Це і є життя.
— А по-моєму, — сказав мій приятель, — образи й символи — це не життя. Життя — це бажання любити. Ти його назвав "срібним молоком" ув одному зі своїх романів. Отож це срібне молоко нами й рухає, і горе тому, хто його зневажить, життя на такому мститься. Треба жити, а не уявляти життя. Воно й прийшло до мене — бажання любити. Усвідомлюю, що закохуватися мені в моєму віці — безумство, а ще й у молодій жінці. Я сам у собі загасив колись цей вогонь і, замість жити, почав уявляти, — маю на увазі науку, якій віддавався всім серцем. А це і є жити уявою, а не по-справжньому. Тому хочу вкусити це яблуко, яке саме підкотилося мені під ноги, хоч добре знаю, що для мене воно може виявитися отруйним.
— А може, це лише спитування, як заказаний плід для Адама і Єви?
— Цю казку придумали ченці, тобто ті, хто життя не збагнув і зненавидів. Бо виявилися неспроможні напитися срібного молока. А зрештою, подумай: що чекало б на Адама і Єву, коли б вони яблука не вкусили? Нудне, безконечне існування без пізнання таїни, яка й творить життя. А заборонений плід — це код пізнання. І вони, Адам і Єва, зважилися, адже після того, як вкусили яблуко, їх поєднала справжня, а не символізована любов, доти ж вони її не відали. І героїчно пішли в життя, творячи його, хай воно з рабською працею, прокляттями, труднощами, щоб в ім’я тієї любові долати все те. А долати — це і є жити.
— А хіба ти не жив? — запитав я. — Хіба не висвітлював людям їхньої минувшини, не долав труднощів, не працював у поті чола? Однак жив у духовному вимірі, і героїчність твоя була в осяганні — хіба це не важливо людям і не є компонентом життя? Бо чи ж життя — існування в інстинктах при здобуванні хліба насущного і пізнаванні тих чи інших задоволень? Простіше кажучи, чи ж це мета: жити, щоб їсти, і їсти, щоб жити?
— Не знаю, — чесно зізнався Микола. — Може, й маєш рацію, але річ у тім, що духовне осягання бажання любити не покриває. Є тут таїна, якої, може, ніколи не збагнемо.
— Можливо, — згодився я. — Але чи ж бажання любити не короткотривале? Я свого часу, таки в "Срібному молоці", зацитував Торквато Тассо: "Жінка веде чоловіка в рай, а приводить до пекла". Хіба то неправда? Тобто вона задовольняє бажання чоловіка любити, а коли та любов висякає — чи ж то не пекло? З другого боку, згадай Дон Жуана, який хотів зберегти в собі бажання любити, щоразу міняючи партнерок. Але рано чи пізно прийде Кам’яний Господар і перетворить того задовольняча у стерво.
— Що ж пропонуєш? — смутно спитав Микола, і я раптом почав розуміти, що він уже почав перетворюватись у рицаря неоджалованої печалі, як це було з його предком, хай і сумнівним, князем Семеном.
— До кожного з нас має прийти Кам’яний Господар, — сказав мій приятель. — Але це не значить, що маємо відсувати від себе чашу із срібним молоком, хай і прокляті будемо. Адже Бог — це не відречення від світу та життя, а екзистенція, яка велить нам запалюватися й кидатись у її вир, щоб не перетворитись у того Адама, який мертво існував у раю.
У його словах була якась велика правда й сила, і я більше йому не перечив. Бо, може й справді, Бог — це життя, яке тільки тому чиниться вічним, бо призначене на смерть. Отож коли до тебе приходить Життя навіть ув образі Комп’ютерної Діви чи Ж. Смикальської, а ще з букетом червоних троянд, чи ж треба його відкидатися?
Але радісно мені від цих думок не стало. Тому повернувся додому і… напився, що зі мною рідко трапляється.
8
Оце й усе, що встиг мені розповісти мій щирий приятель. Решту розповіді я міг компонувати хіба з тієї скупої інформації, яку від нього ще дістав, а головно — фантазуючи на задану тему, хоча без допомоги мойр тут не минулося.
Однієї ночі (тоді я не міг порозмовляти з Миколою Ликом) вони знову до мене прийшли й почали переладновувати кімнату де я спав, у кабінета мого приятеля, тобто ніби змінили декорації. Потім Клото посадила мене на єдиного стільця, який тут мав бути, і почала чаклувати з моїм обличчям, власне, уподобилася до скульптора, який ліпить із мене уподобину, але не мою, а Миколину, тобто Микола мав бути справжній, а глиною до його образу став я. Чинила Клото це старанно, навіть захоплено, адже це вона тче нитку життя. Коли ж роботу закінчила і я взяв дзеркальце з Миколиного письмового столу, яке завжди там стояло, то аж відхитнувся: на мене дивився достеменнісінький мій приятель. Тоді Ляхесис наказала скинути одежу, притому всю до найменшої, і почала кидати по черзі одяг Миколин, як випадало, наказавши:
— Не гайся, бо зараз прийде!
Хто мав прийти, не роз’яснювалося, але й дурному зрозуміло: йдеться про Комп’ютерну Діву, отже, мойри підготували їй із мене підміну.
Поспіхом натягнув на себе Миколині лахи, а мою одіж Клото ув’язала в клунка, обмотавши її шворкою зі свого ткання, ще й зробила петельку, щоб зручніше було нести. Її вона ніби й забрала, вийшовши з кабінету, зрештою, згодом виявилося, що та одежа опинилась у моєму нутрі — отакий цирковий фокус.
Ляхесис дещо поправила на моєму обличчі, помнувши глину, відтак пензликом нанесла грим, відступила на крок і пильно мене озирнула. Атропос тим часом стояла в дверях із своїм сувоєм, з якого звисав незаписаний край, і з ножицями, якими знічев’я поклацувала. Це все чинити в Миколинім барлозі, де місця залишалося надто мало, може, й не вельми зручно, але вони вправлялися. Атропос піднесла руку з ножицями й почала часто цвякати — я збагнув, що це дзвонять у двері. Мойри, обидві, миттю розчинились у повітрі, а я поспішив відчиняти. І тут уперше побачив Комп’ютерну Діву, сиріч Ж. Смикальську, саме ту нечестивицю, що спаплюжила мої письменницькі здібності, в яких ніколи не сумнівався, у своїй замовленій рецензії, яку правильніше було б назвати рептилькою. Здавалося б, мав би відчути гостру неприязнь, але я вже був не я, а Микола Лико, який усміхався цьому чудові природи розслиненою усмішкою, а отже, найдурнішою, а там, перед дверима, стояла викапана Клото, яка щойно переліплювала мене на Миколу Лика та й вийшла, у якийсь дивний спосіб засунувши в мене й мою одежу, і мене, у ній загорнутого. Відчував за собою чиєсь дихання, можливо, Ляхесис, відтак чув на спині її пальці, вони натисли між лопаток, можливо, вмикача, забувши це вчинити в поспіху раніше. Зрештою, не був певний, що це чинила Ляхесис, надто зимно дихало в мою потилицю, отож була то скоріше Атропос, яку ще звуть Атропою. Відтак подвійність відчувань Миколиних і моїх, з перевагою власних, зникла, і я став правдивим Миколою, який лагідно привітав гостю з розсвіченою всмішкою і з очима, що лили на нього справдешній чар. І запросив її увійти, відступивши в глибину коридорця. Тепер вона не здавалася подібною до Клото; зрештою, відчув і черв’ячків у грудях, які дружно й радісно там заворушилися, хоч кажани твердо спали. Я зачинив двері — вона ж стояла в сутіні коридору — і ми спрагло кинулися одне до одного, злившись у поцілунку. Відтак у закамарку кволо озвався, загорнутий у мою одежу і перев’язаний шворкою із петелькою, "я" справжній, лукаво звіщаючи, що справжній Микола не все мені розказав; насправді ця парочка зблизилася значно більше, ніж знав. Але це була коротенька хвилька, така мала, як черв’ячок у грудях, і вона догоріла як сірник, який запалився, але зразу ж погас. Отож ми були пристрасно злиті вустами, а руки мої блукали її тілом, торкаючись персиків, а тоді спускаючись до того місця, яке вміло так специфічно смикатися. І мені в долоню скочило мале персеня, тобто персик, бо не було воно більше за персика-плода, — здається, не тільки Микола, а і я, більше тут досвідчений, меншого в житті не зустрічав, і воно в долоні затріпотіло, як зловлена пташка, а може, й пташеня дрібної породи.
Нарешті відірвалися одне від одного, і я запросив гостю до кабінету, але не проводячи її сам, бо той здрібнілий "я", менший за найменшу цяцьку, замотаний у мою одежу, знову дався взнаки: йому жах захотілося побачити, як саме смикається (специфічно, казав Микола) її не такий уже безтілесний задок. І це було й справді специфічно, і я не стримався й чіпнув, від чого Ж. Смикальська розвернулася і знову облила мене потоком іскристих спалахів, що мені аж дихання заклало. Відтак ми знову злились ув обіймах, а рука моя намагалася зловити пташеня, яке й цього разу тріпотіло й виривалося з долоні. А ще захотілося побачити, яке воно зовні; зрештою, чому це пишу лише про одне, за природою мало б бути таких двійко.
— Подобаються мені малі груди, — прошепотів їй на вухо. — Можна, поцілую?
— Так, — спокійно сказала вона. — Не страшно! Бачите, одягла кофточку, щоб вам було зручно.
Але поки що була в курточці (правда, розстебнутій), адже надворі вже лежав сніг, і той мацюк, замотаний у закамарку в мою одежу, квікнув, щоб я був чемний і допоміг Комп’ютерній Діві ту курточку скинути, що я і вчинив, нетерпляче жбурнувши на канапу. Тоді й відкрилася справді глибоко декольтована кофточка, а що станика Ж. Смикальська не носила, спрагло обцілував обох пташенят, до яких дістався й справді без проблем, і вони, хоч і тріпотіли, але не злякано і вже зовсім із моїх вуст не виривалися.
З такої вправи почав і задихатися, бо той Микола (в якого тимчасово, задля здобуття достовірної інформації, перетворився я, автор цього писання), хоч жіночі груди бачив не раз (в кіно, наприклад, чи на зображеннях), ніколи їх не цілував, тобто ніколи не дотикався до їхньої живої плоті. Отож мав цілковиту рацію, коли казав, що уявлення — це не життя. Відхилився, щоб передихнути, і сердечно сказав:
— Дякую! Це божественно!
Коза засміялася і напівбайдуже сказала, не без ніжних ноток, звичайно:
— Нема за що!
— Є! — палко заперечив я. — Можна ще?
— Так! — спокійно мовила Комп’ютерна Діва. — Не страшно!
І я знову кинувся цілувати тих пташенят. Цього разу вони не тільки тріпотіли, а й виривалися, але не тому, що відводила їх від мене, а через мою схвильованість.
Серце калатало, і я знову почав задихатися. Вона, здається, це відчула, бо відсторонилася.
— Може, спершу поговоримо, — запропонувала просто.
— Так, звичайно, — сказав я і відійшов до Миколиного стільця, де й сів так, як чинив він.
Дивилися якийсь час одне на одного, вона всміхалася чудовою витренуваною всмішкою, а з очей лилося м’яке тепло.
Передав їй зроблену роботу (лежала тут-таки на столі) і взяв принесену, і ми переговорили на робочі теми, в яких і я виявився компетентний.