— Ну, я гадаю, на сьогодні досить. А навчатися все-таки треба... — додала по якійсь хвильці мовчання. — Ми з Вадимом обміркуємо, чим би тобі допомогти.
Ліля чомусь непривітно зиркнула на мене. Невже відчула мою неприязнь? Або ж я так само не сподобався їй, як вона мені. Зрештою це мене навіть розважило. Все одно з дому не вижене, а добровільно ночувати на вокзалі я не збираюся.
— Лишуся біля діда, — мовила Софія.
— Не раджу, — буркнув я.
Ліля чомусь усміхнулася, але те, що вона сказала потім, не стосувалося цієї посмішки:
— Що ти робитимеш у тому селі? Це поки що весело, поки є молодь. Але незабаром цю вашу систему збудують, усі роз'їдуться, і ти лишишся з дідами. Тобі вже час влаштовувати життя. І викинути з голови божественні дурниці. Вибач, але я не могла не сказати цього.
36
Коли я прокинувся, то виявив, що ми — повноправні господарі квартири. Вадим і Ліля разом з дитиною поїхали до Ліліної матері. Рано-вранці зателефонувала сусідка й сказала, що їй дуже погано. Я дізнався про все це відразу, бо тільки-но одягнувся, як зателефонував Вадим, повідомив, що з тещею вже все гаразд, звичайний серцевий напад, але вони ще якусь годину-другу затримаються, то він просить пробачення.
Я побажав тій жінці остаточного одужання і зазирнув на кухню. Софія стояла біля газової плити і ворожила над яєчнею. Одягнена вона була в закоротке для неї плаття Лілі, поверх якого пов'язала картатий фартушок.
Спершись на одвірок, я кілька хвилин дивився їй в потилицю, але вона так і не відчула мого погляду. А може, просто не хотіла озиратися. Тоді я підійшов до неї і обійняв за плечі.
— Іди вмийся, — сказала вона.
— Не піду.
— Це телефонував Вадим? Що він сказав?
— Що теща здорова. Але я не відчув, щоб це втішило його.
— Багато ти знаєш. Іди вмийся, бо не одержиш сніданку.
— Ти гадаєш, я здатний проковтнути те, що ти наготуєш? Навіть якщо благатимеш — не доторкнуся.
Я почекав, поки вона зняла сковороду, тоді обійняв її і повів до кімнати. Я був щасливий, що ми лишилися удвох у такій прекрасній квартирі і цілих дві години могли робити все, що нам заманеться.
Софія сховала обличчя в мене на грудях і мовчала. Я пестив її, і так ми стояли кільки хвилин, аж поки не відчув, що моя сорочка змокла. Я обережно відхилив її голову. Вона плакала.
— Чого ти?..
— Мені страшно. Я всі ці дні молилася...
— Знову?
— За нас. За тебе... Все це так довго тягнеться, і ніяк не збагнеш, чим закінчиться...
— Молитися за мене — це, як кажуть вчені люди, ідея фікс. Я сам колись хотів відмолити гріхи, але не міг вибрати бога, який би зважився відпустити їх. Хіба що, може, мусульманський. Православний мене зрікся — тугі гадати нема чого.
— Треба було мені мати дитину. І тоді нічого цього не потрібно було б.
Це була дивовижна розмова. Цілуючись у пустій квартирі, двоє закоханих говорили про дитину, до появи якої один з них не мав би ніякого відношення. Софія ніби й не розуміла, як неприємно вислуховувати все це. Зважитись на таку розмову могла лише жінка, яка або хоче посваритися, або ж прагне змирити тебе з фактом, з яким дуже важко змиритися. Мене так і тягло за язика сказати їй щось в'їдливе, і я сказав би, якби це була не Софія. Моє філософське кредо: бути над дріб'язковостями життя — не витримувало перевірки практикою. Я просто втрачав здатність відрізняти дріб'язковості від речей вагомих, і мене поступово, але вперто поглинали не знані раніше почуття. Мабуть, це почуття чоловіка, який вже відчув себе сімейною людиною і тепер вчиться розуміти, прощати і кохати, тамуючи в собі будь— які прояви, що могли б зашкодити родинному життю.
— Софіє, давай залишимо яєчню гостинним господарям і поїдемо в передмістя, до дитячого будинку. Поснідаємо по дорозі.
— Дитячого будинку? — здивувалася вона.
— Так. Тільки пошвидше. Поки ми відшукаємо його, мине багато часу, а ввечері потрібно від'їжджати. Переодягайся.
Це була щаслива думка. Уявлення не маю, як би я мав закінчити цю сцену, якби не вона.
Цей заклад був за якихось п'ять кілометрів від Одеси, і ми дісталися до нього на першому ж таксі, яке нам вдалося зупинити. Серед старого саду стояло кілька різнотипних будівель, між якими пролягали акуратно підметені, обкладені вибіленою цеглою доріжки.
— Ні, правда, чому не приїхав Федя? — питає Костик уже втретє, і я брешу, що Федір у відрядженні, хоч у кишені в мене свіжий номер газети з нарисом про його подвиг. — Його послали на завод залізобетонних виробів. А я у місті випадково. Заскочив на хвилинку провідати.
— Де цей завод?
— В Ізмаїлі, — відповідаю, нітячись під його недовірливим поглядом.
Софії не подобається, що я брешу Морщиться за кожним моїм словом, а щоки спалахують рум'янцем, відвертається.
— Як тобі живеться тут? — втрутилася нарешті, дістаючи з сумочки невідомо коли й де куплений дорожній пакетик із цукерками та яблуком.
— Добре, — сухо відказав Костик, не глянувши на гостинці. — А коли він звідти повернеться?
— Через тиждень, — кажу.
Я чекав зустріти маленького худорлявого хлопчину в поношеній одежині й викривлених черевиках. Таким завжди поставав у моїй уяві вихованець дитбудинку. Але переді мною добре зодягнений п'ятнадцятирічний здоровань із великим опуклим чолом і надто серйозними, як на такий вік очима. Про таких у книжках пишуть, що їхнє обличчя світиться розумом. І тепер я розумію, чому вихователька, що проводила нас, кілька разів натякнула, що Костик — хлопчина вільного поводження і до того ж страшенно зазнався. А все через те, що деякі вчителі захвалили, видаючи його мало не за вундеркінда.
Ми пішли до парку. До найвіддаленішого його куточка, де нидів під жабуринням малесенький ставок і куди не сягали голоси Кости— кових однолітків, що працювали на городній ділянці.
— Ви — чоловік і жінка? — несподівано запитав хлопчина.
— Ще ні, — відказав я.
— Федя теж має дівчину?
Ми з Софією перезирнулися і майже одночасно відповіли:
— Має.
Костик ледь помітно усміхнувся і хитнув головою.
— Я так і знав. Я запитував про це, а він написав, що не має. Передайте йому, що надалі усі його гроші переказуватиму назад. Я не маленький, а йому вже час женитися. Фотоапарат купив, у Софіїв— ський парк групою їздили, математичну бібліотеку придбав... Зароблю — поверну до копійки.
Сіли на лавку. Софія розірвала целофановий пакуночок і поклала Костикові на коліна.
— Математикою захоплюєшся? — ніби між іншим поцікавився я.
— Трохи.
— А вихователька казала, що збираєшся їхати на Всесоюзну олімпіаду.
— Правду казала, — визнав Костик.
— У тебе що, хтось із батьків математиком був? — бовкнув я, хоч дав собі слово не згадувати про батьків. Ні про його, ні про своїх. Взагалі не вживати цього слова при зустрічі з ним.
Костик зустрів це, як належить мужчині. Сказав, що його батьки були кравцями. Навіть працювали разом в ательє. І загинули тежра— зом: під час авіаційної катастрофи. Він проказав усе це надто повільно, тамуючи хвилювання, і відразу ж звів на інше. Запитав, чи Федір збирається заїхати до нього хоч коли-небудь.
— Звичайно, збирається!
— Андрію, перестань, — не витримала Софія.
Ще трохи, і вона сказала б Костикові правду, але я випередив її.
— Не втручайся, будь ласка, у чоловічі розмови, — напівжартома, напівсерйозно сказав я, бо тут уже було не до жартів.
Потім ми блукали стежинами парку. І Костик говорив про те, що вихователька сказала правду. Його знайомили з професором Одеського університету, доктором фізико-математичних наук. Після тієї розмови з ученим до нього навіть менше прискіпуються вчителі літератури, хоч вони вважають, що усе навчання слід звести до зазубрювання віршів.
— А ти чув коли-небудь про Вадима Оранчука?
— Математик?
— Медик. Але користується методами математичного аналізу. Навіть розробляє їх стосовно біологічних досліджень.
— Він живе в Одесі?
— Так, і цього разу тобі знову пощастило: перед тобою його двоюрідна сестра Софія Оранчук.
Я не сподівався, що це справить на хлопця таке враження. Він вхопив обох нас за руки й поглянув у вічі одному й другому поглядом благаючого.
— Познайомимо, — великодушно запевнив я, бо не бачив ніяких перешкод до цього. — Я особисто використовувати знайомство з ним не збираюся. На уроках математики почуваюся, як циган у церкві.
— Сьогодні? — втішився Костик.
— Сьогодні неможливо, — відповіла за мене Софія і погладила його по голові так ніжно, що у мене зблиснула підсвідома іскра ревнощів.
— Може, через тивдень-два, — додав я. — Коли знову виберемось до міста.
Костик болісно посміхнувся і відпустив наші руки.
— Федя сто разів обіцяв! А присилав гроші...
Я побачив, що на очах хлопця, який ще хвилину тому видавався мужнім п'ятнадцятирічним мислителем, виступили сльози.
— Ну, то як вам наш Костик? — наздогнала нас вихователька вже за садибою.
— Він перевершить Ейнштейна, — зло відказав я. — Раджу викрасти чернетки: знадобляться, коли виступатимете зі спогадами як учителька генія. Як-не-як, докази...
37
— Чому ти не сказав йому правди?! — запитала Софія, коли ми сіли в приміський автобус.
— Ти ж бачила, з якою надією він чекав відповіді...
— Але ж усе одно довідається. Може, сьогодні ж.
Я погладив її так само ніжно, як вона щойно гладила Костика. Але Софія вже знає, що гладжу її щоразу, коли від мене вимагається відповідь.
— Ні, ти відповідай!.. — наполягає вона. — Може, ти й мене так само обдурюєш!..
— Тебе ні. Хитрощі щодо тебе я приберігаю на потім. А він нехай поживе ще якусь днину щасливим.
38
Не сподівався, що Вадим виявить таку впертість, коли ми зібралися їхати. Він демонстративно замкнув двері і сказав, що або підемо посидіти десь у кав'ярні, або ж він просто не випустить нас за поріг. Збагнути не можу, навіщо йому цей клопіт, але зрештою він переконав нас, що їхати з міста увечері безглуздо. Саме увечері й варто блукати ним. А поїхати можемо вранішнім автобусом, й о пів на восьму вже будемо на місці. У ранці я стаю страшенно лінивим, то уявлення не мав, як можна буде зігнати мене з ліжка о п'ятій. Проте опиратися далі було безглуздям, я пристав на пропозицію Вадима, і ми подалися до якоїсь кав'ярні.
З моря найшов туман. Такий густий, неначе пізньої осені. Місто розчинилося в ньому примарливими силуетами будівель. І ми пливли поміж ними серед розмаїття реклам.