Скоро оці два патріоти українські Кухаренко і Бодянський побачилися, то вже ж не можна було їм не знати бесіди про "Кобзаря", про "Гайдамаків" і про автора їх. І певне, що Бодянський притьмом радив Кухаренкові спізнатися особисто з Шевченком. Скоро Кухаренко приїхав до столиці, він і познайомився з автором "Гайдамаків" і зараз сприятелився; довіку були вони щирими друзяками. Яків Герасимович не вельми довго пережив Тараса Григоровича: убито його у вересні р. 1862.
Отже, такі освічені люди, як Гребінка і Бодянський, довідавшись, що Шевченко пише і по-російськи, не могли не зауважити на се. Вони тямили, який великий талант показав Шевченко в своїх творах українських; тямили, що сей талант принесе найбільший урожай на грунті рідному. Тим-то й бажали вони, щоб Шевченко з сього грунту не сходив. Інші, знов українці, Шевченкові знайомі просто інстинктом чули, що Шевченкові не слід працювати не на своєму полі. Таким чином, українцям не можна було не з’ясовати Тарасові, що він вбирається "в кожух, не на його шитий". Найбільший вплив в сьому разі, опріч Гребінки і Кухаренка, зробив на Кобзаря Бодянський, коли з початку р. 1843 Шевченко був у Москві і бачився з ним.
Не можна було Шевченкові не звернути уваги ще й на те, що інші критики, як-от Тихорський в "Маяку", високо ставлять його талант. Та й ворожі йому критики "Сына Отеч[ества]", "От[ечественных] записок", "Биб[лиотеки] для чтения" і інших признають за ним велику кебету поетичну і нападають на його єдине за мову та за те, що він "мужичий поет". Остання атестація доводила, що критики російські тоді ще не доросли до розуміння великої ваги мужичого письменника, мужичого поета, да ще й по роду, й по серцю, й по думкам мужичої дитини.
З усього того й виходило, очевидячки, що Шевченкові треба зовсім знехтувати вороговання до його критиків російських і покинути писати чужою мовою. І от він починає коло сього міркувати. Ми читали вже каяття його в листі до Кухаренка; а в листі до Тарновського 243 він каже:
243 [Лист до Г. С. Тарновського від 26 берез. 1842 р.] — Основа. — 1862. — Кн. V. — [С. 6].
"Нехай я буду собі і мужицький поет, аби тільки поет, то мені нічого більш і не треба! Нехай собака лає, вітер розне-/128/се". Але ж все ще якось вагається він, і в тому ж самому листі до Тарновського додає: "Обіцянку пришлю вашим дівчатам к Великодню, а може, й раніш, тільки не ту, що писав вам, а іншу, по-московському скомпоновану, щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю".
Обіцянка ся була ніщо інше як "Тризна". Хоч після листа до Тарновського "Тризну" надруковано геть більш як через рік, хоч присвячення до "Бесталанного" датовано 11 днем листопада р. 1843 в Яготині, але ж, опріч оцієї "обіцянки", скомпонованої по-московському, я не відаю іншого якого Шевченкового твору, щоб можна було ліпше припасуватися до обіцянки, висловленої в листі до Тарновського.
Запевне можна сказати, що після "Бесталанного" і до останніх років заслання, Шевченко не компонував вже нічого по-московському. "Тризна" була останньою боротьбою його проти призвання. Він взявся єдине до творів українською мовою і небавом скомпонував нову поему "Гамалія". В листі до Кухаренка Тарас хвалився, що "Гамалія" друкується в Варшаві. Не відомо мені, чому поема не була там надрукована, надруковано її вже року 1844 в Петербурзі. І "Гамалія" не здобув собі прихильності від критиків російських. (Дивись 1844 р.: "Москвитянин" № 3 і "Литературная газета" № 19) 244.
Отож кінець 1842 і першу половину р. 1843 бачимо, що Шевченко перебуває в ваганні. Своє тодішнє становище він характеризував в листі до Тарновського 245 так: "Я... чортзна-що! не то роблю що, не то гуляю, сновигаю по оцьому чортовому болоту та згадую нашу Україну. Ох, якби-то можна було мені приїхати до солов’я (себто з початку другої половини квітня), "весело б було, та не знаю".
Року 1842 Шевченко чимало працює коло малярства. Він намалював за літо р. 1842 кілька картин з українського життя. Одну з них "вимантачив" собі Скобелєв, комендант петербурзької фортеці, а другу — "Катерину" — придбав собі Григорій Тарновський; вона й досі є у музеї Василя Тарновського 246.
244 Автором рецензії в "Москвитянине" (1844. — № 6. — С. 71 — 72) був В. Тіунський, в "Литературяой газете" (1844. — № 19. — С. 335) — рецензія анонімна. Не згадано рецензію, так само анонімну, в ж. "Библиотека для чтения" (1844. — Т. 64. — С. 41). — Ред.
245 [Лист до Г. С. Тарновського від 26 берез. 1842 р.] — Основа. — 1862. — Кн. V. — [С. 5].
246 Нині зберігається у ДМШ. — Ред.
На сій картині Тарас намалював Катерину в той час, коли вона попрощалася з своїм москаликом /129/ і вертаєть[ся] в село. У царині під куренем дідусь сидить, ложечки собі струже і сумно дивиться на Катерину. А вона, сердешна, тільки плаче да підіймає передню червону запащину, бо вже, знаєте, трошки теє... А москаль дере собі за своїми, тільки курява ляга. Собачка, ще поганенька, доганя його та нібито гавкає на його. По тім боці могила, на могилі вітряк, а там вже степ тільки мріє" 247.
З початку р. 1843 Шевченко висловлює думку видавати "Живописну Україну", себто малюнки (і текст при них) з природи й історії України. Певна річ, що думка про таке видання сплодилася в голові Шевченка геть раніш, і сплодили її перш за все малюнки Штернберга з української природи і картини історичні Брюллова.
Було вгорі говорено, як радів Шевченко, роздивляючись малюнки, пороблені Штернбергом на Україні, і як любував з тих малюнків Брюллов, говорячи, що в одному ескізі Штернберга він бачить всю Україну. Але ж Штернберг бачив природу тільки Лівобережжя, а Шевченко знав і природу Правобережжя і тямив, що остання більш розкішна, більш мальовнича, ніж лівобережна. Річ зовсім натуральна гадати, що в ту саме годину у Шевченка зародилася думка, що було б добре познайомити освічену Росію з розкішною природою України і з її етнографією. Зросту і розросту такої думки неминуче сприяли прохання видатніших людей України, щоб Шевченко намалював той чи інший образ історичний, напр[иклад], Кухаренко прохав змалювати Головатого. От що він писав до Кухаренка про сей малюнок: "Стоїть Головатий сумний біля царського Зимнього двірця, позад його Нева, а за Невою кріпость, де конав Павло Полуботок". Шевченко гадав, зробивши малюнок сей, відіслати його в Париж, щоб там його відлітографували 248.
Більш за все зросту думки про видання "Живописної України" "повинна була сприяти картина Брюллова "Осада Пскова". Картину сю Шевченко називає "твором божественним". Коли він подивився на неї вперше — йому "дух стисло"; перед ним "стояла не картина, а жива облога Пскова". Дивлячись на неї, йому здавалося, "що він чує крики людей і ляск мечів об залізні шоломи ливонські, польські і литовські" 249.
247 [Лист до Г. С. Тарновського від 25 січ. 1843 р.] — Основа. — 1862. — Кн. V. — [С. 5].
248 [Лист до Я. Г. Кухаренка (кінець лютого 1843 р.). — Зоря. — 1895. — Кн. V. — С. 88].
249 Шевченко Тарас. Повн. зібр. творів.У 6 т. — Т. 4. — С. 213. /130/
Картина, що зробила такий вплив на перейнятливу душу поета-художника, повинна була неминуче перенести його думкою на рідну Україну. І, певна річ, він переносився туди і думав: ба! скільки таких малюнків можна взяти з історії України! Перед очима його не можна було не воскреснути облозі Буші, руйнованню Батурина Меншиковим, баталії Виговського з Ромодановським біля Конотопу або знов з часу Хмельницького битві біля Жовтої Води, біля Корсуня і т. ін.
Таку думку мою зміцняє і оповідання самою Шевченка 250, що коли він стояв і задумався перед чудовими творами Брюллова, він голубив в своєму серці сліпця-кобзаря до "Гайдамаків"; перед ним тоді "бовваніли тіні мучеників, бідолашних гетьманів наших". Перед ним розстилався розкішний степ придніпрянський, засіяний могилами. Перед ним пишалася наша Україна безталанна в усій своїй красі меланхолічній, і у його "не ставало сили відвести очі від рідної краси чарівної". Дивлячись на малюнки Брюллова, поет-художник бачив свій рідний край, де
Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить.
Поетові ввижається стара Україна, де "весело жилося"; та Україна, що
Пишалась вольними степами,
В садах кохалися, цвіли
Неначе лілії, дівчата;
Пишалася синами мати,
Синами вольними.
Поет згадував собі ті
Базари, де військо, як море червоне,
Перед бунчуками, бувало, горить,
А ясновельможний — на воронім коні,
Блисне булавою — море закипить.
Поетові не можна/ було від оцього колишнього не перелетіти думкою на сучасну Україну. Він перелітав і бачив, що там
Латану свитину з каліки здіймають,
З шкурою здіймають, бо нічим обуть
Панят 251 недорослих.
250 Кобзар. — Т. III. — С. 40. — (Записки..., [запис від 1 лип. 1857 р.]).
251 Княжат. — Ред. Автор цитує за текстологічно недосконалим виданням: Кобзарь Тараса Шевченка. — Ч. I, II. — Львів, 1893; Ч. III — 1895; ч. IV. — 1898. /131/
Він чув, що "могили з вітром в полі про волю говорять", і бачив, що "над дітьми козацькими поганці панують". Бачив, що Україна
Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,
В калюжі, в болоті серце прогноїла,
У дупло холодне гадюк напустила,
А дітям надію в степу оддала.
Знаючи, який великий вплив на людей роблять добрі малюнки, Шевченко більш і більш переймався бажанням показати людям на малюнках мертву вольну і живу зневолену Україну. Думка нарешті доспіла. Шевченко везе її на Україну, щоб поділитися нею і порадитися з тямущими земляками.
IV
Бажання видавати малюнки історичної і живої України неминуче повинно викликати і викликало у Шевченка бажання і навіть потребу побачити власними очами історичні останки України і зробити з них малюнки власними руками. Та й бачив він живу Україну давно, бачив її геть не на всьому обширі, а на невеличкому простороннищі свого рідного кутка і дивився тоді іншим поглядом, поглядом людини майже темної, поглядом крепака неосвіченого. До такого бажання художника-патріота натурально єдналося і друге, ще, може, глибше, бажання чоловіка — подивитися на рідне село, на батьківську стріху, обняти, пригорнути до свого лона вольного серце дорогої сестри-крепачки і любих йому рідних братів, Микиту і Йосипа, безталанних крепаків. Певна річ, що Тараса не могла не тягти на Україну непоборена, властива людям, найпаче українцям, сила бажання подивитися на ті стежки і шляхи, "де ходив він малими ногами", на той "тихий, журливий, обсаджений вербами та калиною ручай", де він купався, на двір батьківський, на леваду, на могилу і на все те інше, де так хмуро минав його вік дитинний.