Здалося Неону Вакуловичу, що давній московський приятель зрозумів його правильно, а в тому, що зерно розмови буде доведено куди треба, Голова КБУ, зрозуміло ж, не сумнівався.
Розмова з китайськими "товаришами" була значно предметнішою. Вечір перед поверненням видався у Неона Вакуловича вільним і ніхто з надміру допитливих його недоброзичливців не мав би особливо здивуватися, дізнавшись, що давній шанувальник інтелектуальних ігор вирішив відвідати турнір з ґо, який китайське посольство влаштовувало саме цього дня в одному з московських готелів. Усамітнившись із культурним аташе представництва Цзи Сяном в окремому кабінеті, Щасний, не надто криючись, виклав перед дипломатом привабливу для Піднебесної перспективу отримати незабаром і без особливих зусиль вірного військового союзника в самісінькому серці великої Європи. Всього й справ, що трохи підсобити потенційному партнерові стріливом та втримати від необачних кроків Елоеси – свого північного сусіда! Цзи кудись відходив, до когось телегукав, а потім, наче в старовинному анекдоті, приголомшив Неона Вакуловича одразу двома новинами: приємною й не дуже. Приємна: стріливо буде, і буде скоро. Неприємна: за нього доведеться заплатити. Не скоро, але дорого. І назвав ціну. Попри те, що в кабінеті працював кондиціонер, Щасний раптом відчув, як по його спині, якраз між лопатками, покотилася донизу холодна краплина поту. "Власне, я не маю іншого виходу!" – сказав сам собі заспокійливо й погодився. Китаєць спорудив на обличчі стриману усмішку.
Нарада закінчилась. Її учасники затвердили план найближчих днів і тижнів, узгодили взаємодію між силовими структурами, погодили дати. Увечері, сидячи вже в котеджі, Неон Вакулович працював над корекцією власних планів. Зв'язався з Сивим, порекомендував розвідачеві залишити банду Хуги й пристати до одного з хуторів самоселів. Вислухав останні новини від Крепса, голос гравця звучав на диво енергійно й самовдоволено. Через таємний глоб вийшов на Пустельника:
– Перша партія стрільна зайде в Бузький лиман орієнтовно за тиждень, встигнете підготуватися до зустрічі?
– Встигнемо, не первина! – бадьоро відповів Пустельник.
– Тобто, як не первина?
– Знайомі стежки, Сізіфе! Давно протоптані!
– Он воно що, а я все думав… І ще: зараз скину вам координати хуторів перших у списку на ліквідацію. На жаль, точного часу знищення того або іншого поселення не скажу – його просто не існує, але часу маєте небагато. Рекомендував би спішно евакуюватися, хоча вирішувати, звісно, вам…
– Дякую… – бадьорості в голосі з глоба вже не було…
Дід Стопуд
На Фірмановім хуторі запанував безлад, хоча й більш-менш упорядкований. Племінних хаптагаїв спішно зігнали в табун і відправили південніше – до Батька Ячменя на Перевесло, наспіх створена ланка почала демонтаж найціннішого обладнання: батарей ГКУ і установки катриформінгу, городники власними силами заходилися знімати з підмурівки блок зрошування та біоценозу – на новому місці згодиться! Причину розгардіяшу Дід Стопуд знав від самого початку – син, Пирій, приніс новину в будиночок: Фірманів під ударом – не сьогодні-завтра прийдуть по душі хуторян, як приходили перш на Трою та на Марічку! Старий запропонував, було, демонтувати й воднезаправку, сам брався долучитися до громадської справи, але Батько Сміх лише махнув рукою – катма часу! Нещодавно зібрана та нашвидкуруч вишколена хутірська самооборона зібралася в компанійській на раду. Діда Стопуда на неї, звісно, ніхто не кликав, та чи могло те зупинити старого! Пішов.
Першим, як і належиться, виступив Батько Сміх, говорив загалом про речі очевидні й болючі: відкрито противитися регулярним збройним підрозділам хутір усе ще не в спромозі, бо довго чухмаримося, довго узгоджуємося, довго об'єднуємося. Спільний загін мав би вже стояти сьогодні відчутною перепоною на шляху державного злодійства, натомість він досі існує лише на активних аркушах. Загалом про перспективи купної оборони детальніше розказав би Батько Еней, якого позаочі почали вже називати генеральним канцлером, але Енея на хуторі нема – відбув на південь із таємною місією. Тож побратимам на Фірмановім залишається пробалакати, власне, одну-єдину річ: чи ми просто мовчки, і то чимдуж, утікаємо, чи ми відступаємо таки огризаючись?
В компанійській загаласували. Досвідчені хутірські вояки Реп і Степ горлали, що вони вже поставили на озброєння цілий дивізіон саморобних ракетних установок, Полуденок закликав іти назустріч армійцям і влаштувати їм засідку між кучугур, здоровань Каменюка нахвалявся, що готовий рвати зайд голіруч. Дід Стопуд намагався взяти слово й собі, вимахував активним ціпком, але за галасом його ніхто не чув. Врешті зійшлися на пропозиціях більш тверезих: слід негайно збільшити чисельність стежі довкіл хутора, а з огляду на те, що днями арсенал пустельників поповнився деяким запасом мін, встановлення їх на шляху, що підходить до Фірманового з півночі, видається цілком доречним. Наостанок Батько Сміх повідомив, що ґончі вже замовлено – евакуація почнеться не пізніше завтрашньої ночі.
Дід Стопуд таки піймав Сміха, коли той керував завантаженням обладнання з харчоблоку на товарняк:
– Батьку! Треба не лише дорогу замінувати, а й воднесховище!
– Воднесховище? Навіщо, воно ж за межею хутора? Гадаю, ті гади його й самі підірвуть!
– А я от що надумав: слід перенести наші ворота так, щоб заїжджаючи на Фірманів, сявчі котили якраз між укопаними цистернами! Тоді, щойно колона військовиків під'їде до хутора, ми ввімкнемо пекельну машинку і разом висадимо в повітря всю їхню бісову камарилью! Га? І за Марічку помстимося, й охоту надовго відіб'ємо!
– Ой, чи надовго… – почухав потилицю Батько Сміх. – Гарний задум, діду. Шкода – ані часу, ні людей не маємо на його втілення!
– Та я людей знайду й роботу організую! – запалився Дід Стопуд. – Ти лише стосовно мінування настанову дай!
– Добре, працюй… якщо вкладемося. Найперше – перенесіть ворота, щоб повози встигли накатати новий слід! А хлопцям-мінерам я скажу…
Тим часом куховарка Рокита вже тягла Сміха за рукав – переконувала, що вкрай необхідно завантажити в качі величезний чан для живої риби. Батько Сміх дратувався…
Отримавши "добро" від начальства, Дід Стопуд часу не гаяв. Випросив у Пирія двох помічників з кормоцеху, назбирав по хутору кривих, сліпих та малолітніх, і робота закипіла вже за півгодини. Найскладніше було виважити ворота й перенести їх на нове місце – навпроти воднесховища. Тут без техніки обійтись не могли, вся техніка була вкрай зайнята, але виключно з поваги до сивини старого йому погодився допомогти Тріль – фірман обладнаного стрілою-навантажувачем госповоза. Строката дідова бригада викопувала тим часом ями в одному місці й загортала в іншому, виставляла по виску опори воріт і заливала їх цемоментом – речовиною, що вмить перетворювала пустельний порох на камінь. Затим дружно кинулися встановлювати на місці, де ще зранку стояли хутірські ворота, нову секцію огорожі. Поміж тим Дід Стопуд не раз відволікався заправляти сявчі, які, навантажені, вирушали один за одним у далекий шлях до південних хуторів, але до вечора його бригада таки встигла. Вже сутеніло, коли старий особисто провів перший качі новою дорогою між водневих цистерн, наступні їхали за першим по колії, яка добре проглядалася на чорному поросі. Не встигли з мінуванням – хлопці-мінери цілий день працювали поодалік від хутора і повернулися лише поночі. "Зранку зробимо!" – кинув старому втомлений Батько Сміх. Задоволений працею Дід Стопуд пішов додому, де його вперше за багато днів здолав сон.
А вранці хуторян розбудили вибухи. Їх пролунало кілька, один за одним, з-за недалеких кучугур на півночі.
– Вони вже тут! – випалив заспаний Пирій і кинувся до дверей. З порогу озирнувся на дружину Лободу й на старого: – тікайте!
Дід Стопуд накинув заяложену джалабею, каптура, взяв ціпка й вибіг слідом.
Мешканців Фірманового охопила паніка. Мами з плачем розшукували несподівано й недоречно загублених дітей, чоловіки-хуторяни пересмикували на бігу затвори скорострілів, жінки тягли до ґончі, що вишикувалися в ряд перед компанійською, вузли, валізи й пластикові бутлі з водою. Хтось перепитував що сталося, хтось кричав, що міни спрацювали на відмінно, але тепер усі хуторяни лічитимуться терористами і їх доконче знищать.
– Ми їх оголомшили, та не надовго! – збуджено проказав, зупинившись на мить біля старого, Степ і побіг до стоянки сявчі, певно, готувати до бою свої ракетниці. Дід Стопуд раптом відчув, що заздрить молодечому запалу хлопця.
Кількома сходинками він зійшов на ґанок компанійської і зупинився, спершись на активний ціпок та незрушно озираючи галасливе з'юрмисько перед собою. Хуторяни спішно пхались у відчинені двері ґончі, лізли в кузови товарняків, за їхні ноги чіплялося ганчір'я з чийогось розв'язаного лантуха. Єдиною незворушною людиною серед цього рейваху залишався старий. Він навіть усміхнувся тихо, зауваживши цю несподівану обставину. Заклопотано пробігаючи повз, біля Діда Стопуда зупинився Сміх:
– Ходи – сідай, батьку, поки є ще місця в повозах! Гади вже за крайніми кучугурами – влучний залп і Фірманового нема! Хай там що, а ми спробуємо їх затримати!
Дід Стопуд прихопив господаря хутора за руку, здер з голови каптур.
– Це нічого не вирішить! Ти сам розумієш, що набиті людьми ґончі далеко не від'їдуть!
– Що ж , чекати розстрілу на місці?
– Ви їдьте! Всі. Зараз же. А я залишусь…
– Що ти, батьку?!
– Їдьте! Часу не маємо на плачі!
Либонь було щось таке в голосі старого, що Сміх більше нічого не питав. Зняв з голови каптура й пригорнув Діда Стопуда до себе міцно-міцно. А коли відсторонився, старий побачив у його очах сльози.
– Тільки моїм нічого не кажи, поки що… – гукнув Батькові Сміхові вже навздогін – той збігав східцями, махаючи фірманам перших качі, щоб рушали.
Аби не втрапити на очі Пирієві з Лободою, старий відступив у холодок фінікових пальм, що росли обіч компанійської, неквапно пройшов повз голий підмурівок демонтованого устаткування, підтримувані ціпком ноги винесли на алею вздовж будиночків хуторян, спорожнілих, із відчиненими дверима та погубленим домашнім скарбом. Сів на лавці біля одного з будиночків, відкинувся на спинку й заплющив очі.