Яблука з райського саду (збірка)

Енергоблок Миколаївської АЕС білосніжно височів по той бік лиману, додаючи непоруш­ності й без того прозорій днині.

– Шур', – знову урвав його старший, – лучьшє спой маю любімаю.

Шура підібгав ноги, настроїв гітару таку ж руду, як і він, настроївся сам:

Сваю пєчаль атсюдава

Унесть

Кразвалінам іново

Гасударства...

– Ну, Шур', ти – Бог! Ні магу... Не пой більше! – за­плакав начальник і за це поцілував Шуру. – А ви б, мєтьолкі, – це він крізь сльози до дівчат, – прікрилі би сіські-та в конце-концов!

– Нє відітє-та, іш, здєсь гунни ходять, пяляц'ца? – одклав гітару Шура.

Я увібрав якомога біополе й потроху рушив повз компанію.

– Вєдь жаль так просто раставатся, – мовив про мене Шура.

– Да!.. – скуйовдив йому чуприну старший, а потім утер сльози. – А харашо т' било здєсь, а, ребят'?

– Мясо єлі, – зітхнула старшенька, – каждий день, єслі нє палєніцца т' утром встать на базар.

Я думав, що вже проскочив.

– Ей, гунн! Гдє ви мясо бєрьотє та? Харашо устроїлісь.

– Зажралісь! – мовив я, минаючи гурт.

– Во! Точно! – зраділи ті.

– Прієзжайтє к нам іщо! – я проминав чоловіків, ли­шалися ще дівчата.

Шура помітив це й зірвався на рівні ноги, однак на­чальник рвучко посадив його, і, зірвавши з верби буруб'яшків, заткнув йому жменею рот.

Екскурсоводи завжди тут розповідають, що од давніх греків ще й досі ростуть їхні маслини, правда трохи вже здичавілі, підводили охочих й ті зривали й куштували бубочки. Це була маленька неправда, ніякі маслини тут зроду не прижилися, бо греки не мали в ті часи Мічуріна, аби маслини росли в холоднішому кліматі. Дерево ж, якого так полюбляли екскурсанти, було місцевим і нази­валося лох. Отак і елліни – зачепилися тут, однак не втримались, бо місцеві племена боролися з ними найдос­коналішою методою – просто пережили їх.

Візантія також не втрималася, Генуя – також, і тур­ки, і татари...

Потім прийшла Катерина ІІ-га. Вона роздарувала ці землі своїм дворовим, ні, не собакам, а аристократам. Тут посіли Мусіни-Пушкіни, урочище Ста Могил переіменували в Парутіно, це село заселялося українськими кріпа­ками по кілька разів, бо ті розбігалися через надвелику кількість земляних робіт. Просвіщенні власники зганяли на ті могили звідусіль нових копачів, бо мали великий інтерес до золота. Отак було започатковано вітчизняну античну археологію.

Тепер вже не налічиш в некрополі ста могил, тут зя­ють отворами розкопи й шурфи. Ті, що копалися дуже давно, позсовувалися, округлилися, позаростали й нічим не відрізняються від снарядових та бомбових вирв. Архео­логічні пам'ятки завжди найдужче пошкоджуються війнами, бо завжди виникають на важливих стратегічних пунктах і геть пориті мінами, окопами, бліндажами, ко­мандними пунктами.

Деякі древні споруди не втратили свого значення й до­тепер – наші Змієві Вали XI ст. межували зі сталінськими оборонними лініями, німці під Кругликом обійшли ті до­ти й дзоти збоку, що жоден й не вистрілив, захисники зму­шені були висаджувати їх в повітря, а зброю перетягати з бетонних за земляні Змієві Вали, збудовані ще Ярославом Мудрим і вже звідтам люто одбиватися, бо вони доцільніше стояли на стратегічних напрямках.

Німці прийшли і в Ольвію, нарешті тутешнє населен­ня долучилося до великої культури, напам'ять вчили Гьоте, однак німці також тут не втрималися, а також і їхня культура зі своїми прогресивними та реакційними напрямками.

Греки, коли почали будувати тут Ольвію, не думали, що їхні стратегічні міркування виявляться згубними й не так од авіабомб, а що згодом тут з'являться нові орди, скеровані наукою з усього СРСР, аби розрити кожне по­ховання й перетрусити геть усі кісточки, то еліни б не на­сипали високі прикметні кургани, а маскували своїх небіжчиків.

Землю роздерто й здерто. Потім після науковців дощ, сніг, вітер доруйнує все, чого не забрав час, адже пам'ят­ки не засипаються землею назад, й хоч вони рясно поза­ростали бур'янами, кожному археологові приємно оки­нути все це оком, озираючи пройдений наукою шлях. Дірки од вибухів круглі, а од науки квадратні, їх можна розрізнити, навряд чи якийсь фугас міг зробити квадрат­ної форми викид. Загалом міг би, якби наука спромогла­ся зробити квадратного фугаса.

– "Гунн-н-н", – гунявило з пляшки.

Не наступити на зрадливий черепок... Затамувавши подих я потроху просувався, аби не сполохнути голих дівчат, тобто не зустрітися з ними очима, що навіть я свої заплющив.

– Тань, а, Тань, а ч'т та са мной било т' вчора, а?

– Партвяшу взялі, вот.

– Ет я знай'... А п'том?

– Ти ет... Ну, пашла с Андрєй'м, Лєн.

– Ну-у? Д' брось. С малолєтком?

– Да, Лєн.

– Точьн' помнішь? С Андрєйм'... Ва. Партвяш – помнь', ва – галава т' боліт-та. По рубь восємь.

– А боліт как за рубь дєвять? Ха-ха-ха. Галава твоя, Лєн, баліт савсемь нє ад партвяша-та.

– Как ет'? А ат чіво тагд'?

– Ет Андрюха-та тібь п'том па галавє-то біл.

– Ка-ак?

– Как-как... Бутилкай-та біл.

– За чьт'? За чьт' мєня било біть-та?

– Да за тот самий партвяш, ти идь єво аскарбіла.

– Яа-а? Каво? Партвяш ілі малалєтку?

– Ти а. Мєньше палавіни єму аставіла, вот он і абідєлся т'.

– Да-а... Харашо, чьто менше палавіни аставіла, вот єслі б он полной бутилкой ударіл, тагда б' бєда...

– Ва-а, бєда, вот малалєташнікі, панімаєшь, ані очень маладиє, і, кагда ані рядом с взрослимі, асобінна с женщиной, ані всєгда очень хатят казатся взрослимі, панімаєш, ти паймі ето, Лєн.

Дивно налаштована історія, нащадки тих місцевих племен, яких кишнули звідси елліни і які потім кишнули еллінів – тепер дбайливо гортають землю, ретельно досліджуючи поселення грецьких колоністів. Іноді вони виймають з грунту якийсь предмет, про який ні Геродот, ні Гомер, ні Маркс нічого не записали, тоді вчені збираються на симпозіум і починають разом маракувати. Симпозіум – це таке давнє слово, якого теж вигадали греки. Коли вони збиралися разом, аби добряче хильнути, вони так назива­ли цей захід. Так от, зберуться тепер разом наші вчені, змішають пива з горілкою, а загадковий предмет однаково не бажає розкривати свою таємницю. Тоді вчені запишуть: "Предмет має культове значення". "Культове значення" – це рефрен, який проходить крізь геть усі наукові праці.

Наприклад, якось викопали бронзову знахідку не­сподіваної квадратної форми, списи ламали над нею років зо тридцять, бо там було видряпано щось загадко­вими вензелями, які не збігалися ні з жодними антични­ми. Потім, коли вже захистилися всі кандидатські й док­торські дисертації, випадково виявилося, що та загадко­ва знахідка – стандартна тютюнниця царської мико­лаївської доби, яку, певно, загубив, копаючися в кургані, якийся тутешній поміщик або злодій. Отут-то й вдалося розшифрувати на ній написа:

"Васілійъ Курчакъ".

Таке ж самісінько сталося й з історією гунів. Давні візантійці зафіксували своїм письмом фонетичні звучан­ня кількох давніх гунських слів, століттями ламалися над ними наукові списи... Кращі лінгвісти планети сперечали­ся, до яких мовних груп їх віднести, нарешті вирішили: "Слова мають культове значення". Аж доки не застосува­ли найближчу мовну групу, бо ті слова були такими:

"мед", "бджоли", "тризна"...

Греки зневажали варварів, особливо тих, з яких ро­били рабів. Однак, коли до Ольвії підступав новий цивілізатор, (наприклад Олександр Македонський), тоді вони хутко звільняли усіх рабів, надавали усі пра­ва громадянства, а за це вкладали їм до рук зброю, аби вони гордо вмирали за рідне місто. Мало того – Ольвія вступала в спілку з навколишніми місцевими ворожи­ми племенами, щедро одкриваючи для цього усі винні льохи...

Якщо ж навалу відбивали – звільнені знову ставали рабами, потрапляли в ярмо, а місцеві племена знову відганялися від прибережної лінії.

Словом, ольвеополітам жилося непогано, скільки б тут ми не копали, скільки б не шукали, а не вдалося таки відшукати будинка, меншого за триста квадратних метрів, що й за теперішніми мірками геть некепсько, от­же варто було таки тут жити й оборонятися, й такого життя їм забезпечував суспільний лад, який іменувався просто і ясно – демократично-рабовласницький.

Й ми тепер можемо доволі точно встановити кількість цих щасливих городян – вона прямо про­порційна до кількості битого череп'я від амфор, колись наповнених щасливими напоями.

Цей культурний шар такий потужний, що кожного разу кудись ідучи, доводиться пильно дивитися собі під ноги, аби не проминути якогось артефакта. О, щось блис­нуло, таке мідне й привабливе, виймаю з пилюки, тру пальцями, поплювавши, й проступає надпис:

"3 копейки 1983".

Тобто весь час напружуєшся, весь час непокоїть дум­ка: щось прогавив, бо заледве коли ще потрапиш в цей благословенний край на Бузько-Дніпровському лимані. О, так і є, я забув сфотографувати панораму краєвиду.

– Ну, чьво тут стал? – несподівано нашорошилася Лена. – Забил зась чєво?

– Сколько раз твердіть: ідь атсюдава! – починав зно­ву закипати Шура. – Гуняра паганий!

"Гу-у-у-н" – п'яно пробасила муха зі пляшки.

"Мед – це тризна по бджолах", – подумки продзиж­чав я у відповідь.

– Валі, парень, – утер несподівану сльозу старший, – ти шьт', па-харошєму ні відіш: люді прішлі к калодцу прастіцца с нім. А ти стал здєсь с етім фотаапаратом, напрягаєш, – зичливо провадив він, – не панімаєш, што ль?

Я здогадувався, чому начальник толерантніший за інших – його напевне ще заздалегідь попередили про історичну подію, яка сталася тут цієх весни на свято Пе­ремоги. Тоді до клубу на торжества прибула ціла рота де­сантників, після урочистої частини почалися танці, а там, як годиться між місцевими й вояками, спалахнула бійка. Така несподівано люта, солдати билися важкими пряж­ками на ремнях, селяни ж у запеклій боротьбі одчортячили всіх, ще й один десантник загинув, так, що ті, ледве цілі, похапцем одступили. Це була перша й єдина пере­мога колгоспників СРСР над військовими на танцях.

Ольвія – це значить щаслива, отак тепер називається колгосп села Парутіна, тут тепер живуть переважно пе­реселені лемки, яких примусово депортували з Польщі після перемоги над фашистськими загарбниками, а та­кож бандерівці, амністовані Сталіним в 1952 році, є серед них й справжні есбісти, які мусять щотижня їздити до Миколаєва й відмічатися в органах, чомусь саме Одещи­ну й миколаївщину було обрано для вигнанців, отож нічого дивного в тому нема, що десантники зіткнулися тут не з простими гречкосіями.

Їхні садиби міцно стоять просто на давніх підземних спорудах та на культурному шарі, щедро залишеному по собі давніми греками.