінити на волів сірої глинської масті, і то неодмінно сірої, вірячи в глибині душі, що до його примарного щастя певніше буде добиратися саме на таких волах; позбавлений воза, який, окрім прямого призначення, правив йому ще кожного літа вночі за ліжко, — вистелене мішанкою або ж вівсянкою, — а вдень утворював холодок, з якого приємно було дивитися на колеса, споглядати після гарного обіду їх ідеально просту довершеність, — незбагненний політ мислі уловлював Явтушок в ободі та шпицях, які вкупі свідчили ніби про саму безперервність світу; Явтушок був переконаний, що за принципом колеса влаштована й сама Сонячна система з усіма планетами та супутниками планет, і тому вважав колесо чи не витвором самого Господа Бога, якщо такий є, а не розуму людського, у можливості якого Явтушок не вельми вірив, певен, що той більше налаштований до руйнування, аніж до творення; позбавлений борін, котка, сепаратора і плуга (який чудовий був плуг, хоч так і не оплатив його до кінця Моні Чечевичному!). Маючи те все, Явтушок не на жарт був пройнявся химерним прагненням колись піднятися над Вавилоном, і якщо не поневолити, то принаймні підкорити його собі бодай на останні роки свого життя. Був притому ще певний розрахунок і на плодючість Прісі, яка мала заселити Вавилон його, Явтушковими, дітьми. Ну, певна річ, його — у такій мірі, в якій те робилося досі (не скидав з рахунку і Соколюків, та й сам іще почував себе ратоборцем неабияким). Отак він собі усе те обмізковував у години возлежань на возі та під возом, найбільше під впливом коліс, ну і, звичайно, самого Всесвіту, й інколи звершення тих мрій здавалося таким недалеким, що подумки вже правив Вавилоном на золотому троні хоч іще ніяк не міг збагнути, як приховати на тому троні свої червоні, ніби підварений рачок, і вічно потріскані ноги, скрути б їм не було. Те його непокоїло найбільше, бо й справді ноги мав осоружні, але ж не мислив собі взути їх на літо навіть тоді, на троні, бо любив, аби влітку ноги дихали, а не закуті були у яловичину чи хоч би й у шевро. Одне слово, Явтушок готувався до чогось примарно великого й досі не знаного, але вже вкладеного у його мозок та душу, нині ж усе те довелося згасити в собі й стати звичайнісіньким собі Явтушком, який невдовзі у вавилонському колгоспі вже не міг нічого свого відрізнити — ні воза, ні плуга, нічого, окрім коней, заради яких, — щоб хоч трохи полегшити їхнє буття, — пішов працювати спершу конюхом, а далі вибився в старіш конюхи. Однак згодом його власні коні перестали його пізнавати, не іржали до нього, коли він приходив удосвіта, за що одного разу він зозла відшмагав їх батогом, а потому плюнув на них і всю любов свою до коней переніс на жеребця — сивого дончака в яблуках, придбаного колгоспом за великі гроші, позичені у Глинському банку, як гадав Явтушок, на вічне оддання.