"І мені.", — підставила свій келих Любочка. Ну от, зовсім інша справа. Ми подивилися на те, що сталося, вже веселішими очима. Втім Любина усмішка була сумною. "Іди до мене...мій коханий". Довго лежали обійнявшись. Потім я курив, дівчина мовчала. І я, і вона намагалися знайти виправдання тому, що сталось. Може, під час війни діють інші правила, виходять на перший план інші цінності та істини? Вбивати не можна, але ж убивають, і руйнувати не можна, але ж залишають позад себе пустелю, і гвалтувати не можна, проте гвалтують. А зраджувати? Теж не можна, але зраджують. І б'ють у спину. Саме оце я й зробив. Загнав ножаку в спину другові. Немає в мене тепер друга, точніше, мене у нього, хоча Андрій про це ще не знає. Війна тримається на цинізмі, жорстокості, спритності й праві сильного, тут моляться на мить, бо час стиснутий, ніби пружина. Користайся цією миттю, дихай на повні груди, надивляйся на білий світ, кохай... От ти й скористався. Спритник.
Гріх неможливо залити горілкою. Його можна тільки змити. Довго стою під холодними стуменя— ми душу, що, здавається, пропікають до кісток. Ні, не водою гріх змивається, а кров'ю, дійшов я несподіваного висновку, тільки нею можна розплавити сталеві стіни отого трикутника.
Ми намагалися (присягаюся!) припинити це божевілля. "Все, досить!" — казав я рішуче. "Так", — кивала вона головою, не дивлячись мені в очі. Два дні не бачилися. Це було неймовірно важко. Задихався, ходив по кімнаті, наче голодний вовк по клітці, мало не дерся на стіни. Зрештою, не витримав, зателефонував: "Давай зустрінемось... просто... поговоримо". "Давай", — легко погоджується дівчина. Але розмова триває недовго. Все розвивається за звичною схемою: очі — руки — уста — тіла. Місяць минув як у чаду. Ми вже не опиралися почуттю. Пливли за течією. Кудись та й винесе, може, на каміння, може, затягне у яму, а можливо, викине на берег. Не знаю, як Люба, а я Андрію не телефонував. Боявся, що він із голосу про все здогадається.
Мабуть, правду кажуть, що доля кожного вже визначена нагорі, так само, як зіткали її Ісусові й повели по тій ниточці аж до страти. А він і не опирався. Марна річ. Закони людські невблаганні, всі сюжети пишуться на їхній основі. Їх не так і багато — кількадесят. І повторюються вони в кожному поколінні, за будь-якої суспільної системи. Цю логіку не зламати. Мені стало сумно. Я чекав знаку. Внутрішнього поштовху. Загалом, варіантів сюжету, який ми закрутили втрьох, було кілька. Якби я був безсовісною і бездушною скотинякою — один, проте я таким себе не вважав; якби таким був Андрій — другий, а він напрочуд делікатна інтелігентна людина, якби Любочка була легковажним і пустопорожнім дівчиськом — третій, а вона, ясна річ, не така. Тобто які ми —така й наша доля. У деяких сюжетах, які самі собою прокручувалися в голові, з'являлася четверта дійова особа, дуже впізнавана і останнім часом вельми популярна — у чорному плащі з косою. Впізнали? А цур їй пек, бо такі думки мають здатність матеріалізуватися. Змінюватися і вмирати не хотілося.
Одного дня зателефонувала Люба.
— Загинув Андрій... — ледве видушила із себе.
Я був оглушений, розчавлений. Не хотів цього, кажу щиро, не виникало такої підлої думки навіть у найпотаємнішому закапелку свідомості. Загинути мав я, а не він. "Ну, от і розв'язок, вихід із трикутника", — посміхаюся крізь сльози, кусаю губи, рву щосили свого чуба.
Ще раз кажу: якби я був скотинякою, сприйняв би такий поворот як дарунок долі. Але я сприйняв його як виклик...
2014-й — фантастичний рік. У дні вміщалися місяці, а в місяці — роки. Починався червень. Війна на сході тільки розгорялась. Я не став морочитись із військкоматами, боявся, що мене через вади зору забракують, вступив до батальйону "Донецьк". Коли хлопців і дівчат у Центрі підготовки Нацгвардії у Нових Петрівцях журналісти запитували: "Чого ви тут?", всі — завчено, ніби під копірку, відповідали: "Ну, захищаємо свою Батьківщину...", а я відходив подалі, бо не хотів брехати: соромно було зізнатися, що просто хочу спокутувати свій гріх. Згодом я зрозумів, що тут таких, які прикриваються шаблонними фразами, багато. Хтось втік од скаженої дружини, хтось вирішив підняти свій рейтинг в очах коханої, інший у такий спосіб намагався уникнути кримінальної відповідальності, а дехто хотів на наших горбах в'їхати в рай, себто у парламент. Наприклад, як наш комбат Степан Степанченко. Ми бігли в атаку з автоматами, а він за нашими спинами — з планшетом, сповіщаючи інтернет-спільноту про свої героїчні подвиги. Хоча були серед нас і рафіновані ідеалісти, такі, як Марко Паславський — полковник американської армії, випускник військової академії США. Він став зразком для нас у всьому: під час бою, на відпочинку, у спілкуванні з місцевим людом. Його поважали навіть наші кримінальні головорізи. (Так-так, були серед вояків і такі). За те, що не був жлобом і не пишався своїм шляхетним становищем, зрештою, за те, що повернувся в Україну, щоб розділити з нею її гірку долю, на відміну від мільйонів діаспорян та заробітчан четвертої хвилі, які опанували сумнівне мистецтво любити Батьківщину здалеку. Завдяки Марку я нарешті усвідомив справжній зміст слова "шароварництво". Це коли квітка дурманить голову пахощами, а плода не дає. Іншими словами, пустопорожній патріотизм. "Любиш Україну? То зроби щось для неї, умри за неї", — говорив Марко. Ще на початку 1990-х він вгатив усі свої заощадження у ферму в Кагарлицькому районі на Київщині, котру в той час, коли він воював на Сході, віджимали рейдери. Іноді згадував про свої проблеми, кудись телефонував. Хлопці пропонували йому: "Давай мотнемося на деньок, розберемося...". "Нехай, потім, коли тут закінчимо", — відмахувався.
Учив нас у бою ухилятися від куль, завдяки чому втрати у батальйоні були мінімальні. Проте сам загинув по-дурному. Стояла серпнева спека. Ми закінчували зачистку Попасної. Ось уже видно залізничний переїзд на околиці. Піт котиться горохом. Навіть наймолодші з нас язики повисолоплювали. Що вже казати про Марка, якому за п'ятдесят. "А ну до біса ці залізяки", — вилаявся наш хлопчисько, вісімнадцятирічний Дакота, і здер із себе бронежилет. Взводний Денис уже відкрив рота, щоб його вима— тюкати, а потім махнув рукою і собі позбувся того обладунку й закріпив його на броні бетеера. Всі з полегшенням наслідували його приклад. Хух! Ніби гора з плечей звалилася, ніби крила виросли. Пройшли метрів тридцять, наближаючись до насипу. Ніде ні душі. Тиша мертва. Навіть листя на осокорах не тремтіло. Оце й насторожувало. Попереду бронемашина, наш взвод — за нею. Ми з Марком замикали цю процесію. Раптом він наче об щось перечепивсь, і став падати вперед, розчепіривши руки. Я вже на той час був стріляним горобцем, а тому миттєво зрозумів, що й до чого: скотивсь у кювет і став лупити з автомата навмання у той бік, звідки прилетіла куля. Хлопці теж розвернулися на 180 градусів і вдарили з усіх стволів. Рубали ту підлу тишу так, що аж тріски летіли, точніше, гільзи. Запам'ятайте: гарячі гільзи й тиша — речі несумісні. БТР розвернувся, й вервечка мокрих од поту злих чоловічків рушила у зворотному напрямку. Звершувати незавершене. Виправляти професійний брак. Я та наша медсестричка Манюня залишилися з Марком. Куля снайпера пройшла навиліт, пробивши праву легеню. Я намагався затиснути його рану з обох боків. Бойова подруга щось упорскувала пораненому в руку. Він хотів щось сказати, але з що не спроба — з його уст на груди вихлюпувалася кров. Що робити?! Раз, ще раз... Кінець... "Марку!!.." — закричав я так, ніби мене різали. Це була перша смерть у мене на руках. Уявляєте? Смерть на руках... Як страшно звучить. Повернулися хлопці. Стали, опустивши голови. "Бляха! Як поїду в той Кагарлик та як покришу на капусту всю ту рейдерську мерзоту!.." — тряс своїм автоматом наш найменшенький Дакота.
Не буду описувати всіх своїх пригод в Іловайську. Страшний сон. Продовжу розповідь від того моменту, коли, мене пораненого, сепари, трохи підлатавши в госпіталі, вкинули до якогось напівтемного підвалу. Один плюс: було прохолодно. Окрім мене, тут сиділо ще з півтора десятка бранців. Щодня нам вкидали один батон. Здивувало, що мої співка— мерники не билися за нього, а спокійно ділили на пайки. Кожному діставалися крихти. Чиясь рука протягнула і мені малесенький шматочок: "Що Бог послав..." Голос здався на диво знайомим. "Ну де, де я його міг чути?", — гарячково закрутилися в моїй голові ті шарики, що ще залишилися після контузії. Треба про щось ще його запитати. "Ти звідки, брате?" — кидаю в темряву. "З Київщини...", — чую. Господи, не може бути! "Андрію, ти?!" — вигукую. "Льоню!" — кидається він до мене. Стискає мене в обіймах. Не пручаюсь, і сором не пече мені щоки, і очей не відвертаю. І не б'ється в голові тривожна думка у пошуках виходу з того пекельного трикутника, в якому ми всі знову опинились! Я чистий перед ним, я спокутував свій гріх. Хай буде все так, як є: він, вона і... я, щоправда, за межами тої клятої геометричної фігури. Я піду, я виїду в інше місто, ні, краще за кордон, не заважатиму їхньому щастю. Але передусім треба вибратися з цього підвалу. А кохання? Що робити з ним? Не біда, я його здолаю. Я тепер сильніший за того інтелігентика, котрий зрадив свого друга з його коханою. У мене є воля. Так, людина, яка колихала на своїх руках смерть, яка випустила в небо, ніби голубів, з десяток душ людських, може вбити і любов. Головне, що ми живі! Поки що.
Мабуть, Андрій розшифрував стрічку цих думок, що промайнула на моєму обличчі. Стис мою руку.
— Нема нашої Любоньки, — вимовив ледь чутно. — Стала волонтеркою. Під час однієї з поїздок потрапила під мінометний обстріл і...
— Не м-м-оже... А звідки ти..? — став я заїкатися.
— У сепара одного виміняв дзвінок до матері за каблучку.
На серце ніби хтось цеглину поклав.
— У-у-у..., — завив я по-вовчому. Плакали вдвох, обійнявшись та притиснувшись лобами до холодного бетону.
Ну от нема вже трикутника, натомість якась потворна, химерна фігура, не зафіксована в жодній науці.
— А може? — схлипнув я з надією.
— Навряд...
У вересні нас обміняли.
Вірите — я не хотів повертатися. Чому? Колись сяду над чистим аркушем паперу і розберусь.