Аркадій побіг допомагати дівчатам. Марко провів його заздрісним поглядом. Але через хвилину Аркадій з шумом вилетів з кухні.
— Вигнали люті фурії,— зітхнув він і, взявши з полиці томик Пушкіна, додав: — Зараз прочитаю вам свого улюбленого вірша, товариші. Можна, Ольго Карлівно?
— Прошу.
Аркадій перегорнув сторінки і тихо, задушевно почав:
Роняет лес багряный свой убор,
Сребрит мороз увянувшее поле,
Проглянет день как будто поневоле,
И скроется за край окружных гор. Пылай, камин...
Ольга Карлівна сиділа, опустивши голову на груди. Перед очима її проходила молодість, летіли роки, і ось приходять юні друзі одвідати її. Приходять розворушити спогади і нагадати, що вони виросли — її вихованці, що життя мчить, вирує, гримить життя, прожите недаремно.
Прозорі рядки вірша вливалися в серце, як краплина вина, і п'янили.
Читання обірвалось. Дівчата з повними руками посуду стояли біля дверей. Вова мрійно сказав:
— Непогано писав старик,— і підвівся. За ним устали всі і пішли по пальта.
Руфа, Тамара і Кіра стовпилися біля дзеркала. Ольга Карлівна проводила гостей до порога, кутаючись у теплу хустку.
4
Відшліфовані заклепки горіли холодним блиском. Аркадій дбайливо вичистив шліферним папером руді плями іржі, що в'їлася в білий метал. Рукавом протер маленькі черевики, до яких приганяв ковзани. Ще раз оглянув критичним оком свою роботу. Чисто зроблено! Тепер можна нести Кірі, адже сьогодні обіцяв обов'язково принести. Довгими шнурками зв'язав черевики один до одного і поклав на стіл.
Захоплено, з натхненням працював Аркадій, виконуючи прохання Кіри. Власне, він сам напросився, щоб вона дала йому закріпити три розхитаних з минулого року заклепки, якими прикріплено ковзани до черевиків. Йому здавалося — коли клепатимуть у майстерні, то заклепки знову розхитаються і Кіра може впасти на повній ході. Це надто небезпечно, бо Кіра їздить швидко, як вітер літає. Минулої зими на змаганнях школярів старших класів Аркадій завоював друге місце серед хлопців, а Кіра — третє серед дівчат. Жартували товариші, що довгі коси заважали Кірі бігти швидше і вийти на перше місце.
Тільки Аркадій, Кіра та Віктор їздять на "корветах", а всі інші товариші на "гагенах". Та цієї зими навряд чи доведеться брати участь у змаганнях — немає часу тренуватись, хоч і умовився Аркадій разом з Кірою готуватись до змагань. Не буде часу бігати щодня на ковзанку.
Спохвату одягнувшись, Аркадій затиснув під рукою ковзани і, грюкнувши дверима, миттю протупотів східцями, вибіг на вулицю. Мороз гостро перетнув подих, холод защемів на обличчі. Аркадій ніколи не носив рукавиць, мороз уколов пальці, і довелося сховати руки в кишені.
На ганку Аркадій мало не налетів на Наталю Павлівну, що поверталася додому. З пухнастого коміра визирали тільки горіхові очі, на кучерях, що вибивалися з-під хутряної вишуканої шапочки, застигла ніжна паморозь, на вилицях жеврів холодний рум'янець.
— Так можна з ніг збити нещасну кволу жінку, невгамовний вундеркінд! — з барвистими переливами в голосі спинила Аркадія Наталя Павлівна.
— О, ви міцно стоїте на землі, вас не зіб'єш,— став проти неї Аркадій.
— Ах, ви на ковзанку, завзятий юначе?
— Ні, несу ковзани одній знайомій. Дещо ремонтував,— не насмілився сказати неправду Аркадій і зразу пожалкував.
— А... Тоді інша справа. Нема того, щоб мене запросити кататись
— Василь Карпович знає про цю подію? — спитав Аркадій і, обнявши матір за стан, посадив біля себе на диван.
— Ні, він пішов, а я почала збирати папери і випадково помітила. Соромно й признаватись... Василь Карпович їде сьогодні до Москви на консиліум. Залізна людина! У нього страшна річ...— Надія Василівна замовкла.
Аркадій почекав трохи і спитав, що з ним. Вова Порада каже, ніби серце хворе, і брат приїхав відпочити.
— Серце хворе,— зітхнула Надія Василівна.— Тільки май на увазі, Аркадію, дома в нього ніхто не знає. Старі теж думають, що серце... Нікому ні слова! Пам'ятаєш, три роки тому Василь Карпович був поранений у голову на кордоні. Тоді його й орденом нагородили. Все ніби зажило. Став працювати і ось уже з рік, як почав сліпнути...
— Що? — злякано кинувся Аркадій.
— Так, почав сліпнути. Страшна катастрофа! Ніхто не знає, в чому справа. Тепер він зовсім погано бачить, тільки тримається так, ніби нічого не сталося особливого. А рис обличчя, наприклад, вже не пізнає, читати не може. З кожним днем все гірше й гірше. Через три дні скликають у Москві консиліум лікарів різних спеціальностей. Зі всього Радянського Союзу з'їдуться і вже остаточно вирішать, що робити... За останній час ото посивів так, але жодної скарги я від нього не чула! — запально сказала Надія Василівна. В її словах бриніла гордість, невимовна гордість за полковника Пораду.
Аркадій міцно пригорнув до себе матір. Руки його тремтіли. Холод пронизував спину.
— Ти не розлюбиш його, коли він не вилікується, правда, мамо? — прошепотів Аркадій.
Надія Василівна враз розм'якла, голова в'яло опустилася.
— Ні...
— У вас же є з ким кататись.
— Аркадію, так нечемно відповідати жінці. Слухайте, про вас питав Іван Романович, чому ви до нього не заходите?
— В мене тепер немає часу, та й йому, здається, не до мене,— натякнув іронічно Аркадій.
— З вами неможливо розмовляти, я вас не впізнаю! — строго сказала Наталя Павлівна.
— А я не впізнаю Івана Романовича і ще декого. Пробачте, мені холодно, я ж принципово не ношу калош. Салют! — Аркадій своєю швидкою ходою погнав уперед. Промчавши десяток метрів, хутко озирнувся. Наталя Павлівна ще дивилася йому вслід.
"Уявляю, що вона посилає мені в спину",— подумав Аркадій і пішов ще хутчіше. Спочатку треба забігти до Вови, а потім разом підуть до Кіри.
З далекого неба сіявся ріденький, крихкий сніжок і хрумтів під ногами. Йти було легко, дихалося на повні груди, з рота вилітала кучерява пара. Вулиця летіла назустріч, як на екрані. Далекі кольорові ліхтарі трамваїв і сині іскри, що зривалися з дротів, нагадували маскарад.
Аркадій міцніше притиснув ковзани. Перед очима пропливла Кіра, немов чиста, легка весняна хмарка в блакиті неба... Кіра не наважувалася дати йому ковзани, може, не під силу буде Аркадієві ремонтувати їх?
"Ех, ти, Кіро золота, тут немає нічого важкого! Та я для тебе що завгодно можу зробити!"
На Аркадія зійшов несподіваний захват, раптовий, всепереможний. Все навколо відчувалося зовсім інакше, ніж досі, речі набирали іншого вигляду й кольору, значними ставали навіть дрібниці. Життя красувалось усіма своїми фарбами. Відчуття захвату заполонило його всього, і з нестримним піднесенням, шумно влетів він до Вови в кімнату.
— Здоров, старий аскет, монах недобитий! Що ти робиш?
Вова здивовано глянув на свого друга, зміряв з голови до ніг.
— Чого ти влетів, як смерч? Що це тобі, пустиня Сахара? А щоки розцяцьковані морозом, а комір розстебнутий... Чиї ото ходулі тягнеш? Ану дай!— Вова взяв ковзани, уважно подивився. Аркадій скинув пальто.
— Здається, Кірки. Клепав?
— Не Кірки, а Кіри, мурло невиховане!..— схопив Аркадій за чуба Вову.— А ще в Марусиних рицарях ходив!
— Слухай, я нервовий, хочеш по спині упіймати? — рішуче підхопився Вова. Аркадій вловив його за руку, але зайшла Марія Петрівна і мирно ліквідувала майбутній конфлікт.
— Вже починаєте? А прибирати хто буде?
— Привіт вам, священна мати біблійної родини і цього недоростка Митрофанушки,— низько вклонився Аркадій. Він почував себе тут, як дома,— знав, що всі люблять його і раді його появі. Частенько ночувати доводиться у Вови і брати участь у всіх родинних справах. В цій величезній родині завжди знайдеш теплоту, затишок і любов. Правда, з восьми дітей залишилося в цьому місті тільки двоє — Вова та найстарший його брат, майстер металургійного заводу — Кирило. Всі інші діти розбрелися. Оце Василь приїхав на кілька днів... Троє в армії — Василь, Микола і Павло. Один десь працює в обсерваторії біля Ленінграда і читає в університеті,— це Антін. А Трохим на автозаводі в Горькому. Єдина дочка Поля закінчує в Москві клас співів і вже виступає в опері.
Ще кілька років тому будиночок Карпа Гнатовича і Марії Петрівни Порад був тісний для всієї родини, хоча Кирило жив окремо і молодші сини не всі були вдома. Довелося прибудувати ще одну кімнату. А тепер стало надто просторо. Перебрався й Кирило з невісткою і двома онуками, а все-таки є вільна кімната, яку тримають спеціально для дітей, що часом приїздять у гості. Оце жив у ній Василь, обіцяв на кінець зими завітати на пару тижнів Павло.
Через свою велику родину, що розійшлась працювати у всі кінці Радянської землі, Марія Петрівна завжди сповнена материнської радості і тихої скорботи. За всіх треба подумати, потурбуватись, всім пораду дати, листа написати. Немає звістки довго — тривога залягає в серце. А самій важко писати — і грамоти не дуже дійшла, та й очі слабкі стали, рябіють літери в очах. Ото й воює з Вовою та з старим, щоб листи писали.
Аркадій застав Вову за цим заняттям. Марія Петрівна таки напосіла на нього і примусила писати зразу аж три листи: Миколі на Далекий Схід, Полі в Москву і Антонові в Ленінград. Два листи Вова написав — хлопцям, а Полі почав складати віршами, щоб було смішніше. Ото й сидів, зосереджено запустивши пальці в волосся, вишукуючи рими.
Марія Петрівна в першу чергу перевірила виконання :
— Написав листи чи ще, Вовко?
— Мамо, я вас благаю, не мучте мене!
— Маріє Петрівно, мучити малих дітей заборонено законом,— серйозно сказав Аркадій і скорчив гримасу в бік Вови.
— Дитина... Ледар неприкаяний! Доки допросишся, доки примусиш вісточку послати дітям... У батька пішов, ото пара їх...— —махнула рукою Марія Петрівна.
— Тут, здається, мене згадують ласкавим словом,— просунув сиву голову Карпо Гнатович, показуючи жовті зуби з-під вусів мишачого кольору. Батько Вови полисів зовсім, тільки віночок від колишніх кучерів залишився. Під очима, на лобі заглибилися зморшки, але обличчя було рожеве, свіже.
— Згадай його, а він і тут... Одержувати листи всі раденькі і від подарунків ніколи не відмовляються, а листа написати...— вже до чоловіка адресувалася Марія Петрівна. Карпо Гнатович зайшов у кімнату, привітався з Аркадієм.
— Я радив тобі, стара: заведи собі канцелярію. Ми для тебе особистого секретаря наймемо, якого-небудь молодого красуня.