В той час, як...
— На кого ж ви скаржитеся! — загримів голова комісії.— Ви ж керівник цеху, один із керівників!
— У цьому й трагедія, що один із керівників,— підхопив Токовий.— Але ж начальник цеху...
— Ваш начальник цеху боягуз,— жорстоко промовив голова комісії,— він злякався й не прийшов сюди.
— Він справді хворий,— втрутився Василенко.— Чоловік іноді може захворіти від несправедливості.
— Керівництво і справедливість мають мало спільного,— так само шорстко мовив голова комісії.— Ленін у вісімнадцятім томі прямо каже: можна замінити апарат на дев'ять десятих, якщо люди не справляються зі своїм ділом.
— Ленін приходить до нас не тоді, коли отак згадуємо його в томах,— спокійно відповів Василенко,— а коли працюємо чесно не покладаючи рук.
— Небагато ж ви напрацювали,— гмикнув Олександр Миколайович,— продовжуйте, товаришу Токовий. Що вам заважає виконувати план? Говоріть по суті.
— А якщо по суті... Якщо по суті,— Токовий махнув рукою,— треба нормалізувати обстановку в цеху. Що це значить? Скажу. Ми забули про рядового інженера, про командира виробництва, ми позбавили його прав, ми відсунули його на задній план, ми забули про те, хто нам потрібен в першу чергу. Нам потрібні ділові інженери-трудівники, хай вони не хапають зірок з неба, хай вони будуть звичайні середні інженери без фантазій і вибриків, без модернізму й абстракціонізму, але зате вони дадуть вже сьогодні те, що потрібно народові сьогодні, а не на завтра. А як у вас стоять справи! Забули про день нинішній, переорієнтировка тільки на завтрашні неіснуючі успіхи, кажучи грубо: замість труб сьогоднішніх, які ми можемо дати, нас заспокоюють тим, що, мовляв, завтра ми зможемо дати завдяки якимсь там удосконаленням і змінам технології в десять чи й у сто разів більше труб, але де гарантії? І чи можемо ми ждати до завтра? Мені, як і всьому народові, потрібна одна труба сьогодні, щоб ракета злетіла сьогодні. Завтрашніх труб я ждати не можу. Ракета повинна злетіти сьогодні. Правильно я кажу?
— Правильно,— ствердив голова комісії.
— Тільки так виграються всі війни з ворогами і з часом! Для мене час — найбільший ворог. Я не можу ждати вічно, як і жити!
— Правильно! — ще раз прогримів голова комісії.
Я штовхнув Євгена: адже Токовий натякав на Шляхтича. Не кажу вже, що й трохи на нас, ми не йшли в розрахунки, але ж на Шляхтича! Такий собі напівлегальний доносик. З філософським обгрунтуванням. Токовий не може жити вічно. Ніхто й не примушує. Але ж вічність однаково існує, її виміри теж існують — ось яка штука, товаришу Токовий.
Директор стояв за столом президії, трохи розгублено обводив поглядом цех. Токового вже не було на трибуні, він витирав спітнілу лисину, всідаючись коло Чемериса, який теж, виявляється, був у президії як передовик виробництва. Виступати ніхто не зголошувався. Шляхтич був ворухнув плечем, видно, хотів рвонутися в бій, але ми його стримали. Не треба. Це ж однаково, що бігти під кулеметним вогнем. Підожди, поки вистріляють усі кулеметні набої, тоді й біжи, а так — скосять. Нічого сумнішого не може бути, ніж військо, що не дійшло до поля бою.
Директор щось сказав головному інженерові заводу. Мабуть, попросив: "Виручай". Мовляв, державний підхід полягає в тому, щоб не допускати мовчанки, заповнюй мовчанку.
Головний інженер послухався. Це був дуже поважний і дуже серйозний чоловік. Поважність і серйозність надавали йому окуляри, а також зморшкуватий лоб. Головний інженер до всього ставився відповідально, він з однаково серйозним виглядом грав у шахи і чистив варене яйце, підбирав слова під час розмови; цілі покоління обережних, здавалося, стояли за спиною в головного інженера, такий це був стримано-розсудливий чоловік, так боязко точно намагався він завжди формулювати свої думки.
— Я говоритиму свідомо й підкреслено,— так він почав, та всі й без того знали, що говоритиме головний інженер свідомо й підкреслено. З одного боку це надавало йому ваги в наших очах, але водночас це робило його нуднуватим, а для інженерів, яким доводилося щодень мати з ним справи по роботі, в отій свідомій підкресленості ховалося невміння чи й небажання головного вислухати будь-яку думку, проникнутись чиєюсь ідеєю, потребою. Головний інженер нагадував камеру коштовностей, куди вхід стороннім суворо заборонений. Він жив у замкненому світі відшліфованих суджень, вишуканих формулювань, це був храм, у який нікого не пускають, магазин, де нікому нічого не продають, струмок, у якому ніхто не купається, простіше кажучи: замок, від якого загубили ключ. Спробуйте-но підібрати ключ до чоловіка, який говорить, щоразу заплющуючись, не звертаючи уваги ні на нетерплячість голови комісії, якому вперше доводиться мати справу з подібним оратором, ні на шум усіх заводчан, які надто добре знають свого головного, щоб уважно дослухатися до кожного його слова, ще раз марно спробувати щось там збагнути.
— Я скажу про час, про який я повинен сказати. Ми говоримо про ритм життя. Він пришвидшується, цей ритм, і це прекрасно. Але це й трагічно, бо ще вчора що? Ще вчора час був менш діяльний, і в його перебігу не так різко змінювалися речі й світ. Сьогодні ми не можемо спокійно стежити за знищимістю часу. Час знищується в наших організаційних неладах і неурядицях. Токовий показує нам зразкову стурбованість. Але зверніть увагу на впорядковану двозначність його становища. Він не може знаходити приємність у неправильностях, однак створено обстановку педагогічної безвідповідальності, де товаришу Токовому відведено пасивну роль спостерігача. Група людей в цеху, я не кажу, що це велика група, але ми знаємо, яким небезпечним може бути оновлююче зіпсуття, як часто люди схильні знаходити приємність у неправильностях, який заспокійливо бездіяльний характер можуть набирати в часи труднощів і невдач оманливі глашатаї духовного неспокою. Починається розмагнічення й демобілізація зусиль працівників, які реально підходять до справи. Чи це допустимо? Я стою на стороні товариша Токового. Нам потрібні ділові, може, навіть середні інженери, від яких можна вимагати і які можуть дати. Що таке обіцянки? Полишимо їх для релігій. Наш бог — реальна робота з реалістичним підходом до реальних справ.
— Хоч би раз прийшов та подивився, що ми робимо,— зітхнув Євген,— в цех навіть не поткнувся.
Голова комісії наче почув Євгенові слова.
— А де ж ви були, головний інженер! — сердито ворухнувся він за столом.— Що у вас там, у цеху? Дитячий садок? Кубики складають? Як хто хоче, так і складає! Не можете навести порядку?
Головний інженер, що вже збирався відкланятися (він завжди вклонявся, коли кінчав промову, такий був чоловік ввічливий і вихований), затримався коло трибуни, але тільки для того, щоб повторити, з чого починав:
— На жаль, існує впорядкована двозначність становища, узаконена двозначність, яка розповсюджується на багатьох реально мислячих працівників. Товариш Токовий тільки один з них. Якщо ви спитаєте про мене, то я теж. На жаль, але так.
— Вакханалія у вас якась твориться! — повернувся голова комісії тепер уже до директора.
Директор мав би послатися, очевидно, на державний свій підхід, але він не встиг відповісти суворому голові державної комісії, бо на трибуні, розштовхавши передні ряди і одним скоком подолавши пусту відстань між президією і масою, опинився несподівано для всіх зборів, особливо ж для нас, Гриша Фрусін.
— Яка вакханалія? — вигукнув він.— Чому ви ображаєте всіх цих людей? За яким правом?
Він звертався до голови комісії, той відразу це збагнув, не розгубився і відповів Гриші таким самим:
— А ви хто, власне, такий, щоб тут кричати?
— Я? Ви питаєте, хто такий я?
— Питаю. Уявіть собі: питаю.
Адміністративна досвідченість зіткнулася з беззахисністю новака. Голова комісії провів у своєму житті, мабуть, тисячі таких зборів, він почувався в своїй стихії, за його плечима стояв авторитет цілої держави, яку він тут представляв, а Гриша не мав нічого: ні досвіду, ні авторитету, ні вміння вести отаку перепалку. Його майже ніхто тут не знав, отож годі було сподіватися на прихильність і співчуття, солідності голови комісії він не мав чого протиставити, окрім своєї кумедної чуприни, яка відразу викликала сміх, а коли Фрусін кілька разів перепитав, хто ж він такий, і коли в нього від розгубленості, а може, від обурення власним приниженням відібрало мову, то сміх перейшов у регіт, але регіт якраз і врятував Фрусіна, бо Василенко тим часом подав аспірантові води, потім, підвівшись за столом, запросив усіх до порядку, Гриша трохи оговтався і сказав зі схвильованою гнівливістю:
— Хто я такий, хочете знати? Аспірант.
Знову почулися смішки, голова комісії весело скинув бровами, мовляв, якщо ти такий птах, то що ж з тебе візьмеш, але Гриші дуже, видно, залежало на утвердженні не так себе, як свого соціального прошарку, всіх аспірантів Радянського Союзу захищав тепер оцей кумеднуватий хлопець з рудим джунгльовндним чубом на голові, тому він не обмежився простим називанням своєї професії, а ще раз повторив, вигукнувши щосили:
— Аспірант! То й що? Я двадцять років учуся, двадцять років мій робочий день дорівнює чотирнадцяти годинам на добу, я кілька разів був покалічений, вибухав разом зі своїми установками для прокату, горів і сам гасив, хоч інші вискакували з вікон, лишаючи мене в лабораторії напризволяще. Я люблю свою маму, а вона навчила мене любити всіх людей. А на заводі я опинився, бо тут є інженер Шляхтич. Якби мені вдалося йому помогти, то... Коли мене з трубного інституту посилали сюди, то сказали: "Шляхтич — це майбутнє. Постарайся, Гришо..." А що я побачив тут? Я побачив, що Шляхтич нікому не потрібний. До нього ставляться з пересторогою. Чому? Тут виступають ось Токовий, головний інженер, ви їх підтримуєте, товаришу голова комісії. Але чому?
— Ну, ну,— прогудів, зручніше вмощуючись, голова комісії,— цікаво послухати, чому ж?
Він, мабуть, вважав, що Гриша ще дасть привід для сміху, а осміяного чоловіка остерігатися не варто, до того ж для на— строю зборів завжди корисні якісь хвилини розслабленості. Однак Фрусін був настроєний набагато серйозніше, ніж будь-хто гадав. Навіть ми ніколи б не подумали, що галасливий і милий у своїй несерйозній непослідовності Гриша раптом зможе спромогтися на таке довге, гнівливе, заплутано-болісне, як почули від нього сьогодні.