І от одного дня могутня тварина щезла, несподівано та загадково для самих гос— подарів-експериментаторів, а у ліфт на дев'ятому поверсі ступив дебелий золотигривий чоловік, наспівуючи куплети Керубіно й раз у раз плескаючи себе по тому місцю, де в нагрудній кишені лежав диплом про вищу освіту й направлення завучем у новий інтернат. Він розташувався в будинку-палаці: чималі кошти, вкладені в будівництво, відразу й визначили його місію: один з найкращих у місті. Учнівський контингент туди добирали довго та старанно.
Валерія Джиглюка, котрий до п'ятнадцяти років виростав у міцній і бездоганно порядній родині, звичайно ж, забрали туди.
От там і розквітло його життя пишним цвітом. Лев, всемогутній Лев, що в м'яких пучках рожевих рук ховав сталеві кігті,— здавалось, він потай точив їх об край величезного стола, паперами маскуючи подряпини на поліровці,— викликав його до себе.
— Ну, отроче, присядьте на хвилинку. Зручніш, зручніш. Не заперечую: добре вихована людина має сидіти легенько, скраєчку,— принаймні матимете рівний хребет,— але зараз ви можете дозволити собі розслабитись.
Валерій вмощувався на дивані, підтягуючи неслухняне тіло ближче до стінки.
— Ще трохи, ще.
Аж вгвинчувався спиною в туркменський килим, і безліч ворсинок прохромлювали його учнівську форму, ніби аж піднімали на своїх несподівано твердих кінчиках: Валерій безпорадно зависав у повітрі під поблажливим поглядом благородного звіриного царя. Причетність Лева до світу дикої природи виявлялась і в тому, що кожна річ, якої він бодай ненароком торкався, таємниче починала ревно служити його волі. "Будеш-ш-ш?? — сичав навколо Валерія веселковий килим.— Слухатимеш-ш— шся?"
— То як живеться?
— Спасибі, добре.
— На медаль, бодай срібну, витягнеш?
"Як? Звідки?" — думалось йому, а вголос казав:
— Спасибі. Я старатимусь.
— Правильно! — ревів Лев.— Старання — це головне, все інше неодмінно прикладеться. І ми зі свого боку, звісно, постараємось. А медаль — це, хлопче, зелена вулиця до інституту, та й взагалі до вищих щабельок життя. Кажу це з повною відповідальністю за свої слова: ми про відмінників подбаємо. Як же інакше? Це — наше обличчя, наша марка... Отак буде, голубчику... Ну а тепер давай розповідай, що робиться в рідному колективі. Які балач— чи точаться, які там настрої... Я маю бути в курсі всіляких справ.
Лев відкидався в кріслі й складав на грудях руки, наготувавшись слухати...
Часом Валерій дивувався: невже і справді для завуча становив інтерес той дріб'язок, який він йому повідомляв? Нікчемні плітки й жарти, рідко — змови на кшталт того, як наламати бузку на сусідній дачі (ніхто гаразд не знав, нащо він, той бузок,— просто хотілося внести в життя якусь різноманітність) чи втекти з уроку трудового навчання в кіно. Інтернат був зразковий далі нікуди — невже завуч аж так прагнув підстрахувати можливі інциденти?
Вже набувши життєвого досвіду, Джиглюк зрозумів, що зовсім не спокій цінував Лев, а відчуття "своєї людини", безмежної влади над іншою душею. Не так уже й часто перепадали завучу ці лагоминки навіть у їхньому навчальному закладі з добре підібраним контингентом.
Отож він і виділив Джиглюка.
Але це прозріння настане потім, а поки що тихий дев'ятикласник,, сіренька пташка, яка несподівано для себе стала павичем, почувався боржником могутнього наставника. За щирі розмови й щедрі аванси, за підбадьорливі усмішки, врешті за те, що, коли група прибирала туалети або ж виконувала іншу не вельми приємну роботу, завуч ставав у дверях, тримаючи за спиною великі, у золотому ластовинні руки; кілька хвилин пас очима вихованців, а потім кидав:
— Джиглюк! Ви мені потрібні.
І, поставивши відра з брудною водою. Валерій квапився за ним, здивовано знизуючи плечима.
— А що я можу вдіяти? — пояснював товаришам увечері.— Гадаєте, це так уже цікаво — готувати актовий зал до прийому делегації? Ще й скільки пилюки наковтаєшся, а спробуй столи потягати!
Тоді він боявся, що, помітивши його привілейованість, друзі від нього відвернуться: надто сильним було почуття товариськості, винесене ним з попередньої школи. Самотності він би не витерпів.
Довгу їхню спальню фанерні перетинки розгороджували на секції — по три ліжка й столик. Там панував скромний затишок матроської каюти: все лаконічно, просто, але — доцільно. З Валерієм сусідили смаглявий, з палкими азіатськими очима — справді народився від батька— бурята — Вітулька, великий тваринолюб і мрійник, та кволенький, із завжди блідим обличчям Сашко. Обидва нічим не відзначались у навчанні, однак були цілком приємними супутниками не таких уже й обтяжливих інтерна— тівських буднів.
Школа їхня стояла в лісі, його ж з усіх боків обгризало місто, й зрештою неторканим лишилося саме серце — березовий гайок з джерельцем, що пульсувало під сплетінням ожини і болиголова, розливаючись у темне від пе— регнилого листа озерце. На одному його березі — колишня лісникова сторожка, на іншому — боброва хатка, що виступала з-під обмілілої води: порожні оболонки колись бурхливого й сповненого таємниць життя. Учителька біології, яка захоплювалася педагогікою Сухомлинського, проводила тут свої уроки просто неба.
Вчителька біології... Молоденька, вродлива й дуже безпосередня. Така безпосередня, що могла заплакати, розповідаючи про ганебні подвиги американця Буффало Білла, що фотографувався на горі з бізонячих туш, або ж про сина відомого мандрівника Черського — цей, навпаки, загинув, рятуючи від браконьєрів останнє з великих котикових стад. Ті-сльози, безперечно, роззброїли б її в очах менш слухняних учнів: діти зневажають будь-яку слабкість, та в їхньому шкільному закладі зло й добро мало свої береги, підкорені залізній волі золотогривого Лева, надто величного, щоб оцінити запізнілий пієтет на честь колись гомінких прерій чи камчатських узбереж. Щось не влаштовувало завуча в університетській випускниці, бо одного разу він спитав:
— А що, Ганна Михайлівна цікавиться твоїм сусідом по спальні — Алсахановим?
— Вітулькою? Ну, він природу любить, мабуть, тому.
— Не тільки. Щось там у них на тій природі завелося. Ти розпитай у Алсаханова, чому вони останні дні так часто ходять удвох до озера, або ж сам придивися.
Постукавши пальцями по столу, сказав:
— Знаєш, а це ж погано, коли у вчителя з'являється улюбленець, це суперечить об'єктивній справедливості — ти згоден?
І дивився у Валерієві очі, доки той відповів:
— Звичайно.
Можна було б здогадатися, що й він не що інше, як Левів улюбленець, поміркувати, чому в тому самому явищі люди схильні вбачати різний зміст, але це вже було занадто складно, а головне, невигідно: зрештою, самий порядок речей зобов'язував слухатись завуча. До того ж Валерій відчував до нього щиру вдячність, і вона вимагала Дії.
Увечері, коли вимкнули світло й на столику їхньої секції заяснів нічник,— золоті рибки крутились у пластмасовому циліндрику, відкидаючи на стіни химерні тіні,— Валерій спитав:
— Вітулька, тебе Анюта кудись водить?
— А що?—стривожено озвався малий бурят.
— Нічого.
Помовчавши, додав:
— Справді нічого, але мені так сумно, що ти від мене ховаєшся. Не заслужив довіри...
Принишк на сусідньому ліжку кволенький Сашко — спав чи не спав, не мало значення, бо він ніколи не втручався у чужі справи; навколо хлопців плавали довгохвості тіні, й вони самі собі здавалися золотими рибками, спійманими у ятір тепла й затишку.
— Скільки ж це ми з тобою разом? Уже й не мало. Ну, на добраніч!
Зітхнувши, Валерій повернувся на інший бік, та раптом Вітулька перескочив на його ліжко й обняв за плечі:
— Ти... від кого чув?
Сон куди й дівся — серед нічних відсвітів майнула розмаяна золота грива, зелені очі розширились у чеканні здобичі.
— Знаю. А от сказати тобі не можу,— прошепотів Валерій.— Пообіцяв мовчати.
— А інші... Знають?
— Пообіцяв мовчати,— повторив ці слова з притиском, й маленький бурят сприйняв їх за аксіому.
— Ти... скажи, коли хто знає, щоб і вони мовчали,— затермосив Вітулька приятеля.— Недовго вже. Той хлопець сам піде й зізнається міліції у всьому. Він твердо пообіцяв Анюті. Ніякий він не злочинець, просто потрапив у біду, його якась банда обманом поставила на шухері, а коли все розкрилося, утік з дому. Никав по лісу, аж доки знайшов сторожку. Тепер переживає. Ми його випадково надибали, був такий голодний та зляканий. А потім Ганну Михайлівну привели, аби вона на нього вплинула. Він завтра ж піде — чуєш? Завтра.
Завтра... У нього лиш ніч і ранок, аби віддячити Левові: припізниться — навряд чи друга така нагода скоро трапиться.
— То й добре,— сказав Валерій.— Я певний, все буде гаразд. Спимо, а то черговий постукає у двері.
Вітулька перебрався на своє ліжко, схвильовано подихав і заснув.
Який все ж таки він наївний! Тільки й годився на те, щоб у зоопарку годувати звірів. От він, Валерій, напевне створений для іншого життя і може багато чого собі дозволити. "Я маю право,— подумав, засинаючи.— Бо я поставив собі мету і йду до неї".
Вища освіта — тоді такою була його мета. Яка — не мало значення.
Перед початком занять Валерій заходився прибирати доріжку, що вела від центральних воріт до парадного входу: його відчиняли на честь свят або ж приїзду гостей, в будні школярі послуговувались бічним. Хлопець нахром— лював на гостру залізну палицю кинуті звечора цукеркові обгортки та пущені з вікон літачки — таких було зовсім небагато,— і ходив, недбало вимахуючи ними на очах цілої школи, що визирала з вікон. Втім, уваги на нього не звертав ніхто: це був інтернат, і порядок тут тримався на самообслуговуванні.
Лев, як і слід було чекати, визволив його, поклавши на плече могутню руку, так Валерій і пішов за ним, вимахуючи палицею, мов жезлом, і тільки біля самих дверей нарешті здогадався приткнути її до стіни.
А після обіду в школі з'явився міліціонер. Стоячи внизу біля їдальні, Валерій вгадував, як той піднімався східцями, з того, що на поверхах стихав звичний шум: ось він спустився у неприродній для школи тиші, ведучи за руку Вітульку Алсаханова і ще одного хлопця з паралельного класу. За ними йшла Ганна Михайлівна, раз у раз підносячи долоні до розпашілого обличчя. Вона збиралася сісти в машину, що чекала за воротами, вже й ногу поставила на приступку, але міліціонер відсторонив її і зачинив дверцята.