Це кав'ярня. Вона називається по-вченому — "Фотон", але одна літера перегоріла. Увечері не видно.
— Отже, ми тут не зможемо сфотографуватися?
— Звичайно, ні, Єво.
— А це, Адам, "Ум"?
— Це магазин, Єво. Повністю називається "Вакуум".
— Тут перегоріли чотири літери?
— Так, Єво. Чотири.
— А тут, Адаме, всі літери? "Діод"?
— Тут усі, Єво. Це магазин електротоварів.
Єва зайшла в ліфт. Він був великий і голий, як парубоцька квартира. Тільки стіни, електролампочка і вмикачі. Про Адамову квартиру цього не можна було сказати. Господар умеблював її за останнім словом журналу "Сім'я і клопоти". Вона хоч і мала всього чотирнадцять метрів, але здалася Єві спочатку удвічі більшою. Єві тут подобалося все. Особливо фікуси і френзлі на покривалі.
— Гарно! — схвалила Єва і почала негайно переробляти все на свій лад...
Їй, наприклад, здалося, що шафа стоїть там, де повинне стояти ліжко. А ліжко захопило місце стола. Єва забажала, щоб на столі завжди у великій і глибокій мисці лежали яблука, як натюрморт.
У хвилини інтимної близості Єва говорила про себе в третій особі, хоч любила себе в першій.
— Адаме,— казала вона,— розвесели Єву. Єві сумно. Адам не знав, як це робиться, і тому робив стойки на голові, але це Єву не тішило.
— Адаме, Єва хоче кави,— казала вона. Коли він з'являвся на порозі кухні, додавала: — І яблук. Принеси Єві яблук.
Вона засинала у нього на грудях. А він боявся ворухнутися, щоб не збудити дружину, і так з розплющеними очима лежав біля неї цілу ніч.
Вранці вони поспішали у рідний для Адама і далекий та незрозумілий для Єви "Фіндіпош". Адам ще й досі не вірив у своє знайдене щастя. Воно для нього було таке ж несподіване, як і одруження. В одній руці Адам ніс портфель, другою тримав Єву з таким виглядом, ніби до його рук потрапила царська пектораль із скіфської могили. Адам йшов, і на його обличчі плавала така гаряча посмішка, від якої у лоточниць тануло "Ескімо".
Адам від природи був неговіркий, а тепер від щастя зовсім занімів. Розмовляла одна Єва. Він слухав її, ніби райських пташок у садах Семіраміди.
— Адаме, Єві боляче,— казала вона.— Відпусти Єві руку.
Він відпускав Євину руку, але не спускав з неї очей.
— Єво, присядь. Ось тут,— показав він на лаву.— А я збігаю до Стратона Стратоновича. Візьму відпустку. На три дні.
— Адаме, на три дні, мало.
— Потім я візьму тарифну. На цілий місяць. І ми поїдемо з тобою до самого Чорного моря. Аж в Одесу. А може, навіть у Харакс, як путівки будуть.
— Мені буде сумно. Візьми Єву з собою.
— Стратон Стратонович цього не любить. У нашій установі працюють одні чоловіки, Єво,— повідомив по секрету Адам.
— Я хочу на них подивитися,— підвелася Єва.
— Ну, що ти там не бачила, Єво? Вони там усі такі, як я.
У Єви очі стали круглі й такі великі, що Адам побачив, як у них відбивалося все фіндіпошівське гасло з усіма знаками оклику. Хтось виглянув у вікно, здається, Масик. Коли побачив Адама з жінкою, не повірив шибці — негайно розчинив вікно навстіж. Сумніву не було: Адам стояв у скорботній позі над якоюсь красунею і, як здалося Панчішці, плакав. Ця гіперболічна Масикова звістка рознеслася по "Фіндіпошу" зі швидкістю радіопередач аматорів-короткохвильовиків. Навіть офіційно стриманий Нещадим і той припав до шибки. Помилки не було. Адам стояв перед дівчиною, не випускаючи її рук, і гаряче чи то клявся, чи в чомусь її запевняв. Єва не нагадувала фіндіпошівцям ні сестри, ні — тим більше — Адамової мами. Вона була значно молодша за Адама. Він гладив її по голівці, як безтямно закоханий, що провів тут ніч і не помітив, коли над ними піднялося сонце. Він прощався з Євою, ніби вдруге збирався у відрядження вивчати попит на шапки. Але не в якусь Індустріальну Балку, а принаймні на острів Мадагаскар чи у далеку Дагомею.
— Єві буде сумно,— мовила тихо Єва.
— Адам скоро повернеться,— відповів він їй так, як усі закохані, що наслідують одне одного.
Адам ніс заяву Стратонові Стратоновичу. Він написав її власноручно, хоч з епістолярним стилем, як і з граматикою, не дружив. Але після двох листів до лікарки із Сум, написаних Ховрашкевичем і тихим Панчішкою, він більше нікому не довіряв. Заяви, листи й кохання йому давалися нелегко, але він боровся з цим, як зі старим арифмометром, що постійно не вибивав однієї цифри. У цифрах Адам кохався. Він їх любив майже так, як колись жінок, тільки довіряв їм більше — цифри його ніколи не підводили. І якби не заслуги й досвід Бубона та не повага Стратона Стратоновича до людини, якій було ближче до пенсії, ніж до стипендії, то головбухом у "Фіндіпоші" став би Баронецький, а не Бубон.
Адам увійшов у "Фіндіпош" і незчувся, як опинився у дворі. Зробив ще одну спробу. Вона кінчилася тим самим. Серце в Адама забилося, щастя змінилося передчуттям страху. Йому здалося, що він втрачає чіткість логічного мислення і тільки-но віднайдену, але ще не відкриту до кінця Єву. Дивне передчуття охопило усе його єство і, здавалося, передалось навіть портфелеві, що несподівано затремтів у руках. Почалося легеньке запаморочення, як цe буває у молодих поетів після першої випущеної в світ книжки.
Кухлик перелякано присів, намагаючись упіймати логічний кінець, як спінінгіст, котрий перерізав "бороду" з жилки, думаючи, що там має бути два кінці, а їх утворилося раптом чотири, і жоден не розмотувався, тільки заплутував жилку ще більше, ніж до цього. Адама почав переслідувати панічний страх. Той страх, який охоплює людину на самоті в лісі чи в човні, де несподівано для себе виявляєш, що щезли весла, а попереду водоспад. Ти починаєш гребти руками, а тоді кричиш своє улюблене на всі випадки життя "Рятуйте!", хоч розум тобі й підказує, що це безглуздо, та Адам не стримався і закричав:
— Єво!
Єва зірвалася з місця, як міліцейська машина, і врізалася в двері "Фіндіпошу" з такою силою, що вмить вилетіла через запасні і потрапила прямо в обійми Адамові...
— Адам! — сказала Єва.
— Єва! — сказав Адам.
— Адаме, тобі погано? — запитала Єва.
— Єво, мені хороше! — відповів Адам.
У голові Адама просвітлішало, як у людини після страшного сну: автомобіль виграв, а гаража нема.
— Як тут гарно! — промовила Єва.— Тут як у раю, Адаме!
Вони підійшли до єдиного райського дерева, що росло на подвір'ї "Фіндіпошу". Єва глянула у вольєри з написами по-латині. По-латині Єва не читала і не любила. Їй подобався тільки один шрифт — кирилиця, але вона не знала, що він так називається.
— Адаме, це водяний пацюк? — вказала вона пальцем на якусь руду тварину з оголеним задом, як в орангутанга із зоопарку.
— Ні, Єво. Це ондатра.
— Ніколи б не подумала, що ондатра така потворна тваринка, а видає такі гарні шапки.
— Ми придумаємо, Єво, ще кращі. Наш "Фіндіпош" тепер думає над тим, щоб шапки були кольору герінус канаріа*.
Єва цього терміна не знала, як і Адам. Але він чув його від Ховрашкевича, і тому цей загадковий колір їм активно сподобався.
— Ми робимо тут усілякі досліди... — таємниче почав Адам і прошепотів їй щось на вушко.
— Ну? — вимовила Єва, так і залишивши розкритим ротика у вигляді червового туза.— А хіба це, Адаме, можливо?
— У природі можливо все. Ховрашкевич доводить...
— Це ваш учений?
— Так,— відповів Адам.
— А ти з ним знайомий, Адаме?
— Знайомий,— відповів не без гордості Адам, але, згадавши листи, написані Ховрашкевичем, відчув себе кепсько.
— Цікаво! — Єва дивилася на ондатру.— Адаме, а для чого ви це робите?
— Ми виводимо нові сорти ондатр,— сказав Адам.
— Але ж ондатра не яблуко!
Раптом Адама хтось гукнув. Він підвів голову. З вікна висунулася патлата бородата маска.
— Адаме, що це? — запитала Єва.
— Це наш художник. Даромир Чигиренко-Рєпнінський,— прошепотів Адам.
— Ой, як цікаво! — млосно сказала Єва і сама не помітила, як вийшла назад через парадний хід на тополину алею.
Адам у цей час мовчки приймав потиски рук своїх колег, промовивши тільки два слова: "Так! Одружився". Але зробив це з такою гордістю, що навіть одруженим захотілося й собі повторити цей своєрідний процес.
— Звідки твоя красуня, Адаме?
— З Індустріальної Балки,— сказав Адам. Він поставив портфель у коридорі, на якому негайно з'явилась табличка: "Портфель перевірено — тарані нема!" — і щез по той бік Стратонових дверей.
— Ну, що ж! — звуками єрихонської труби заговорив Стратон Стратонович.— Про ваш подвиг я вже начувся. Вітаю! Вітаю! — кинув він у простір два останніх слова, ніби наперед знаючи, чим такі одруження кінчаються.
— Дякую,— Адам, переминаючись з ноги на ногу, стояв, як символ смирення і покірності.
— Як це ви на таке наважилися? — Ковбик запихкав цигаркою, мов паровоз.— Мабуть, грамів п'ятсот, не менше, перед цим урізали!
— Уночі.
— Що вночі? — здивувався Ковбик.
— Женився уночі, Стратоне Стратоновичу.
— Уночі жінку і полотно не вибирають! — Ковбик попихкував цигаркою під самим Адамовим вухом.— Ну, що там у вас? Заява?
Адам кивнув. Стратон Стратонович мовчки взяв заяву і, масивно сідаючи у ще тепле крісло, прочитав уголос:
— "Прошу надати мені відпустку в зв'язку з тим, що я женився на три дні",— Ковбик замовк і глянув поверх окулярів, ніби вивчаючи Адамове обличчя. Воно набрало кольору томатного соку із помідорів "диво ринку" і застигло.— Всього на три дні? — перепитав Стратон Стратонович.
— На три,— ледь вимовив Адам, бо відчув, що серце підкотилося аж у самісіньке горло і забилося там.— Відповідно до закону...
— Та я не про відпустку,— махнув рукою Ковбик.— Одружилися на скільки?
Кухлик розгубився, як абітурієнт на вступних іспитах, і не відповів нічого. Стратон Стратонович мовчки наклав резолюцію, підвівся і подарував Адамові свій потиск. Кухлик вийшов з кабінету і вибіг на алею, осліплений красою Єви, почуваючи себе на сьомому небі, хоч навіть приблизно не знав, де те небо знаходиться.
Адам ішов вулицями Києва такий щасливий, наче здав разом з Бубоном річний звіт непитущому ревізорові. У трамваї він купив два квиточки — один з них теж виявився щасливим. Адам непомітно для Єви сховав його з наміром при першій же нагоді з'їсти. Адам і Єва сиділи так близько одне біля одного, що поруч міг сісти ще хтось, третій, і не був би зайвим. В Адама очі світилися таким щастям, ніби в нього нарешті з 26-ти лотерей в одній співпала з виграшем серія, хоч номер не зійшовся на дві цифри.