Бо звідтіля до Києва якихось сто кілометрів, отак.
Правда, сябри таки вчасно попередили наших волонтерів і вправні хакери перепрограмували всі їхні дрони – й головна атака захлинулися, бо кацапи за переплутаними координатами масовано влупили по своїх же.
Але!
Особливо активізувалися "калоборанти" на місцях – надто, коли в США до влади прийшов їхній симпатик Трамп; але й тут замасковані вороги дали маху, бо волонтери прибили їх мало не в зародку; однак хто його зна, який той зародок завбільшки?
Оце зараз і вирішувалося в локальних сутичках.
Тут постало питання – а звідки в них стільки наступальної зброї та боєприпасів? Тоді ж то і з'ясували правду про всі колишні й теперішні вибухи на наших військових складах – вони бо прикривали "сальдо" – тобто зникнення різного армійського начиння, що його накопичував місцевий "рускій мір", заздалегідь готуючись підтримати агресію; та, зовнішня, зупинилася, а ця, внутрішня, ще ні, з усієї сили створюючи ілюзію громадянської війни.
І от тепер нам треба рушати в центр міста, крутитися книгарнями, щоби встигнути по давньогрецький шедевр, адже він міг знову стати недосяжним на дві тисячі років, бо кілька випадкових влучень по книгарнях – і прощавай тираж.
Я аж почухався – так свербіло дізнатися, що там дід‑філософ натеоретизував? Та я б за цим весь день катався під обстрілами, це ж треба – отак парадоксально прокладався інтелектуальний місточок через епохи та континенти.
– Люди кажуть, що дід не втратив актуальності, уявляєш? Таки історія розкриває свої таємниці, – урочисто завершив я.
– Не уявляю, доки не прочитаю, – зримував Славко, приховуючи хвилювання, адже давня антична інтелектуальна загадка наближалася до своєї розв'язки.
На автівці сиділа зграйка дітлашні, посмоктуючи льодяники й подригуючи у такт ногами.
– Ану киш, – не сказав я, бо скільки у них тепер тої радості? – А от угадайте, діти, влізу я в машину чи ні?
Вони оглянули мої габарити.
– Ви нє, а дядько да, – констатувало одненьке.
– Ніяка це не машина, а "швидка допомога", – блиснуло інтелектом іншеньке, бо додивилося крізь тоновані вікна на задньому сидінні закривавлений брезент і медапаратуру.
"І як вони війни не бояться?"
Ляснуло ще кілька разів.
– Стріляють, – зітхнуло третіньке й ретельніше засмоктало цукерку.
Діти неохоче злізли, щоб ми відчинили дверцята. Вони загадково кивали за ріг, я бігом подивився.
Там лежав боєць, підклавши пухкі офісні двері, широко розставивши ноги й виткнувши уперед небачено
довгу рушницю з армованою стволиною; ще двоє, притулившись до протилежних стін, скеровували його, сторожко спостерігаючи далекі постріли крізь потужні натівські біноклі.
– Вітер крутить, – матюкнувся один на криві завулки, – поправка на температуру три, на деривацію – нуль один.
– А що таке деривація?
– Поправка на кут обертання Землі, – буркнув крізь бінокль перший навідник.
Отак! Я відчув, як вона обертається піді мною й нарешті почувався громадянином планети.
– Лівіше за трубою, – додав другий.
Я втупився туди, але звідси ніякого димаря не узрів – хіба вони чи не за горизонт стріляють? Протер окуляри, та все марно.
Ляснув далекий постріл.
– З елеватора б'є, – нарешті почув.
– Труба товста?
– Така, як годиться.
Стрілець перевів окуляр і дав кілька разів у відповідь.
Мене тоді вразила конструкція – затвор аж під саме плече, він вправно викидав додолу великі стріляні гільзи і я замилувався, як поетично з них тече, стелиться димок, серпанком повиваючи подільську бруківку, і прийшла думка: а чи не можна зарядити патрони ще раз? Вкрутити новий капсуль, насипати знову пороху? Оно ж гвинтівку переробили?
– Саморобний штуцер? – кивнув я на зброю, бо такої не бачив навіть в інтернеті.
– Ти б краще б ліг, – почув у відповідь, – бо зараз буде отвєтка.
Я озирнувся – пацанчата вже поховалися. "Боже, як швидко діти звикають до війни".
– Так я ж хотів похвалити, – кивнув на рушницю, лігши збоку. – Той і оком не повів, вдивляючись в окуляр і дав іще двічі. – Тобто, хочу сказати, що саморобна зброя завжди краща за серійну, – відчув, що стрільцеві такий текст до вподоби.
– Ну не така вже й саморобна, – нарешті озвався, – ствол ПеТееРу подовжили‑доварили в інституті Патона, казьонник переробили з старого ДеШеКа. Де надфілем, де алмазом – раз‑раз. В смислі алмазної пасти, – уточнив він.
І нарешті підвів голову.
Тут до мене нарешті дійшло, що запала тиша.
– Невже влучив? – усміхнувся правий коригувальник.
– Влупив суку, – підтвердив інший своєму біноклю й поцілував його.
Я вже хотів було підвестись, але хлопці жестами зупинили, й стрілець дав іще двічі. Я збагнув, що на елеваторі могли хитренько прикинутись поціленими.
– Кажись, амінь, – підсумував він. І піднявши вгору патрон, додав: – Крізь бетон б'є, крізь броню б'є, отак. Сам точив сердечник!
І поцілував кулю.
Усі дослухалися. Аж доки стрілець ліг на бік і, підклавши чохол, почав розбирати "штуцера". Хлопці хутко його розкладали по сумках.
– У тебе рація пищить, – сказав один навідник іншому.
Той тицьнув тангенту і швидко заговорив туди, а потім до стрільця:
– Пояснили, що пора на Узвіз, туди ще якийсь снайпер лупить.
– Та невже? Це, хіба, останній мерзотник у них лишився, – відповів той.
– Ну, ще кілька наводчиків засіло, покоцаємо й настане мир над нашим вічним містом.
Славко замилувався цим поетичним висловом, навіть не зміг підібрати належної рими, щоб завершити текст.
Я підбіг до авто, щоб їх підвезти, підкотив, але вони вже кудись зникли, отак.
І тут здогадався:
– Назбирати гільз.
На згадку, зафіксувати подію, так само як Арістотель свою теорію, а от вони, мідні, виявились гарячі, і я ждав, доки вистигнуть на асфальті. Час був при мені.
Стрільці забули викрутку, а ще я побачив мастило на картонці – ось і все, що лишилося від позиції.
– Ну ти довго там? – посміхався Славко крізь дверцята. – Арістотель не жде. Арістотель... яка ж до нього рима?
– Мефістофель?
– Ні, неповна.
Я напхав металевими історичними артефактами кишені, а коли сів у авто, відчув крізь тканину тепло від гільз, що в риму швидко зникало, "мінялося тобто миналося".
Потрійний подвійник
А почалося все з того, що імперська вовчиця Єва Браун випадково (чи не випадково?) потрапила не в ту койку. І було чого – її правовірний Адік знову подався в свою мистецьку майстерню під Райхканцелярією, що під Райхстагом, куди не допускався ніхто. Чи, може, й не туди, а полетів у свої баварські Альпи, які він навмисне збудував, щоби таємно там бачитися. З ким?
Єва Браун напружила своє й без того багате треноване тіло і мимоволі замилувалася. Звісна річ, Адько зробив усе, щоб її, молоду і гарну, позбавити духовного розвитку – була бо фотомоделлю й не тільки – чудовим фотографом, кінооператором, і якби не постійно стовбичила біля плити, хтозна, може би легко переплюнула будь‑яку творчу сучку. Звісно, кухня! Чи не для того Адько поринув у вегенетаріанство, аби вона, Єва, не могла й одійти від шинкувальниці, готуючи найвибагливіші страви із найнесмачніших компонентів?
Ховався він від своєї громадянсько‑цивільної дружини дуже просто: збудував безліч однаковісіньких схоронів, де сиділи однаковісінькі двійники, що, часом, і сам плутав себе з ними. І все лише задля того, аби ховатися від неї та державних справ у так званій майстерні. Що він там малював? Знову акварелі для конкурсного вступу до Віденської художньої академії? А дзузьки – од нього ніякими фарбами вже давно не пахло.
Єва обурено штовхнула ногою перші‑ліпші двері схорону й удала, що сама повірила в правду:
– Адюньчику, гутен нахт!
І затулила рота поцілунком – не треба аніяких виправдань, мовляв, "я ніякий не Гітлер, а лише майстерно підроблений двійник", поцілунок цей видався жагучий, завдовжки не лише з язик, а й зі статевий акт, звісна річ, чоловік знудився під кітелем за довгі роки, лише ґудзики бризнули на підлогу – адже завбачливий Адольф не подбав створити для своїх віддзеркалених рабів іще й копії Єви Браун. Чому? Бо, як художник‑аквалерист, не прагнув одноманітності, то про яких подвійниць може бути мова, коли до твоїх послуг завжди напоготові або Ленні Райхеншталь, або особиста пілотка‑випробовувачка: секс під час фігур вищого пілотажу – хто б іще міг у світі собі таке дозволити?
– О, гот міт унс! – нехарактерно палко як на себе заволала Єва, хоч і не була в кабіні "мессершмідта", а набагато вище – партнер бо нарешті виявився не обрізаний. Аякже – вперше спізнала оргазм раніше за чоловіка... Од такої простої думки несподівано вкінчила ще раз. Хто в цьому світі може зрозуміти пристрасну треновану жінку, змушену злягатися сімейно крізь грубезні солдафонські гандони, якими маскувався фюрер, і по‑жіночому удавати, що не помічає: вождь обрізаний. А вона ж бо була – арійка.
Одкинувшись на ерзац‑шовку (Третій Райх і тут економив на альковах), Єва ще раз навпомацки перевірила відсутність гандона.
– Гандольф! – отак вона через нього, гумового й ненависного, часом прозивала Адольфа. Сама пожаліла, зрозумівши, чому саме армійські він використовував – не так з міркувань економії, як тому, що армійським частинам було заборонено запліднювати окупованих не‑арійок, аби не розбазарювати генетичної расової чистоти, тому й видувалися причандали не з лагідного латексу, а з найцупкішої протигазної гуми. Гандольф уважав, що її жорсткість додає фрикціям фактури, і саме це головне в сексі, а не ніжність.
Він щоразу прикидався:
– Не хочу мати дітей...
Мовляв, зазнав у далекому 1918 році газової атаки під Верденом (що на річці Соммі), де навіть осліп був, і тому дуже, мовляв, остерігається невдалого отруєного потомства.
Брехня! За те отруєння він і отримав позачергове звання єфрейтора, та був відряджений на окуповану Україну ув Полтаву, де надто успішно відбув курс лікування – якщо на вкраїнських фруктах йому відновився зір, то сперматозоїди і поготів. Просто він маніакально економив на всьому, наприклад, на харчах, удаючи вегенетаріанство, то що казати вже про дітей, які вимагатимуть суттєвих витрат із зарплати.
...Єва Браун відпустила крайню плоть.
– Я хотів сказати, що. – намагався виправдатися сутінковий партнер, пояснити, що він не той, за кого себе видає.
– Мовчи! – рикнула імперська тигриця й знову заліпила йому рот масним поцілунком, іще вдалішим за попередній.
І що поробиш? Змушений сексуально коритися, чорт же їх, панів, зна, та їхні забаганки, раз ти розконвойований раб, то терпи все.