Стоколос брав за барки компресорщиків, примушував їх ремонтувати труби, давати відповідне тиснення, сам перевіряв бури.
Він ніколи не рахувався з вільним часом, коли треба було показати нові методи майстрам. На цей раз запросив бурщиків до себе в забій, взяв Григорка. Хлопець прожив у Стоколоса кілька днів.
Родина знатного бурщика складалася з нього самого й молодої дружини з немовлям. Під час війни Стоколос працював на Уралі, повернувся звідти одружений з білявою скреперисткою, яку навчав там бурщицької професії й між ділом закохався. Мав кімнату з кухнею, невеличкий город за будинком, молоді щепи, машину емку, яку йому подаровано на Уралі за виконання подвійного річного плану. Родинне життя Стоколоса було щасливе, якщо не рахувати тих подружніх бур, які йому влаштовувала сердитенька "хазяюшка", коли чоловік вертав із чергового на свою честь банкету й треба було струсити з нього зайву славу, щоб повернути Стоколоса на землю. Після чого жіночка сідала плакати, а славний на всю країну бурщик стояв перед нею на колінах, благав показати йому "козарлюгу Стецька", якого завтра ж понесе в шахту, щоб привчати змалку до батькової професії! Мамій Стецько — "Стьопушко", казала мати лежав на теплій лежанці, охоронюваний Григорком, і однаково легко запихав до рота пальці правої руки чи лівої ноги. "Альоша,— казала дружина,— коли ти будеш його так термосити, я віддам Стьопу до дитячого будинку, а сама з тобою візьму розлуку!"
Стоколос працював артистично.
Він кидався на стіну залізної руди, притискав до неї пневматичний свердел, який джеркотів, наче кулемет, тримав його руками, приймав на груди, повертався боком, підставляв спину, упирав перфоратор на стегно, знов підхоплював на плече,— кожен м'яз працював, здавалося, що бурщик танцює надзвичайного ритму танок, хоч Стоколос не витрачав марно жодного руху. І назовні праця виглядала такою легкою, що Григорко не втерпів, попросився потримати. Перфоратор трохи не вирвався у нього з рук, свердел заверещав, Григорко аж зігнувся, не знаючи, що робити. Стоколос засміявся й при світлі шахтарської лампи видався хлопцеві значно старшим, ніж на поверхні. "Одна бурка готова,— сказав бурщик-гість,— давайте, Олекса Матвійович, другому..."
Григорко став свідком справжньої школи буріння,— Стоколос показував місце кожної бурки, напрям свердла, глибину шпура, найвигіднішу для вибухової дії. Він показав станок, який допомагав працювати одночасно кількома перфораторами, пояснив систему заточки свердла,повів до іншого забою, щоб переконати, як бурщик повинен економити хвилини. Тим часом у першому забої зробшґи відпалку, себто вибухом обрушили руду, й по штреках виразно запахло пороховим димом, наче з поля баталії.
Бурщиків-гостей було коло Стоколоса троє: літній статечний уралець, який приїхав до Криворіжжяч позичати досвіду з тим, щоб разом і викликати Стоколоса на змагання; бурщик із Первомайки, де шахт путніх ще не було, самі "шахтьонки", проте люди зібралися путящі, з гордою думкою про здобуття прапора першості; комсомолець-бурщик із сусідньої рудоуправи, де відбудовувалась найбільша шахта басейну й готувалася стати цілком комсомольською. "Ну, давай, друг Алеша, по-нашему, по-ураль-скому!" Стоколос дивився, як бурить уралець, і підморгував до своїх,— мовляв, який ведмідь ломить. "Ведмідь,— сказав уголос,— машинку поламаєш, Пал Палич!"
Пал Палич стояв, упершися міцно ногою об породу, другу зігнувши в коліні, бурив, притиснувши перфоратора до грудей, під гострим кутом догори, часом давав холостий хід свердлові, щоб висипався з бурки гарячий пил. "Ха-рош,— сказав Стоколос,— тільки примічай, Пал Палич, що ти не ведмедя береш на рогатину, треба гратися в роботі, одні м'язи працюють, другі спочивають, хай цілу зміну однаковий жар!"
Пал Палич кінчив бурку, скинув з руки брезентову рукавицю, витер піт, який набігав на чоло це через роботу, а од хвилювання: "Организуемся, Алеша, я вижу, что не только в бурении дело,— у тебя вся постановка научная!"— "Звичайно,— скромно озвався Стоколос,—бурщик мусить тільки бурити, щоб йому завжди готовий забій, свердла й воздух..." Уралець глянув на Стоколоса, на його зовні не дужу постать і раптом обняв, притулившися бородою до юнацьких уст,— "спасибо, друг, Лексей Матвеич, вот как Криворожье с Уралом одно дело раздувает. Все свершим, дрожи, земля,— рабочий класс идет!"
Взявся бурити й другий гість шахти Стоколоса — Ничипір Корж. Його всі називали дідом, хоч йому ще далеко було й до сорока літ. Так перем'яла й випекла його німецька окупація, що голова стала сіра, мов сіллю посилана, тіло худе, кощаве, спина зігнута в дугу, і тільки товсті пишні вуса не мали жодної сивої волосинки, кусти-сті темні брови нависали над молодими й добрими блакитними очима. Корж нагадував зовнішньо Дон Кіхота 30 з малюнків Доре31 — високий, з довгими руками, з тонкими ногами й запалими щоками. До всього — він мав низький голос, майже октаву, за нього досі не могли помиритися два гірницьких хори. "Дрижи, земля,— сказав Корж, беручись за ручку перфоратора,— робочий клас іде!"
Йому сподобався вислів Пал Палича, він повторив його кілька разів, легко перекриваючи могутнім голосом скрегіт свердла. У Коржа був свій стиль роботи,— злість і ненависть, наче не руду бурив, а розстрілював з автомата гітлерівців. В той час, як Стоколос бурив легко, весело й спортивно, Корж навпаки — наче сіючи смерть, наче добу-рюючись до серця ворога, схованого за брилою руди. Його очі загорілися недобрим вогнем, щоки зблідли. "Еге,— сказав Стоколос,— так не годиться витрачати нерви, вам, діду, не вистачить їх і на зміну!" — "Вистачить,— глухо відповів Корж, одвернувшись од товаришів,— злості у мене вистачить на все життя!"
Це була щирісінька правда, і про це знали всі в басейні, бо Ничипір Корж був людина відома й помітна. Коли він проходив уздовж Саксагані з рудні до рудні, так використовуючи свій час відпочинку, працівники шахтоуправ виглядали у вікна халупок, де на той час іще тулилися, й весело казали: "О, вже вийшов наш свекор на ревізію!"
Корж заходив на територію шахти, як до себе в хату, й горе було стрітися йому на дорозі без діла чи з неробочим виглядом. Свекор невинненьким голосом запитував жертву, як вона себе почуває і чи не треба їй на курорт,— курорт він вважав лайливим словом. Йому одповідали, що почувають себе добре, до моря не збираються. "Не збираєшся?— грищла "тоді Коржева октава.— На самій шахті курорти влаштовуєш?'Того тижня приходив — шахта лежала, сьогодні приходжу — вона ще не встала! Залізо нашій країні треба?" — "Діду Корж,— казала жертва,— ви потрусіть інженерів, що так помалу виливають воду з рудні!" Корж ішов до смокової станції, й там гримів його голос про "казна-батька яке хазяйнування", коли праця не посувається, результатів не видко...
Краще було не рдповідати свекрові, мовчки слухати зауваження. Тоді він м'якшав, щеч й ставав поруч допомагати. Не-дай же бог було запитати в нього, новій людині, на якій підставі лізе із своїми порадами! "Ось мої права,— вигукував тоді Корж тим оглушливим голосом, за який і йшов спір про його долю між хорами,— мої права, ще й документи!"
Він зривав геть спецівку, яку носив на голе тіло, й кидав її під ноги, а збитий з пантелику новак бачив груди й спину Коржа, списані такими смугами й шрамами, що шкура здавалася пошитою з сотень клаптиків і така тонка, наче з неї ось-ось мали вистромитися ребра й кістки.
Ці знаки уваги окупантської влади Корж набував поступово, в міру того, як стикався з її наказами йти працювати, добувати руду. Перший раз його одмолотили на порозі хати, коли він сказав собакам-поліцаям, щоб не дуже пнулися, бо гила з них випнеться. Ще його били на подвір'ї шахти, щоб дати науку виставленим поруч молодикам, яких зігнали на роботу. Корж лежав уже аж чорний, м'ясо висіло шматками, проте голос його чути було далеко від місця екзекуції,— "гарно б'ють, песиголовці, надивляйтесь, хлопці, як нас б'ють, щоб і ми ж їм отак віддячили!".
Тепер він ходив скрізь, до всього було йому діло, Стоколоса дуже шанував і полюбляв говорити, що коли б не Стоколос та не він, Корж, то басейн заснув би. Секретар міськкому партії, який часом стрівав Коржа то на Пер-вомайці, то за п'ятдесят кілометрів — на іншому кінці басейну, підвозив його на газику й дорогою казав: "Ну, як, товаришу будильник, будите Кривбас?" — "Ви не смійтеся, Іване Марковичу,— одказував Корж, що пишався із свого знайомства з секретарем,— вам згори не так і видко, бо у вас цифри багато. Ви тільки й знаєте великі шахти, а наша Первомайка вам за колгосп править!" Секретар переходив на серйозну розмову й питав Коржа, чому він досі не в партії. Корж нітився й м'яв у руках шапку. Од великого хвилювання голос його зовсім губився, він одповідав шепотом. "Бачите, Іване Марковичу,— казав Корж,— перед війною я був уже зовсім підготував себе до вступу в більшовицьку партію, а за німців я зробив велику й велику похибку..." — "Яку?" — питав секретар, знаючи відповідь, бо те, чим карався Корж, знали всі. "Я не боровся з німцями,— відповів Корж, похиливши голову,— не пустив ні одного ешелону під укіс, не працював у підпіллі,— мене ніхто,не приймав на таке діло через гарячий мій характер..." — "Але ж я чув, що гітлерівці так і не примусили вас працювати на себе?" — питав секретар. "Велика наука,— недбало одказував Корж,— били дурну спину, щоб міцніша була!.."
"Так он як у вашому, колгоспі бурять!" — сказав жартома Стоколос, коли Корж почав другу бурку. "Що, може, й вас їдять заздрощі?" — прогув Корж, притискаючи до грудей перфоратор. "У них шахта універсальна,— сказав бур-щик-комсомолець,— побурив, побурив, а тоді драбинкою виліз і на сонці погрівся..."
Всі зареготали, бо картина уявилася справді смішна, й перший оцінив її сам Корж. "Отак ти мене, Ваню, й тоді одбрив, хай тебе тричі курка хвицне!" "Тоді" — означало за німців, коли Корж між двома поліцайськими прочуханами заявився до Вані Хіврина й вимагав прийняти його до підпільної організації.
Хіврин сидів тоді у садочку з гітарою, на грифі прив'язано величезного блакитного банта, поруч лежала на траві білява Груня. Ваня ліниво пощипував струни, прокал зуючи юнацьким тенорком: "Выхожу один я на дорогу..."32— "Ви помилилися, дядьку Корж,— сказала тоді Груня,— хіба Хіврин подібний на підпільника?" А Ваня засміявся, мов відро води вилив на Коржа, й проказав далі: "Сквозь туман кремнистый путь блестит..." — "Бачите,— показала Груня,— гітара та дівчата, серйозне йому й у голову не лізе!" Ваня підморгнув Коржу потай од дівчини: "Ночь тиха, пустыня внемлет богу..." Груня з серцем зірвала з гітари бант і жбурнула геть: — "Що ви хочете од фізкультурника?!" Ваня скочив на ноги, на повний голос доспівав: "И звезда с звездою говорит!"
Ничипір Корж міг переконатися, коли б не пішов одразу геть, вже який раз наштовхуючись на Ванину упертість,—що Грунине роздратовання не було удаване.