Не занудило мене й по воді, що по наркозі часто трапляється. Так виграно майже безнадійну справу. Та ж і самий факт мого лежання в окремім покою протягом тридцяти днів був мені на користь.
Тепер, коли після всіх страждань військової й революційної доби я ніби наново народжувався до життя, нове "перебування в пустині", де я на початку не міг ані читати, ані писати, лише — думати, було мені таке побажане, як і фізичне оздоровлення. Тут, як колись у Полтавській хурдизі, знову оживав і зростав мій дух, аж нарешті почав я гадати: чи не на те, власне, мав я перенести свою фізичну неміч? У всякім разі там, у шпиталі св. Антонія я вельми підгоїв мою душу, що була перед тим наскрізь отруєна ненавистю й гострим бажанням помсти — тими двома психічними недугами, які виключають можливість тривалої творчої праці. Недугами, що з тих часів тяжкої війни та жорстокої революції з її фатальними для нашої справи наслідками, стали хронічними в багатьох наших громадських діячів і мас, недугами, що в першу чергу через них ми програвали дальші бої за боями, аж "до сего дне", бо через ті немочі ми не можемо бути споєні в одно тіло й не можемо мати один спільний провід.
Згадую тут про це тому, що воно просто відноситься до теми цієї книжки: цілому українству, тож і в тім числі мені, ті психічні недуги все загрожують смертю. І тому пожадане воно згадати тут бодай дуже коротко, що в тій добі у Варшаві перебував мій приятель з дитинства — тоді ж "у прах повержений" чужими й головне своїми "уневажнений" — Симон Петлюра.
Першу ніч, що я приїхав до Варшави, провели ми вдвох без сну в тяжких розмовах. І потім кілька разів іще могли виплакувати один одному свої жалі. Власне, я не мав що говорити: я міг тільки думати.
А Симон — розбитий на полі і в душі, був також наскрізь отруєний злістю, ненавистю й одверто бажав на багатьох помститись. Великими кроками, запалюючи цигарку від цигарки, міряв він світлицю в гостинного доктора Євгена Лукасевича. Він уже перестав обвинувачувати нашу національну вдачу в цілому, він тільки нарікав на осіб. На своїх найближчих співробітників, що гризлись за свої вбогі "портфелі" при "Директорії без території", про своїх генералів, що деякі з них перестали вже говорити по-українському, бо "пока платілі, до тєх пор і ґаварілі", про різні явища в інтернованих вояків, і — що було найстрашніше — про селянську масу, що часто стріляла в спину власній армії при її відступі.
— Хто ж винен? — питався я тоді, як і всі, всамперед цікавлячись найменш важливим питанням: за що?
— Я! — гупав себе в груди Симон.— Я бо не мав ставати в чолі руху. І тепер не тільки я це думаю, але ж інші просто в очі мені те говорять.
— А хто ж? — питав я.— Прецінь збори Національного Союзу, що перед повстанням проти гетьмана Скоропадського відбулись у моїй хаті, першим кандидатом на головного отамана поставили Микиту Шаповала. Так що ж: він?
— Ні, — твердо говорив Симон.— Але він зробив ліпше за мене, сказавши: "Я — на таку велику річ задурний". А я послухався наказу товариства. І хоч потім стільки разів просив — "Зніміть з мене цей тягар. Ви ж самі кажете, що я — не на місці!" — ніхто, рішуче ніхто не хоче мене заступити. Я — прикований, як на ланцюзі до свого обов'язку. І моя драма в тім, що я мушу робити те, чого зробити не можу.
А я собі думав. А хіба на всіх інших полях, що недописали, ми були інші? Та ж ми всі — непідготовлені й необ'єднані — робили те, чого зробити не могли. Та ж, коли сам підкреслюєш хибу, робиш її ще більшою. Бо ж те, що підкреслено, не може просякати вглиб, воно тільки розливається плитко вшир. Та ж цілій нашій справі завжди бракувало глибини. Бо ж усі наші думки були імлисто-народницькі, ми стреміли все тільки до "популярних викладів", до "просвіти", але ніколи не думали про те, де взяти і як створити самих просвітителів, як створити вождів, що без них маса — отара овець.
А тим часом наші популяризатори словом і письмом проклинали безневинного Симона, що, віддаючи справі всього себе, "не міг зробити того, що робив". Я ж собі думав: письменник, що висміває й ганить своїх ведучих, яких сам же й вибирав, та яким спочатку сам же кидав фіміамом, має руку диявола, що розсіває полову, яка засмічує народну ниву й народну душу.
А Петлюра стогнав:
— Та ж коло мене вже нема нікого, хто б мені помагав. На мене валять тягар керування, але ж ніхто не хоче виконати мого наказу. Хтось дотепно сказав, що Петлюра розбитий, як Карло XII. Та ж у цім дотепі — єдина правда: мої генерали так само не слухають мене, як не слухали Карла його генерали. І хоч би ж була тінь справедливості…
А я собі думав. У цім світі справедливості нема, не може бути і не мусить бути. Коли ж буває нагорода нібито за наші добрі чини, то це лише ласка Бога, котрий "дождить на праведних і на злих". З ласки Своєї дав Він і тим, що прийшли в 11-й годині однакову платню, чи — певніше: нагороду-дарунок, як тим, що стали на працю з досвіту. Отже моралі "Божої" ми зрозуміти не можемо… і не мусимо, бо нам не дано апарату для прийняття тих вищих законів. Нам дано розум, ми ж його лишаємо нерозвиненим (закопуємо талант у землю), починаємо справи, яких кінця не передбачаємо, замазуємо самі собі очі злістю, нерозважністю, ненавистю й бажанням мсти, — і тому не тільки не передбачаємо, а навіть не догадуємось, який може бути кінець початої справи. Отже ми все йдемо на імпровізацію.
— Вони добивають мої останні сили, — стогнав Симон.
А переді мною вставав образок із купання в Брусії, на Ворсклі.
Ми здибали там хлопців-літників, що приїхали з Петербурга. Познайомились і поприятелювали з ровесниками. Коли ж грались і дуріли, один із них перелітував величезні рови. Ми ж усі пнулись його наслідувати, але жодний із нас не міг перескочити ні наполовину меншого. Та чому ж? Мало в нас сили? — Ні, сказав нам вихователь літників, італійський професор, — ви маєте більше сили, але він має вправу. Це раз. А друге: він є свідомий своєї сили, а ви — ні. Тому він ніколи не стрибне через такий ярок, якого він перестрибнути не зможе.
— Та ж яким брудом мене обкидують! — хрущав пальцями Симон.— І я певен, що є такі, що й самі тому не вірять.
А я думав: брехні тобі не страшні, вони з часом відпадуть. Бо ж бруд — для чесного чоловіка — тільки фаза. Багно, пролежавши якийсь час, або ж висохне й обтруситься, або перетвориться "на персть" і зникне в землі.
Хіба що якийсь із "наських сватків" — "самоотвержений брудохранитель", намагатиметься час-від-часу розмочити сухий порох. Зрештою, чесний діяч не мусить ніколи витрачати часу на виправдання — розтирання бруду, бо від того швидше можуть залишитись плями на одежі.
А, зрештою, тоді я думав багато — і ті думки, частинно записані деінде, помогли мені очуняти й духово після немочі в роках 1914–1919…
***
Опускаю нудніші нагоди й нав'язую дальший випадок про поміч св. Антонія Падуанського.
Сталось це в році 1925-му.
Я тоді викладав у Господарській Академії в Подєбрадах, але жив з дружиною в селі, під Прагою. В тій добі все, що могли ми заробити, ми виплачували за зроблені в Чехах видання товариства "Час" та інші, щоб не осоромити перед чехами українського імені. Злидні тисли нас так, що треба було кидатись на заробіток кожної корони. А тим часом почала мене страшенно боліти нога. Спочатку гадав: минеться. Потім сміявся "на кутні": "У більшості життя починається мріями, а закінчується ревматизмом". Та жарти не помагали. Треба вже було кричати: — "Ой леле!", бо ж довелося вже ногу биндувати в гіпс. Жодні ліки не помагали. Всякі ж досліди на клініках у Празі показували з очевидністю, що піймав я туберкульозу колінного суглоба. Тож, навіть коли б повелося процес затримати, ходити без милиці вже не буду до кінця життя. Я розводив руками й коли не йойкав, потішав себе тим, що вже довго ходив по землі на здорових ногах, а тепер до раю можна й дошкандибати. Отже те неминуче шкутильгання до кінця було настільки певне, що я таки цілком погодився на свою долю й за радою лікаря продав свого ровера, щоб було чим платити за ліки.
Щоправда, один із лікарів-чехів говорив:
— Може далося б частинно поліпшити справу, коли б у вас була змога бодай місяць пожити в теплім краю, десь у Південній Франції. Не виїжджаючи з нашої вогкої Чехії, не майте надії.
Та ж при нашім фінансовім тодішнім стані й жартом не можна було помислити про закордонні подорожі та курорти. До того ж, навіть коли б десь і знайшлися гроші, я сам не міг би їхати: мусів би ще платити попутника. Та й ще була перешкода, навіть і не одна. У тій добі щось поговорювали про можливість близької війни, а тому було дуже утруднене здобування закордонних віз. Особливо ж консули нерадо давали візи нашому братові-вигнанцеві, до якого в Європі вже почало вироблюватись недвозначне відношення, як до заброди й цигана. До Італії ж видавали візи тим неохотніше, що тоді сильно впала італійська валюта й вартість ліри майже дорівнювала вартості чеської "качі" — корони.
Одного вогкого дня, коли я стогнав від дикої болісті, приїхав до нас із Праги землячок, інженер Бор-ик. Дуже розчулився, побачивши мене в такім кепськім стані, та стало повторяв:
— Треба щось робити! Так не можна!
— Одно робити можу, — відповідав я, — молитися св. Антонієві, що я таки й роблю.
Бор-ик був мені дечим зобов'язаний, мав добре серце й тоді ще не цілком була зникла приязнь між людьми. Тож він не тільки повболівав біля мого ліжка: за два дні він приїхав знову й урочисто поклав на стіл 500 корон:
— Це гроші на подорож до Провансу. Я їх дістав з умовою, що ви повернете їх, аж коли будете мати змогу.
З цього менту почалось чудо, бо ж звичайно Бор-ик здебільша не міг дістати ані п'яти корон собі на вечерю. А за день-два прийшло мені повідомлення з Подєбрадів: "Сенат Академії ухвалив асигнувати вам 1000 корон на лікування. Одночасно з цим гроші вислано". Було ж двічі дивно: приятелів у Под'єбрадах я не мав, бо йшов проти течії, а тисяча корон була й для Академії "грубим грошем".
Тоді дружина вирішила почати "хожденіє по консулатах". Із місця зробила справний крок, бо ж знала, що в демократіях людиною є той, хто має протекцію. А протекцію вона дістала у майже святого єпископа Р.
Він хоч і не мав по консулатах знайомостей, але ж його високе службове становище важило чимало.