– Гарне й до гарного тягнеться. Нічого не поробиш, брате. Співчуваю. – Він міцно потис мені руку, по-товариськи хлопнув по плечу і на прощання вигукнув: – Якщо вдруге будеш одружуватися, за красою не ганяйся. Красуні не для нас з тобою, виродків. Бувай!
По резолюцію
Мені в житті все вдавалося незвичайно легко. Недаремно сусіди й родичі завжди заздрили моїй удачі. "Ти, – казали вони, – народився хоч і без сорочки, але під щасливою зіркою". Може, й так, бо досі, відколи пам'ятаю, я легко переступав усі пороги. У рік (як запевняє моя мати) я переступив поріг рідної хати й вийшов надвір, потім перескочив поріг школи, майже без перешкод перелетів поріг училища, проліз через поріг інституту, а от на одному порозі спіткнувся. Одні казали, що мене зрадила фортуна, інші – що то поріг не який-небудь, а високий – головтяпляппроектівський – і його не так легко взяти.
От саме про взяття цього порога мені б і хотілося розповісти докладніше.
Запланували ми в себе в області збудувати у цьому році кілька комбінатів побутового обслуговування за типовими проектами. Запланували, але вирішили внести в проект маленьку поправку – в одній з кімнат зняли два умивальники. Вирішили – то й вирішили, подумаєш – два умивальники! Та несподівано нам заявили, що будівництво припиняється: банк не дає грошей. Мовляв, приміщення комбінату без двох умивальників – це порушення типового проекту № 37а/17б.
– Що ж робити?
– Залишайте умивальники.
– Але вони там зовсім не потрібні.
– Тоді їдьте в "Головтяпляппроект" і просіть письмовий дозвіл на вашу поправку.
– Аж туди? Через два умивальники? А навіщо ж тоді наше обласне управління побутового обслуговування? – здивувались ми. – Невже такої дрібниці не можна розв'язати на місці?
Сіли ми в управлінні й почали потилиці чухати. І начальник управління чухав, і заступник, і головінж й інші "інжі". Всі чухали. Дехто лаявся, називав "Головтяпляппроект" центрозатичкою. Але, полаявшись, дійшли висновку: поки він існує, повинен-таки хтось їхати туди. Делегатом вибрали мене. Склали листа. На чиє ім'я – в цидулі конкретно не визначили. Написали просто: "Просимо Вашого дозволу..." й т. д. і т. п. Дипломатія!
Взяв я того листа. Вирішив летіти літаком. Все ж швидше. До обіду, гадаю, накладуть резолюцію, а ввечері й назад устигну повернутися. За кілька годин я вже був у "Головтяпляппроекті". Що то за сучасна техніка! Якраз і черга в приймальні невеличка. Чоловік п'ятдесят, не більше.
Прийняв мене один із завідувачів, уважно вислухав та й каже:
– Ваше питання майже вирішено...
"От що то, – думаю, – людина чуйна!"
– Тільки зробіть от що, – веде далі. – Щоб прискорити справу, їдьте назад додому й привезіть письмовне підтвердження, що ваші вищі керівники, мовляв, нічого не мають проти зняття тих умивальників. Привезете й одержите дозвіл на переробку аркуша № 37а/17б типового проекту. Зрозуміли?
– Зрозумів, – кажу. Та за шапку – й на аеродром.
Прилетів назад, узяв усе, що треба, переоформив документи, прихопив ще командировочні, заспокоїв дружину, діточок, бухгалтера управління – й знову в "Головтяпляппроект".
– В Омеляна Севастяновича якраз нарада, – сказала мені секретарка.
Я до Артема Петровича:
– Почекайте. Зараз має закінчитись нарада. Тільки не забудьте стати в чергу.
Став, чекаю. Нарешті всі наради закінчились. Виходить один завідувач із одних дверей, другий – з інших, обоє до секретарки:
– Валю, зачиніть нас. Повиймайте ключі з дверей і нікого не пускайте. Прийматимемо завтра, після наради.
Ні того дня, ні другого, ні третього мені так і не пощастило потрапити ні до завідувача, ні до будь-кого з його заступників.
Минуло ще з півдесятка днів. Почали здавати нерви. Відчув, що худну. Щоночі почали снитись унітази, розетки, умивальники. А з них наче вода й не вода, а гроші, і не ллються й не сиплються, а ніби течуть – червінці, четвертаки, півсотенні, сотні.
На дев'ятий день, коли нестерпні болі почали ламати мою голову і я зібрався був до лікаря, у коридорі готелю несподівано пролунав знайомий голос:
– Невже Коля з тресту "Саночистки"?! – вигукнув я й кулею перелетів через поріг.
Можете уявити мій душевний стан у ту мить, коли я потрапив в обійми свого давнього друга.
– І це ти через ту резолюцію втратив таке солідне черевце? – запитав, посміхаючись, він. – Ні, далі цього терпіти не можна. Треба діяти. Ти от що, браток, збігай зараз в аптеку, візьми пачечку бромуралу (це для сну), а на решту командировочних купи в комісійному дешевенький фотоапарат. Вранці до "Головтяпляппроекту" підемо разом. Мені теж резолюція потрібна.
Спав я тієї ночі, мов у казці. Перед очима пропливали, наче змії, райдужні резолюції: сині, зелені, червоні, фіолетові, а з-під кожної з отих резолюцій виростали гаражі, перукарні, лазні, громадські туалети, фотографії і, звичайно, комбінати побутового обслуговування.
Прийшли ми в "Головтяпляппроект" з Миколою десь близько одинадцятої.
– А тепер, – каже Микола, – заходь у приймальню потрібного тобі завідувача й фотографуй.
– Кого? – перепитую.
– Кого хочеш! Отих ловців резолюцій, секретарку, що вісім днів підряд казала: товариша Омеляна Севастяновича нема. Знімай її в анфас, у профіль. Клацай – і ні на кого не звертай уваги.
– Та тут навіть плівки нема.
– А це не обов'язково. Ти клацай, а там видно буде.
Довго не роздумуючи, я легко переступив поріг приймальні й грізно навів ручку старого трофейного апарата на довжелезну, скручену калачиком, чергу. Клацнув раз, другий, зафіксував шафу, потім піймав у фокусі всі чотири телефони секретарки й перевів об'єктив безпосередньо на неї. Та не встиг я клацнути, як мене хтось узяв за лікоть:
– Вас просить Омелян Севастянович...
Ну, а що було далі, не важко здогадатися. Резолюцію я взяв, як і поріг Омеляна Севастяновича. Поставив він мені її за... кмітливість.
Через годину, щасливий, я поспішав в аеропорт. Там на мене вже чекали Коля й ще п'ять його товаришів – таких, як я, ловців резолюцій. Ми легко переступили останній у той день поріг кабіни літака й вилетіли з головтяпляппроектівськими резолюціями додому.
Так я відкрив один із секретів, як ловити резолюції, й мені дещо прояснилось. Одного тільки я й досі зрозуміти не можу: як Коля у той день умудрився добути собі дозвіл на доточку зайвого метра каналізаційної труби й вилетів додому разом зі мною?! Ніяк не второпаю. Мабуть, ще якийсь спосіб знає.
Помаранчева одіссея[2]
У той день в Калинівці переходили на шепіт і розповідали "тільки утаємничено і тільки вам":
– Чули: Станіслав Іванович захотів цитрусових. Яблука приїлися.
– Що ви кажете? – перепитували цікаві і передавали новину, як естафетну паличку, далі.
Станіслав Іванович Карнаух – голова правління райспоживспілки – начебто заперечував свою любов до цитрусових.
– Не я, а Він (!) хоче апельсинів, – казав Станіслав Іванович і загадково тикав пальцем у стелю. Мовляв, "Він" – це той, хто сидить над Станіславом Івановичем, а не сам Станіслав Іванович. І всім присутнім було ясно: комусь у райцентрі захотілось апельсинів, і треба добути їх хоч з-під землі.
– Раджу відрядити когось до Києва, на Бессарабку, – порадила директор чайної Рая Юхимівна Короп. – Там по базарній ціні...
Станіслав Іванович заперечливо і сумно похитав головою.
– Тоді є пропозиція послати представника до Грузії і там нарвати апельсинів просто з дерев, – додав заступник директора тієї ж чайної Іван Андрійович Пипкун.
– Я не проти, але Він хоче тільки з.. Марокко. Хоч пару кілограмчиків.
Присутні кинули на підлогу карти. Географічні. Шлях до Марокко пролягав через Тюшки, Козятин, Київ, Бориспіль. Звідти повітряна лінія йшла на Париж, а там без пересадки на Рабат. Був ще й інший шлях: через Вапнярку на Одесу, а тоді морем повз Стамбул, через Босфор і Дарданелли і так далі. Для поїздки калинівського представника в Марокко було все: гроші на відрядження з каси чайної, тарні ящики на апельсини і довірена особа. Не було одного – візи. Тому вибрали третій шлях: через Вороновицю, Вінницю і на Москву. Не по візу, а по апельсини. Але марокканські. Жереб упав на Пипкуна. Йому виписали службове відрядження, забезпечили відповідною сумою грошей: на апельсини, проїзд у м'якому вагоні, добові і квартирні. Все це не з кишені того, хто зажадав помаранчів, а з чайної.
За добу Пипкун полоскався московською водою у фешенебельному люксі і закушував марокканськими апельсинами. Ще за добу він почав ретельно вивчати ціни на продукти столичних базарів. А вивчивши, захопився товарообміном: яблука, скажімо, міняв на гроші, а гроші збирався обміняти на апельсини. Та представники охорони громадського порядку столиці, очевидно, не розібрали, де товарообмін, а де спекуляція, і лише на цій підставі затримали калинівського посланця.
Тим часом у Калинівці засідали. Всіх хвилювало: де Пипкун?
Версій було декілька. Перша: затесався до марокканської делегації і разом з нею подався до Африки. Маловірогідна – Пипкун не знав арабської мови. Друга: перейшов кордон і чимчикує до Марокко пішки... Чого заради начальства не зробиш! Та несподівано прийшла телеграма: "Готуйте торбу і сухарі. Пипкун"... Телеграму зрозуміли по-своєму: готуйте добру торбу і купу ніжних характеристик, бо тут не міліція, а сухарі. На слово честі не вірять Любителі апельсинів заметушились. До столиці квапно відрядили за рахунок тієї ж чайної місцевого жреця Феміди – завідувача юридичною консультацією Солоперченка-Солодовченка з наказом будь-якою ціною вирвати Пипкуна з-за ґрат.
Довго калинівський юрист оббивав пороги і повернувся, як кажуть ворожки, при піковому інтересі.
– Не на такому папері характеристики понаписували, – сказав він.
Почали писати нові. Характеристики були солодші за мед і смачніші за апельсини. Солоперченко-Солодовченко вдруге вилетів до столиці. Та й цього разу візит калинівського юриста до московських слідчих органів зазнав фіаско. На характеристиках Пипкуна явно не вистачало янгелочків з білосніжними крильцями.
Це ще більш збентежило шановних калинівських діячів. І виручати Пипкуна вирушила в путь-дорогу сама директриса чайної Рая Юхимівна Короп зі службовим відрядженням, з новими папками ніжних папірців в ультрарожевих фарбах і з трьома важкенними валізами з невідомою начинкою.