От вони й бачать зло в "релігії, опіюмі для народу". Але я ще найбільше поважаю комуністів, бо вони своїх дітей тримають .в українському дусі, не так, як я бачив серед наших великих патріотів. Діти тих патріотів вже й слова по-нашому не знають, а ви підіть, послухайте, як ці діти гарно говорять…
Сина містер Робінсон ніяк не може напитати. Та й того фармера ніде не видно, хоч ми вже досить довго тут їздимо. Бульдозера, що має той фармер купити за посередництвом містера Робінсона, ми бачили, коштує він двадцять тисяч. Доведеться по обіді містерові Робінсонові їхати ще в інший кінець. Я не перечу, може заїдемо таки на те місце, де знайдено цілого динозавра.
Але знайшли його десь інде. Де — сам містер Робінсон не знає, хоч живе тут сорок років. Кажуть, це треба їхати кудись на Моррен Феррі, переїжджати через ріку. — Чи не маєте ви там якої справи? — легенько питає о. Сивенький. — Я ще не знаю, — відразу дається на намову містер Робінсон, — я дуже не маю сьогодні часу, але я буду знати о другій годині. Може й поїду… До того словака-фармера додому заїду, то там по дорозі. А тепер їдьмо до банку, потім у мене пообідаємо й… До вечора ще далеко.
Ну, чи не щастить мені? Такого ж вирозумілого земляка з автом придбати! На все згодного.
Він не втримався, щоб не завезти нас ще в одне цікаве місце. Відкрита копальня вугілля. Просто неба в долині знято шар землі з двадцять футів і там тапер лежить блискуче та масне чорне вугілля. Його просто зрізують і вивозять тягаровими автами. Це так звана "стрепмайна".
День видався напрочуд ясний та погідний. Після двох днів заморозків і сніжку знову встановилося літо. По обіді в містера Робінсона, о другій годині ми вже виїжджаємо до Моррен Феррі. Всі ми, також і місис Ґледіс Робінсон, набралися рішучости таки доїхати до тієї динозаврової долини. А що сьогодні був динозавровий день, то о. Сивенький ще попросив містера Майка проїхати вулицями Дромгелера та показав нам окам'янілу цілу сосну на низькій огорожі біля одного дому. По другий бік фіртки ще були скам'янілі хрящі динозаврового хвоста. Це так оздобив собі фасад хати один дромгелерський громадянин, менажер з Мідленд Майн. В кожному підвір'ячку, в палісаді — скам'яніле дерево, такі великі уламки. Стережуть вхід, або квіти.
Не забули ми заглянути, й до музею. Але він був незмінно замкнений.
Нарешті, вирвавшись із дромгелерської долини нагору в безмежні пшеничні лани, ми звернули на польові дороги, щоб вступити до того фармера-словака. Ні, нема його й удома. Два авта стоять на подвір'ї, літак стоїть у анґарі, моторовий човен на місці, а з хати ніхто не виходить. Цей дивний фармер з літаком, із двома автами та моторовим човном, якому бракує ще бульдозера, живе сам, і якщо його нема вдома, то ніхто й не вийде. Нічого не вдієш. Їдьмо далі. До Моррен Феррі.
Та старенький перевізник на той бік ріки ніколи не чув про динозаврів. Хоч напис на переправі сам увічі лізе, аж кричить, що забороняється відвідувачам на тому березі піднімати й забирати з собою будьякі скам'янілості, перевізник не радить нам тут шукати, динозаврової долини. Ми довго гаятися не можемо, синя хмара підступає, а ми — на польових дорогах. Місис Ґледіс уже не хоче динозаврів, вона й нам не радить, а радить вертатися просто додому. Але містер Майк, підшептаний о. Сивеньким, поганяє на другу переправу, Блеріт Феррі. Тепер ми їдемо вже в дуже доброму напрямку. Хмара очевидно минає нас, ось вона розділилася і дає нам дорогу до переправи. Ми оминаємо: далекі, містечка з елеваторами, оминаємо фарми — й женемо! Тільки місис Ґледіс щораз дуже хвилюється. Хто буде витягати авто, як хапоне дощ?
Та хмара йде боком, о. Сивенький запевняє, що вона вже відходить, ми от-от маємо зіскочити зі шляху в яр, ми ось навіть вже проїхали напис "В'ю пойн Бед Лендс" (краєвид "Погані Землі") як місис Ґледіс впала в паніку. Стало дуже темно, сонце сховалося, і в авті було стільки розпачливих вигуків, що містер Майк мовчки завернувся і поспішив до ґрейдованої дороги, поки не почався дощ. А він уже почався.
Могутня злива, мільярди відер і тонн води. Між цими стінами дощу ми летимо до Дромгелера.. І аж як увігналися — раптом хмара розійшлася, дощ ущух, небо стало дитинно синє, сонце глузливо, вищирило зуби. Але вже п'ята година, дороги всі розмокли, містер Робінсон, що й так перевів на нас цілий день, на більшу жертву вже не збирається. Він запросив мене в бар, почастував питвом, замість динозаврової долини.
Отже, везло-везло мені сьогодні й не довезло. Все було наче навмисне зроблено. Якийсь чортик, ворожий мені, бачив, як шалено щастило мені цілий день, і вирішив утяти штучку. Не тішить мене ні смачний підвечірок у пана Ґути, ні нові знайомства, що ними хотів розрадити мене опікун. А друзів набирається все більше й більше, не всі тут комуністи. Григор Захарчук, Антін Делявський. Шахтар Делявський сьогодні має останній день відпустки і з великою охотою повіз би нас своїм автом, якби так щиро не взявся був Містер Робінсон. Але може хоч до того музею достукаємося? Пошукаємо на мешканні директора, чи що?
У малому містечку, справді, все можливе. Справді, — знайшли, зайшли, поговорили, подзвонили. І видзвонили. Не сам директор, але якась пані чекатиме нас о дев'ятій в музеї. А до дев'ятої годин" згаяли ми час у розмові з о. Сивеньким та братами Делявськими, Антоном і Осипом. Їх не динозаври цікавлять, а як живеться робітникові в Совєтському Союзі, чи мають від держави пенсію старі селяни, чому українці, не скинуть уряду, як він поганий, що коштують черевики, чи там справді така русифікація? Бачила я по очах напружених, що вони хочуть збагнути, увійти в те життя, знати, що чиста правда, а що — пропаганда. З інтересам тямущих дітей вони прислухаються, зважують. Це вже не ті, що ми бачили вдень при рейках, хоч може вони й були колись такими. Це такі, що хочуть ідеального ладу, але не можуть погодитися, щоб обіцяний майбутній рай — на знищенні українського народу будувався. Здається таки, що отець Сивенький має тут вдячну місійну працю, хоч і плюють йому вслід, хоч і живе він, як перші піонери жили, хоч його парафія складається з дванадцятьох парафіян.
І яка різниця — келґарійські дядьки і ці допитливі шахтарі. "Я тут однаково не прижився, — згадалися мені слова шахтаря Ґути. — От і. маю тут все, пенсія йде, але якби прийшов час визволяти Україну, то все покинув би, десь там для війська бараболю чистив би — і був би щасливий."
Не цікавилися мої приятелі динозаврами й окам'янілостями в музеї, — вони цього до дідька бачать у шахтах. Знають вони й цю люб'язну пані, що згодилася опівночі показати музей гостеві з Нью-Йорку. Ця немолода, але струнка, мініятюрна й щупла, як підліток, пані у робочому кольору хакі чоловічому костюмі для польових робіт — місис Мек Вей. Це — велика багачка, власниця шахт і фарм. Що то моїх приятелів-шахтарів обходило, що вона — фахівець розкопів, що цього літа вивезено до Оттави викопаного динозавра у сімох вантажних вагонах, що ця долина Ред Дір постачає динозаврів у музеї Канади й США, взагалі. Показуючи на випханого ящура з динозаврової породи, завбільшки з лисичку, Осип Делявський гидливо морщиться: "Я їх не раз уже бачив живими. Таке бридке часом вискочить, а часом на дорозі бачиш роздушеного."
Але я була нагороджена. Місис Мек Вей подарувала мені уламок скам'янілого дерева і кістку з динозаврового хвоста, вік якої 150 мільйонів років.
Другого дня я вже виїжджала з Дромгелеру до Едмонтону із своїми окам'янілостями та кактусами. Отець Сивенький довів свою опіку до кінця, прийшов о восьмій ранку з Нью-Кестл і посадив мене в автобус. І покотилася моя дорога Великою Долиною (Биґ Велей), де нафтові колодязі помпують нафту, де палахкотять вічні вогні з зайвої нафти та надміру природнього газу.
Залишилася від Дромгелеру недокінченість, недовершеність і бажання ще раз побачитися з цими щирими, допитливими українськими шахтарями.
Але я думаю, що до того часу вже викопають нового динозавра і я відразу знатиму, де його шукати. Все ж таки, отче Сивенький, чи добре ми їхали на. ту Моррен Феррі і чи подібна та динозаврова долина на бачені того дня інші ярі доісторичної ріки?
ХОЛОДНА КРАСА
Чи це можливо, щоб у низинній степовій, лісистій, помережаній озерами Алберті, з дикими незаселеними північними просторами — та була своя Швайцарія? Так, це правда. Чи були ви вже в албертійських Скалистих Горах? Ще ні? Конче мусите їх побачити. Це найвищі гори у всій Північній Америці, за ними вже починається гориста Брітійська Колюмбія, але найвищий хребет належить до Алберти. В долинах цвітуть квіти, а над ними нависають маєстатичні снігові гори. І важко туди дістатися? Зовсім ні. Сідайте тільки в автобус, що везе на захід із Едмонтону, доїдете до містечка Джеспер, а там ходять регулярні екскурсійні автобуси через Скалисті гори, до Бенфу.
Звичайно екскурсії ці починаються з Бенфу до Джесперу й назад, але в мене вийшло навпаки. Попрощавшись у едмонтонській автобусній станції з Паушами, я поїхала знову тією дорогою, що вже раз колись їхала до Пембінських нафтових родовищ, але не звернула з автостради, автобус ніс мене просто до Джесперу. Таки діждалася я осінніх жовтогарячих і мідяних красок, ними взялися вже всі дерева по дорозі. Не було в цей бік від Едмонтону вже ніяких осель, ані фарм, зустрілася тільки раз кафетерія, для нашого, перепочинку.
Кафетерія в дикому безлюдному жовто-мідяно-червоному лісі — це поетично! І раптом зриваєшся з цієї поетичности в задушливий шинок, повний п'яного галасу, важчого за сокиру диму, набитий заллятими алькоголем людьми,. Таке враження вдаряє, як відчиниш двері в цю "кафетерію". Втім, коршма в Канаді соромливо називається "лайнсензед". А коршма для жінок має ще й другу назву — "ледіс ескорт". Це, мабуть, означає, що як "ледіс" будуть дуже п'яні, то щоб було кому виводити попід руки. Але все ж таки, де це в цьому безлюдді набралося стільки народу? Ще один кадр із фільму про освоєння дикого: Заходу?
Але природа від того не стає менш урочистою й святковою. Вже в'їхали ми в Джеспер Національний Парк — покищо ліс та незначні нерівності. Тут трохи інше підсоння, ніж у Едмонтоні.