Добре. Припустімо іа мент, що справдиться ця надія, що вибухне війна між '"Сходом і Заходом і що станеться чудо: що большевизм без світової катастрофи буде знищено, що настане час навіть для вирішення питання самостійності української! Держави. На які сили мала б орієнтуватись українська еміграція, яке завдання вона мала б виконувати?
З попереднього мого викладу видно, що теперішні офіційні, "урядові" керівники еміграції орієнтуються на "зовнішні сили", на ті сили, які мілітарно переможуть " Зольшевизм. Вони, мовляв, будуть рішати питання Ук-заїни і тому треба бути в порозумінні з ними, треба не зикликати в них невдоволення нами, недовір'я ні соціального, ні економічного, треба бути готовим до всяких уступок і заплат за визволення.
Чи правильна така політика, така орієнтація?
На мою думку, цілком правильна. Так,— ігнорувати, або тим паче сердити, викликати недовір'я у тих сил, які помогли б нам здобути нашу самостійність, ніяк не годиться, з ними треба "говорити", їм треба виясняти, доводити, переконувати їх, навіть обіцяти. Але з цього не випливає, що наша орієнтація повинна бути головним ч.ином на ці зовнішні сили. Так,— мілітарно це вони звільнили б Україну від окупації руського імперіалізму,
Але чи дуже вони хотіли б дати нам самостійність? Не забувайте, повторяю, що проти нашої самостійності сильно виступали б противники її, оті польські та руські імперіалісти. Вони були б союзниками зовнішніх сил у боротьбі з большевизмом. Зовнішні визволителі мусіли б рахуватися з ними, а крім того, зо своїми економічними та іншими інтересами, з тим, що було б вигідніше для їхнього "святого національного егоїзму". Цим опорним нашій самостійності силам ми повинні були б протиставити свою силу. В чому вона могла б бути? В нашій догод-ливості, в покірності волі "могутніх чинників"? В наших природних ресурсах? в нашій історичній боротьбі за свою волю? — в правді й справедливості наших прагнень? Це все — не реальні для "чинників" сили. Наша догодли-вість, покірність, наші ресурси, все це вони могли б мати й без самостійності. Правда, справедливість? О, це — аргументи, поруч з інтересами "святого національного егоїзму" такі слабенькі, що на них одповідають вибачливим усміхом. Наша правда і справедливість повинні мати за собою силу. А в чому може бути наша сила? Тільки в нашому народі, в погодженні, в порозумінні, в злиттю з нашими внутрішніми силами. Коли вони будуть з нами, коли вони хотітимуть самостійності Української Держави, і хотітимуть її всією душею, і всім тілом, тодї Зовнішні Сили повинні будуть серйозно подумати над тим, чи можна не задовольнити це хотіння. О, не через справедливість "чинників", а через ту невигоду та шкоду інтересам їхнього "святого національного егоїзму", якї можуть бути від того гарячого, дієвого, самовідданого хотіння великого, сорокамільйонного народу, від його залізної волі битись за своє визволення до останньої краплі крові, до останнього зерна пшениці, до останнього кі-ла вугілля. Це — серйозний аргумент.
І от тепер виникає питання: хто ж такий аргумент може виставити "могутнім чинникам"? Очевидно, той, з ким будуть внутрішні сили, себто з ким буде український народ і його "святий національний егоїзм".
І отут знову виникає все те саме старе питання: що може задовольнити егоїзм народу, що може посунути на боротьбу до останньої краплі крові десятки мільйонів людей? Тільки саме домагання національно-державної самостійності, тільки задоволення національної правди й справедливості? Тільки право й змога мати свій самостійний уряд, парламент, міністрів, своє військо, свої школи, свої газети, одне слово, тільки "саму Україну"? Чи ще щось?
В 1917 році так само стояло це питання і ми болюче пам'ятаємо, що вибрав український народ: "самої України" без "чогось іншого" він не схотів і пішов за тими, які те "щось" обіцяли йому дати негайно і без обмеження. (Що саме вони йому потім дали, це інше питання). А що саме було те "щось"? Це було,— ще і ще раз згадаймо,— задоволення його економічних і соціяльних інтересів, це була правда і справедливість не тільки національна, але й всебічна. Українська Центральна Рада не відважилась протиставити обіцянкам большевизму, своє щире злиття зо своїм народом, з його нехай "надмірними" прагненнями того менту. Вона орієнтувалась на інші сили. Що з того вийшло, ми це й досі відчуваємо. Та не тільки ми, а, може, через нас і весь світ.
Тепер ми знову стоїмо перед тим самим питанням, 2 я так само, як у 1917—1919 роках, попереджаю і застерігаю: наша правда, наша сила на орієнтацію в нашому народі. Йому треба догоджати, йому треба обіцяти (і то щиро, чесно, всією душею!) всебічне задоволення потреб його "святого егоїзму". 1 тоді буде порозуміння, оте злиття з ним, тоді він усім єством своїм буде за Україну, єдину, всебічно вільну Україну.
І от тоді, коли питання Самостійності України буде вирішуватись щиро демократично, коли воно поставиться на обговорення й вирішення голосуванням усього українського народу (наприклад, референдумом, якщо "чинники" так виставляють свою імперіалістичну вимогу), він величезною більшістю голосів крикне на весь світ: "За всебічно вільну, незалежну Самостійну Україну!" А коли б "чинники" й їхні союзники, польські, руські зазіхачі на наші багатства, схотіли іншим, насильницьким, большевицьким способом вирішувати питання, то народ і тут із зброєю в руках, з обуренням і лютим завзяттям кричав би: "За всебічно вільну Незалежну, Самостійну Україну!!!"
Яке ж таке може бути обіцяння, яке викличе таку силу завзяття, ентузіазму українського народу в боротьбі за самостійність своєї Держави? Невже те соціяльно-економічне обіцяння, яке дає Українська Національна Рада в своїй Декларації, обіцяння боротись за поворот приватної власності на Україні і закликання чужинного капіталізму?
І виникає питання: невже автори цієї декларації настільки захоплені приватною власністю, що сміють з таким обіцянням звертатись до українського народу, невже вони настільки наївні, що він буде з ентузіазмом, до останньої краплі крові битись за поворот поміщиків, фабрикантів, куркулів, взагалі капіталістів, великих чи менших, своїх чи чужих?
Розуміється, річ тут не в наївності, а в тому, що цією декларацією вони давали обіцяння не народові, а "зовнішнім силам", яким є —мила приватна капіталістична власність, що на них вони орієнтувалися, даючи його, а не на народ, хоча пишно, до ніяковості за них звертались до нього: "Український Народе!", знаючи заздалегідь, що ні один член українського народу на Україні їхнього голосу не почує. їм не про те ходило, почує їхнє обіцяння український народ чи не почує і як він сприйме його. їм ходило про те, очевидно, щоб їх почули сили, на які вони орієнтуються, щоб вони сприйняли ці обіцянки з прихильністю.
Я не думаю, що таке догодництво могло б викликати пошану навіть у самих "чинників". А щодо українського народу, то можна без вагання сказати, що ця програма емігрантської Національної Ради ентузіазму йому не надала б, коли б він і почув її. Та більше: вона спричинилась би до великої шкоди справі української самостійності.
У старої петлюрівської еміграції є перебільшена (щира, чи удавана) віра в популярність імені С. Петлюри на Україні серед усього населення її. Ця віра заперечується знов таки реальним фактом, а саме: коли німецька армія за минулої війни наступала на Україну і хотіла внести дезорганізацію в українську советську армію та схилити населення України до себе, то вона вжила привабливого для нього обдуру: вона широко проголошувала, що на Україну повертається український уряд і кличе до співробітництва з ним і німецьким військом український народ. Який уряд? Очевидно, очолюваний таким іменем, яке мало б викликати до нього найбільше довір'я і прихильності українських мас. Яке ж ім'я вибрали німці? Ім'я Симона Петлюри або його вірних заступників, спадкоємців його імені, наприклад, Андрія Лівицького, який тоді носив титул "Голови Директорії Українського Уряду" та до того ще жив у Німеччині?
Ні, вони вибрали ім'я Володимира Винниченка. На їхню думку, збазовану, очевидно, на точних інформаційних донесеннях їхніх агентів, це ім'я мало більшу популярність у широких (себто, трудових) мас українського народу, які складали головний контингент українських советських вояків. І свідки, що розповідають про цей факт, додають, що, дійсно, українські вояки масово кидали советську армію й переходили на бік німців, до уряду В. Винниченка, який у цей час нічого про все це не знав і був німцями арештований. Німці його згоди не питали, бо заздалегідь знали, яку відповідь він їм би дав. Правда,— ім'я С. Петлюри на Україні так довго популяризувалось большевиками, так довго зв'язувалось з певними соціяльними та національними моментами, що | повинно було сугестіювати багатьох українців, переважно середніх чи більших власників. Але інших, як я вже казав, воно відштовхувало і то, очевидно, ширші ко-| ла українського народу, ті кола, які власниками не були, у яких була єдина власність — їхня праця, які, власне, були отою Україною.
І от виникає питання: що могло б посунути цю Україну до лютої боротьби за державну незалежність? Очевидно, не любов до тої власності, якої вони не мали і яка і їх експлуатувала, не до хазяїна, чи то приватного, чи ! державного, які їх поневолювали, які відібрали в них ве-I личезну частину продукту їхньої праці. Ні, посунула б їх любов до себе самих, любов до своєї не тільки націо-'' нальної, а й особистої незалежності, визволення не тільки державне, але й соціяльне, любов до всебічної самостійності і свободи. Чи може ім'я С. Петлюри дати таке обіцяння українському народові, чи є така популярність його на Україні? Найгарячіші, але чесні з собою та іншими поклонники ікони С. Петлюри повинні сказати собі, що такої популярності ім'я його на Україні не має. А коли згадають деякі факти, то мусітимуть визнати, що під цим іменем небезпечно було б виступати, коли виникло б питання про всенародне голосування, коли перед широкими трудовими масами став би вибір: однобічне чи всебічне визволення, "петлюрівська" Україна чи непет-люрівська або ще небезпечніше: Федерація з Росією чи Польщею і економічним та соціяльним визволенням, чи гола петлюрівська самостійність без економічного й со-ціяльного визволення?
Вороги наші на всякі обдурні обіцяння можуть піти.