Мене це і бентежило, а одночасно інтригувало, я зацікавлений, це гра і я ставив на неї також свою ставку.
О, Лена! Я чекав на неї, але вона не появлялася. Що там робила? Не наважувався порушити її ладу, можливо це необхідне, так багато провокацій і я мушу втримати рівновагу. Секунди і мінути розтягалися у самостійні вічності і тікали вони в глибини просторів, як шматки вирваного з космосу сузір'я з його незбагненою настороженістю і його провокуючими таємницями. Можливо, з цієї туманности постане новий самостійний світ.
Але по часі вона покликала мене до себе. Я обережно увійшов до її містерійно-півтемної кімнати і застав її на постелі горі лицем, витягнену на весь зріст і прикриту легким, сатиновим, зеленої барви накривалом, яке плястично вилонювало всі вигини її стрункої, нерухомої фіґури. Її обличчя, здавалось, мало сіро-мармуровий відтінок і незучаснено-втомлений вигляд.
— Отже маємо пацієнтку, — намагався я втримувати легкий настрій.
— Де ваша чоколяда? — відповіла вона з посмішкою кокетства.
— О! А може б чогось...
— Ні. Чоко-ля-ди! — проговорила лона химерно.
— О, прошу. Розуміється. Одна хвилинка!
— За хвилинку я дійсно був біля неї знов з чорною коробкою "блек меджік", виробу моєї фабрики і кришталевою склянкою помаранчевого соку з дорогоцінного "адмірала".
— Ви чудовий! Дякую. Сідаймо і частуймось разом, — казала вона тим самим тоном і привстала на лікоть.
— Я щойно досліджував джунґлі кухні.
— Ви голодний. Бідний мій, голодний.
— Чи міг би запропонувати вихід з положення? Крім ось цієї чоколяди?
— Розуміється.
— Наприклад, добрий ресторан. Я довідався...
— Вже? Так скоро? — перебила вона мене.
— Перша година.
— У мене... — вона глянула на свій годинник, — дев'ята.
— Ваш час добродушно зупинився.
— Я ж його наводила... Той мій вічний впертюх. Чи не поганий це знак ?
— Покажіть його мені.
Вона подала мені свого маленького, округлого, золотого "Ельджіна" на чорній, ростяжній опасці, що нагадував око сови і був безучаснено пасивний. Держати в руці такий механізм, здавалося держати маленьке серце, ранене стрілою. Його символ величаво поєднувався з уявою про час, любов, насолоду і розпач. Я дуже люблю ці такі філігранні предмети, поєднані з нашими найінтимнішими прагненнями.
— Тріснула пружина, — зазначив я сухо.
— Пружина? Яка пружина? — здивовано питала вона.
— Звичайна пружина. Кожний живий чи мертвий механізм має пружину. І ваш годинник також. І вона тріснула.
— Але ж чому? Зі мною ще такого ніколи не трапилось.
— Зносилася. Треба дати нову. Це трапляється з кожним і завжди. Але лишім годинника. Скажіть краще, як ви себе почуваєте, чи дуже погано і чи маю впадати в розпач?
— Ха-ха-ха! Розпач? Не звертайте уваги. Це примха. Полежу, полежу і піду танцювати. Чи маєте музику?
— Блю-танґо, заздрість-танґо, редроз-танґо, компарсіта-танґо... Що ще? Ча-ча, бумба, румба, рокен-рол...
— Досить, досить, досить... Але ж ви не танцюєте.
— Хто вам сказав?
— Хтось казав.
—Який феноменальний брехун. Але досить танґо, вернімось до обіду. Йдемо до ресторану ? Тут є...
— Ви ж казали, що в "адміралі" тонни харчів, — знов перебила вона мене.
— Але ж ми не збираємось грабувати бідного Лисого.
— Якого Лисого? Він буде вам вдячний, що зможе відсвіжити свої запаси. Що там знайшли?
— Від молока райських птахів до голубців, вареників і шинок "есекспекерс" включно. Найблагородніші консерви, які тільки існують на плянеті.
— А чи крім молока райських птахів є там також коров'яче ?
— Лишень "карнейшен".
— Отже, мій милий паладин, треба б дістати і свіжого молока. Є там якісь вітаміни?
— Вся азбука. Цибуля, помаранчі, хрін, ананаси...
— То чого більше ? Шинка, цибуля, соки... А хліб ? Чи є хліб?
— Справжній житній "бівер". Я привіз персонально.
— Хліба нашого щоденного дай нам сьогодні...
— І прости нам провини наші...
— Як і ми прощаемо винуватцям нашим.
— Амінь.
— Чудово! — викрикнула Лена. Отже ми вміємо молитися. А якої ви віри?
— А ви якої?
— Мій батько був...протестант. Це я пам'ятаю.
— А мій православний.
— А ми? А ми? Якої ми?
— Це питання. Хіба що за батьками.
— А чи це можливо? Чи можемо вернутися? Така смуга, такий вогонь, така Гірошіма... Чи можливо нам....
— Просто не знаю.... Взагалі... Особисто не допускаю повороту. Минуле — минуле! Нема назад.
— А як Бог?
— Новий початок. Все нове. А Бог... Хіба ми знаємо, як його висловити? Молімся і все. Все міняється, абсолютно все. Відкриті простори. Йти і брати...
— А яка по вашому буде Канада?
— Сплав націй... Нова, тверда, нержавіюча сталь рас, мов, духів смаків... Твердиня свободи, закована льодом півночі... Плюс гранітний аеродром космічної аеронавтики.
— Люблю вас слухати.
— Ви ж все це знаєте...
— За вийнятком вас...
— Я? Найпростіша формула. Га два о. Наша розмова вирвалась несподівано, хоча засад-ничо вона не була несподіванкою, бо ще у Торонті я бачив на її столику кілька книжок з дуже мудрими написами і можливо сона з ними хоч поверхово знайомилась. "Революція всесвіту", можливо цікавила її просто з куртуазії, її гарна голівка не була найкращим місцем для великих думок, але бувають і несподівані вийнятки. Чому конче Сократ мусів бути огидою і чому б краси не можна сполучити з мудрістю... Це, зрештою, не моя тема... Не маю наміру сперечатися з Богом, Лена, здавалось, відгадувала мої сумніви і, подаючи мені коробку "блек меджік", підозріло питала: — Ви мені не вірите?
— Прошу вибачити. Я не готовий, — відповів я.
— Для мене?
— Взагалі. І для вас. Ви не беріть мене драматично. Особливо коли я намагаюся мудрувати.
— Я старий демагог, нема потреби вибачатися, — казала вона і ще більше привставала, тримала своє накривало біля грудей і дивилася на мене очима кота. — Вгощайтесь вашою чоколядою... Це тема безконечна. Ще наговоримось.
Я сидів обережно на краю її м'якого ліжка, яке пахло цвіллю і парфумами бозу, дивився в її обличчя з легкою іронічною посмішкою, ми обоє вважали нашу розмову за звичайну гру не так думок, як настрою, ми взаємно пізнавались і намагались показатись одне перед одним в найкращому, по можливості, несподіваному, трохи екстравагантному вигляді. Лена була вийнятково близько від мене і в такій позиції, яка могла мене бентежити, в кімнаті було душно, тьмяно, велике дзеркало — комода відбивало піввиразні зариси наших фігур з плястичною лінією живота, грудей і профілю обличчя моєї партнерки.
Ми не мали чого більше говорити, їли чоколяду, склянка з помаранчевим соком стояла на столику, я був насторожений і запитав: — Лено. Скажіть щось про себе.
— Нічого так не зношу, як говорити про себе, — відповіла вона сердито. — І хто б хотів слухати. Або вірити. Кому, скажіть, потрібно вислухувати ваші божевільні пригоди.
— Епопея людства не раз страждала подібним.
— Наш досвід унікальний. Бо довгий... Тривалий. Це втомлює. Набридає.
— Чи ви вдоволені тепер?
— Об'єктивно... Суб'єктивно, далі кривавлюсь. Серджуся, що інші люди — люди, а я відлюдок. Ми за ражені неспокоєм... І безсиллям.
— Коли я вас вперше побачив, здавалося, що ви окреслена.
— Пізніше переконалися, що ні. Маєте рацію. Інколи люблю "бути як усі", не відрізнятися. Мабуть, належу до втомленої частини світу, можливо з Парижу, Европи взагалі... Старих Атен. Режим мого дитинства не змінив моєї природи, він лишень над нею знущався. Більше зіпсув мій характер. Політичне я зовсім невтральна, безбарвна, ніяких сект, ніяких ідеологій... Круглий космополіт, а тому небезпечна.
Я був здивований. — Чому небезпечна? — спитав я її майже поважно.
— Я можу зрадити, видати, продати, не дотримати слова. Мені не можна вірити... Я не маю принципів... Зо мною треба бути обережним.
Не дивлячись на всі ці страшні слова, мені не було страшно, а скоріше дивно, здавалося, що вона морально чиста, не любить себе такою і намагається маскуватись цинізмом. Я нічого не відповідав, лишень взяв її руку і поцілував, чого я ніколи сливе не робив. Вона різко, як дівчинка, вирвала руку і глянула на мене насуплено. — Не лякайтесь... Нема потреби боятися, — відповів я на це з посмішкою і одразу встав.
— Час обіду. Я голодний. Вибачте, — сказав я і в моїм голосі звучала погроза. Я залишив Лену і вийшов. І одразу вдався до кухні.
Холодильник відкрив передо мною всі свої скарби і по короткому часі на електричній плиті шкварчало дві сковороди, булькотів кофейник, а я, як дириґент опери, завзято орудував дерев'яною мішалкою і витанцьовував при тому якийсь патетичний канкан. Я мав добрий, ударний настрій, мені вдалося здобути кілька консервів вареників зі сиром фабрикації одного нашого земляка з Гамільтону, які я негайно перетворив на звичайні вареники із сметаною і мальовничо розложив на порцелянових тарілочках зі золотими обводками "мейд ін Джепен"...
Далебі, по короткому часі, на круглому столі головної кімнати, покритому білим настільником, стояло накриття на двоє осіб для грибкової юшки "кемпбел", вареників "есекс"', кави "юбан", молока "карнейшен" і чорного житнього хліба "бівер". Краяна салата зі шматками червоної редьки доповнювала загальну атмосферу цього консервативного натюрморту.
Лени не прийшлося кликати, вона відчула і зрозуміла мою запопадливу метушню і з'явилася на моїй сцені саме в слушний час, переодягнута у чорні сатинові штани і білу, найлонову, зі золотими обводками, безрукавку, нагадуючи Одру Геббурн, яку я недавно бачив у журналі "Лайф" і з якою познайомився на екрані кіно-театру "Одеон". Лена спокійно, зі заложеними назад руками, підійшла до столу, глянула на цілу декорацію, кліпнула задоволене довгими віями, я лишень підставив їй легкого, плетеного стільця, а сам засів насупроти магічного кругу і не чекаючи почав їсти грибкову юшку.
Лена не спішилася, вона спокійно, з легкою іронією, затискаючи руки в пелені, дивилася на стіл і питала: — А де ж квіти?
— Які квіти? — відповів я механічно.
— Квіти. Букет. Рожі.
— О! В холодильнику не ростуть рожі.
— Це ті вареники?
— Це ті вареники.
— Їх можна їсти?
— Будь ласка, спробуйте. І насолоджуйтесь. Настала коротка тиша, ми їли і незабаром знов озвалася Лена. — А де ж музика?
Я мовчки встав і відкрив радіо-апарат, мав щастя натрапити на полудневий концерт "сі-еф-ар-бі", і під ці ностальгійні мелодії — та-тарарам — та-тарарам — ми надхненно священнодіяли, але коли дійшло до кави, Лена примхливо знов запитала: — А де мій японський чай?
— Наша "Коломия" визнає лиш каву "юбан".
— Але ви прекрасно знаєте, що я п'ю лишень японський.
— Вперше довідуюсь.