І в той час треба бути обережним! Та це вже інше діло. Хочете спати?
– Не шкодило б! – відповіла Гаська.
– Ми таки втомлені, хоч у космосі спали досхочу. Але ця зміна… – почав я.
– Тоді прийміть це, – перебив дядько й вийняв плящинку. – Від цього отверезієте і не будете й думати про сон!
Ми покорилися волі дядька, мабуть, він мав важливі причини до такого поспіху.
План дядька був такий: він сам з Семеном займеться виготовленням далекосяжних ракет для обстрілу московських міст. Гаська познайомиться з різнорідними приладами, а я… я маю стати на чолі бойових дій тут, на місці.
– Твоє життя, – звернувся до мене дядько, – відсьогодні не має для тебе ніякого значення! А для нас тільки до тієї міри, що ми не мали б заступника, якби ти згинув. Тож не смій згинути! Але теж не можеш допустити до ворожої перемоги. Перемогти мусиш ти – іншого виходу не маєш – зрозумів?
Я схопився:
– Так! Для справи я віддам усе…
– Тільки без шумних слів! Маємо перед собою дві години. Хто хоче, може спати. О годині восьмій зеро‑зеро всі мають бути тут, у цій кімнаті!
Ми розійшлися. Ці дві години я не спав. Ще діяли дядькові пілюлі. Я не боявся мого завдання, бо його не знав. "Якось воно буде", – потішав себе, а поки що думав, як це приємно – бути на Землі, мати твердий ґрунт під ногами, ну й можливості! Поїхати колись у культурні міста, побачити дівчат, гарних та струнких.
Гаська і Семен? Що ж, космічний простір не придатний для виявів кохання!
19
Уранці дядько призначив Семена до звичної йому роботи, Гаську звільнив до полудня (хай ще відпочиває), зате зайнявся мною. Ми вийшли з підземелля в ліс.
– Наш терен, – пояснював дядько, – це праліс, за винятком невеличкої поляни над берегом кручі. У лісі нас ніякі літаки не відкриють. Зате на поляні краще не показуватися. По другій стороні поляни… ось там, бачиш?… це невеличка хата, по‑бойовому замаскована. Це ніби давно покинута оселя якогось самітника. Довкола хащі й трава, та ні сліду людської ноги. А все ж таки це наш оборонний центр. З вікон видно цілу поляну, біля неї сцентралізована зброя, а під хатою наша розвідна централь. На пнях дерев на віддалі кількох кілометрів вміщена наша телевізійна система. Ніхто її не відкриє, бо апарати не більші квадратового сантиметра, заховані серед листя дерев. Усе, що діється в пралісі, відбираємо постійно під хатиною на спеціальних екранах. Докладно бачимо, чи хто не вступив в околицю нашого центру. Навіть зайці та інша дрібна звірина не може перейти лісом непомітно.
Кілька днів тому появилися тут якісь люди. Було їх четверо. Прийшли від шосе і пробиралися лісами, а не дорогою, в напрямі нашої поляни. Тут зупинилися хвилину і, побачивши хатину, підійшли до неї. Ми їх спокійно пропустили, спостерігаючи з підземелля кожний їхній рух і кожне слово. Біля хатини вони пильно оглядали землю, чи нема яких свіжих людських слідів, зокрема уважно стежили за слідами на ґанку, перед дверима хатини. Нічого підозрілого не знайшли, навпаки, самі залишили свої сліди на запиленій нарочито долівці.
– Тут давно вже нікого не було, – сказав один з них.
– Не говори дурниць! Вони десь тут! – відповів йому другий, і на цьому їхня розмова скінчилася.
З обережносте не говорили далі. Це була ворожа розвідка, і я певен, що вони мають підозри щодо цієї околиці. Тобі треба бути обережним.
Ми йшли далі узліссям під заслоною хащів і дерев.
– Тепер увійдемо до бойової централі під хатиною! – сказав дядько.
Він розхилив віття й вказав мені на ледве помітний ґудзик.
– Це замок, що відкриває централь!
Він натиснув ґудзик, і перед нами звільна розхилилася земля, відкриваючи вхід униз. За дверима стояв на сторожі молодий чоловік із зброєю в руках.
– Зрозуміло, що вони нас давно вже бачили, і тому ми можемо без труднощів увійти. Інакше не поміг би й ґудзик!
Дядько привітався з вояком, який пропустив нас коридором углиб приміщення. Це була кімната з вигідним устаткуванням і багатьма апаратами, при яких сиділо троє людей. Вони не звернули на нас ніякої уваги. У другій кімнаті була залога з кількох людей.
– Це наша бойова група! – пояснив дядько і, звертаючися до них, представив мене: – Ваш командир і мій заступник!
Один з тих, що сиділи при апаратах, прибіг до дядька й шепнув йому кілька слів. Дядько негайно подався до першої кімнати, а я за ним.
Ми вп'ялили зір в екран. На ньому ми побачили гелікоптер, що летів уздовж нашого берега над проваллям і саме завертав, щоб ще раз перелетіти біля нього.
– Тут! – вказав молодий чоловік пальцем.
Ми завмерли: на гладкому камені над самим берегом лежала постать. Приглянувшись, ми побачили дівчину в купальному одязі, що вигрівалася до сонця.
– Гаська! – скрикнув я, а дядько заломив руки.
Поки ми вийшли на поверхню землі, Гаська вже зорієнтувалася, що трапилось щось погане, і втікала поляною до лісу.
– Ти збожеволіла?! – крикнув за нею дядько.
Такого лютого дядька я досі ще не бачив. А Гаська виправдувалася: мовляв, я не сподівалася, я тільки на хвилинку, щоб підсушитися, і подібні дурниці. Виявилося, що вона, маючи кілька годин часу, пішла в ліс викупатися в поблизькому джерелі, біля якого серед скель створився гарний басейн. А опісля… пішла на сонце!
За першим польотом літака Гаська не усвідомила собі нещастя, яке вона спричинила своєю легкодушністю. За мить, однак, уже зрозуміла, що літак ворожий, і чимдуж почала втікати до лісу. Сама призналася, що літун пильно приглядався до неї.
– Це сталося тому, що я ще втомлена… – пробувала виправдуватися.
Але дядько перебив:
– Тепер це не важне. Ми мусимо негайно приспособитися до бою. Паньку, бери з собою одного з бойової групи, Петра, він твій заступник. Хай візьме зброю для вас обох і покаже тобі наші опірні точки в лісі. Нема ні хвилини для втрати!
Гаська стояла як сім нещасть, і так я залишив її з дядьком. Ніколи я не довідався, що дядько їй вичитав. А може, й не робив ніяких закидів, бо що це вже помогло б?
До вечора я провірив околицю з моїм заступником, який мав ранг старшини бойової організації ОУН. Найважливіші були лінії, боронені промінням, подібним до проміння смерти. Це була рушниця з телескопом, через який можна було бачити всі рухомі постаті, закриті навіть деревами в лісі. Стрілець прилягав у відповідному місці і, коли ворог ішов розстрільнею, він пускав з рушниці струм проміння на висоті колін, отже, більш‑менш як колись стріляли з кулеметів. Ураженого ворога охоплював параліч ніг, і такої лінії ніхто не міг перейти. Це був винахід дядька. У випадку, якби ворог мав протизасоби, ми мусіли б перейти до рукопашного бою на ручні гранати й багнети.
Опісля ми повернулися під хатину й намітили на мапі місця в терені для стрільців так, щоб наша централь була боронена з усіх сторін.
Вдоволений своїм новим становищем, я перейшов підземним ходом до дядька. Там працював Семен, а збоку стояла похнюплена Гаська. Я кинувся у фотель.
– Тепер я генерал! – промовив гордо.
– Ні, ти навіть не є звичайним шелепком! А командуєш тільки тому, що не маю під рукою мудрішого! Чи ти кращий бойовик, як твої хлопці, то це, мабуть, незабаром виявиться. Що ви врадили?
Я позвітував дядькові оборонні заходи й розположення в лісі.
– Добре! – відповів він коротко. – А тепер тобі тут нічого робити. Твоє місце з твоїми людьми. Будь у постійному зв'язку зі мною.
Я вийшов ні в цих, ні в тих.
Під хатиною я приглядався до екранів. Ніхто з обсерваторів не обзивався ні словом, кожен пильнував свого сектора. Вони вже знали, що небезпека гряде.
– Літак! – промовив знічев'я один з них. – Десять кілометрів від нас, на південь‑південь схід. Міняє напрям. Тепер південь‑південь. Кружляє… Друге коло… Третє…
– Парашутисти! – зголошував спокійним голосом обсерватор.
Я вдивлявся в екран. Темні пункти відривалися з‑під літака і звільна спадали вниз.
– Десять, одинадцять, дванадцять…
Ми нарахували шістнадцять парашутистів. Літак відлетів.
Я получився з дядьком.
– Негайно приходь сюди, до підземелля "Сороки", – відповів.
Я перебіг туди. В одній кімнаті працював Семен.
– Сімсот ракет уже готові!
– Так скоро?
– Бо корпуси й усе інше було готове. Залишалося тільки вмістити К7. Але до трьох тисяч ще далеко.
– Де дядько?
– У своїй кімнаті.
Я подався туди. Дядько залишив свою працю й гукнув:
– Семене!
Тепер ми радили втрьох. Що робити? Встрявати в бій? Розвинулася жвава дискусія. Я обстоював думку негайно знищити парашутистів. Мені здавалося, що як командир наших збройних сил я повинен заступати лінію дії і розгромлення ворога.
Але дядько був іншої думки:
– Подумаймо трохи! Вставмося в ситуацію ворога. Що він знає про нас? Ніщо! Йому тільки підозрілий наш терен. Але доказів не має ніяких!
– А Гаська? – спитав я.
– Це доказ і не доказ. Коли їхній літун звітував, що бачив у нашому пралісі дівчину, яка вигрівалася до сонця, кожний з їхніх старшин мусів прийняти цю вістку з недовір'ям. Бо що може робити молода дівчина у пралісі, навіть якби вони вірили, що тут наш осідок. Що може робити? Заважати?
– Щоб провірити терен, вони вислали парашутистів! – сказав Семен.
– Так і є! Чи ви не зробили б так само? Провірити! Парашутисти просічуть ліси, провірять поляну й хатину, розглядатимуться за слідами. Коли не знайдуть нічого підозрілого, повернуться і складуть звіт. Тоді літунові попадеться. Мовляв, приверзлося, ще й покарати можуть. Та це вже не наша справа.
– А якби парашутисти відкрили якийсь слід?
– Тоді будемо примушені їх знищити. І це вже твоє завдання! – звернувся дядько до мене. – Встрявати в бій нам не на руку. Ми ще не готові з ракетами. Скільки часу потребуєш, щоб виготовити всі три тисячі?
– П'ять днів, – відповів Семен.
– Отож‑то! Коли парашутисти повернуться без висліду, ми маємо час підготовитися до наступу на Москву. Час тоді в наших руках, і можемо ним оперувати, як завгодно. У випадку бою ворог прислав би більші сили, ми мали б зв'язані руки, ініціатива перейшла б до ворога. Тоді ми вели б місцеві бої більш чи менш успішні, а нашу основну ціль мусіли б відсунути на неозначений час. Завеликий риск.
Я мусів признати, що дядько думав єдино правильно. Не було ніякого аргументу на те, щоб зв'язатися боєм з парашутистами.