Утім, отець відразу по весіллі Олександера пішов до кляштора. Увечері сказав, а вранці пішов – і запах довго зберігався в домі. " Чи і я колись так мушу піти? " — майнуло в думці у нього, і він загубив своїх товаришів.Чи очі йому засліпило біле каміння, але він справді не бачив Миколая і Лукаша.Вони зникли. Олександер відчув якийсь страх, ніби то були чари з метою заволодіти його душею.Олександер зійшов з коня й рушив до юрмиська каменярів та землекопів, що здалеку нагадували працьовитих мурах.Наближався і запах трави ставав дедалі сильнішим.Він побачив, як з ями витягують довгасту брилу незвично білого кольору й відносять на руках, кладуть на траву, й підійшов, щоб роздивитись камінь, усвідомлюючи, що той уперше виринув з підземного мороку на сонце.І сам став тим каменем, серце його билося в нім.І коли Олександер зрозумів, що він уперше побачив сонце після вічної ночі, сльози зворушення виступили в нього на очах.Він нахилився і торкнувся каменя. Той не був таким холодним, яким би мав бути, і в його напівпрозорості була замурована якась істота.Чи так падала тінь, чи світло, чи він повірив остаточно й безповоротно у диво – не знати. Він навіть не відмахнувся: "То пусте!"
Коли вгамувалось тремтіння, Олександер підвів голову й побачив, як коло штабелів руського мармуру Миколай з Лукашем п’ють пиво з якимось купцем, і се якось неприємно його вразило.Він глянув на свого коня. Той стояв на пагорбі й дивився на ріку, чорний супроти сонця.Олександер міг би зараз сісти на коня й перелетіти Дністер.Але в ньому міцно вкоренився страх.Він ще думав про те, що станеться зі світом, коли він це зробить. У той світ він вже не зможе повернутися. і не зможе побачити Каменя.
Наступного дня він віз камінь через Дністер. Було дивно думати, що камінь може пливти по воді.Тоді йому здавалось, що мине небагато часу і камінь розтріснеться як яйце, й з нього постане прекрасна істота.Натомість камінь поринав у сон, занурювався у нього дедалі глибше.Часом по ньому пробігали тіні, й Олександер був переконаний, що там ніби щось жило всередині.Заворожений, він не зводив очей з цього дива. Вона вийде колись звідти. " Се жіночий камінь, вашмосць, — казав йому майстер. – Дуже делікатний.Надгробок з нього не простоїть довго, тому й коштує такий камінь недорого". Утім, Олександер й гадки не мав віддавати його різьбяреві. Долото чи різець завдали б їй болю.Вона сама вийде.
З тих пір Олександерові почали снитися сни про камінь.Як він занурює в нього руки, наче в молоко, і не може сягнути дна.Або розтає наче лід.Як починає кривавитись від того, що хтось поклав на нього залізний меч.Переживав за нього уві сні,і так приліпився до кам’яної брили, наче до коханої людської істоти.І жодного разу не подумав, що се підозріло, що хтось збиває його душу з пуття.Жодного разу не признався на сповіді, що відчуває до каменя.
Жона була в тяжі їхнім третім сином, але йому було від того ні холодно, ні гаряче.Виглядало, ніби свою кров і тепло Олександер віддавав каменю, а той натомість наділяв його твердістю.Як не дивно, ніхто не помічав цієї дивної приязні, бо це було б абсурдно, і таке взагалі не могло спасти на думку розумному чоловіку.У тому світі більше воювали, ніж любили.Воювали за межу, кусень поля, хоч землі було багато, а людей мало,утім, землі дикої, а не прирученої, не взятої в рабство.Воювали й за владу, із заздрощів чи зі страху, бо так мало бути. І часом Олександер відчував, що так би не мало бути.Але нічого не міг з тим зробити, тому й тримав свої думки при камені, схованому за трьома дверима.
І так минали літа за літами.Жінка сама правила сімейним кораблем, сини вчились, тоді пішли воювати, і коли обидва загинули, щось мусило зрушитись.Жона мовила до Олександера:
— Хіба тобі їх не шкода?
І стримувані упродовж багатьох років почуття Олександера прорвались крізь серце, що билось так само повільно, як серце його каменя, через його плоть і шкіру. Й кров проступила крізь сорочку.Жона, що прожила з ним стільки років, народила трьох синів, зрозуміла усе вірно.
— Бідний, — мовила ця вже немолода жінка, знищена клопотами, сей заведений дзигар, що не знав ніколи спочину. І вона вийшла, щоб чоловік виплакався. Ні їй, ні йому не спало на думку пережити горе вкупі. Між ними був білий камінь, холодний і прекрасний.
...Миколай з Лукашем їхали поруч по рівнині, серед полів, відвойованих людиною в дикої природи.
— Як на мене, — всміхнувся Миколай, — то земна любов набагато привабливіша.Іноді вона буває тим же орлом в небі.
— Журавлем, — поправив Лукаш.
— Нехай журавлем.Суть така сама. Журавля важко спіймати, але його можна підстрелити.Чи не тому Амура завжди зображають з луком.
— І сліпим, — знову втрутився Лукаш.Його дратував трохи зверхній усміх товариша.Зараз, далеко від дому, мали обидва нагоду й підстави піднятись над буденністю й зрозуміти, що їхній приятель та його син пізнали щось таке, що можна лише порівняти з гармонією світил, стигматами та одержимістю.І про те варто було думати, а не про безголових амурів чи підстрелених журавлів. – Ти говориш про кохання, ніби се лови.Загнати дичину – невелика честь.
— Головне її здобути, — мирно зауважив Миколай. – Чоловік – той самий звір, і знаходить втіху в тому, аби щось упіймати.Усі ми прагнемо затримати собі здобич.Решта – се хвороба.Хорий завше має якісь витребеньки.Та ти ліпше це знаєш за мене.
— Чим же є тоді любов до Бога, як не дивом? Дивом, котре змінює чоловіка і робить усе потрібне непотрібним і навспак.Хіба наша подорож не є чимось більшим, ніж відвідини чоловіка, що зрікся світу?А ти кажеш про здобич...Я зі свого досвіду знаю, що коли хорий не бажає видужати, то його хвороба є здоров’ям.Буває й таке. Тому я завжди намагаюсь дізнатись, чи пацієнтові залежить на одужанні.
— Не перекручуй моїх слів, Лукаше.Цілий рід пішов у землю на наших очах.Доводити себе до смерті – великий гріх не лише перед Господом, а й перед родом.
— А ти не думав, що чоловік часом не годен опиратись бажанню смерті? Така природа його недуги.
— Олександер мав нас.Прикро, що він нам не довіряв.
Так, він завше був не такий, як вони. Лукаш гриз науку, Миколай тішився замолоду молодечими розвагами.А коли пригадати Олександера, то він кидався то від однієї крайності до іншої: або пересиджував у бібліотеці, шукаючи щось відоме лиш йому, то вештався поночі, і раз навіть дістав ножем у бік.А коли напружити пам’ять, то вона виявиться решетом із завеликими дірками,куди вилітали речі, на перший погляд, незначні, наприклад, що він шукав у книжках, і куди ходив сам, з ким стрічався.
— Син убив батька, — тихо мовив сам до себе Миколай. Се –немислимо.
— Ні, — спохопився Лукаш. – Те, що убило батька, могло вбити й сина.
— Матеуш – живий, але він вмер для нашого світу.
І ця фраза Миколая викликала в Лукаша думку, що наче громом вдарила.І він зціпив лише зуби, щоб передчасно не видати те, що не конче могло виявитись правдою. У житті все набагато складніше.Логіка тут інша.
Чужий дім. Вночі.
Нарешті, в смерку, обидва шляхтичі побачили дворище. огороджене високим парканом, оточене ровом – пересторога для чужинців у мирний час. У війну таке сходить димом після недовгої облоги.Лукаш був певний, що се двір його родича Лешка, з яким він бачився пару разів на сеймику, але ніколи не був у нього вдома.Знав лише приблизно, де він знаходиться.А тому, не вагаючись, повів мандрівників просто до брами, що виявилась прочиненою. Одного погляду вистачило, аби зрозуміти, що двір покинутий і вже давно. З-поміж високого сухого бур’яну на подвір’ї пробивалась молода травиця.І липа коло брами була розколота блискавкою.Але таких лип усюди повно.
Миколай мимоволі перехрестився, але пам’ятаючи, що з ним Лукаш і слуги, опанував себе й мовив дуже спокійно:
— Либонь, ми за бесідою збилися з дороги. Я бачив Лешка два тижні тому. Доведеться тут заночувати.
Лукаш не виявив жодного занепокоєння й відповів:
— Схоже на те. Що ж, заночуємо.Принаймні не змокнемо під дощем.
Миколай і не помітив, що вже накрапає.А далі так полило, що у них не залишилось вибору, і вони вступили у понурий двір, звідки сочились темрява, стухлість і скрип старого дерева.Слуги розчинили широко браму, завели туди коней з візком, і знову зачинили браму, в котрій навіть зберігся засув.Порались спершу в темряві, а потім запалили смолискип, увіткнувши його там, де не падав дощ.Миколай наказав добути кілька свічок з поклажі, запалив одну собі й став на ганку, чекаючи на Лукаша, котрий ще порався коло свого коня. Не міг сам вступити в дім.Був надто схожий на дім Олександера, що завалився наприкінці літа, підточений шашелем чи бозна-чим.Так, схожий. Подібних дворів у тутешніх краях чимало.
Жодних ознак руїни не було.Усе ціле, тільки двері усюди повідкривані: на конюшні, в пекарні,в самому домі. Шум дощу заважав почути голоси минулого.Разом з Лукашем, якого опанували цікавість та безпечність, хоч тут могло бути кубло розбишак, Миколай, притлумивши в собі незрозумілий страх, вступив у чужий дім, тримаючи в одній руці свічку, а в другій пістоль, що ніби сам вискочив з-за пояса.
На підлозі лежав товстий шал рилюки, поцяткований занесеним восени листям.Жодних речей не залишилось, навіть важких масивних лав.Утім, при світлі свічки важко було все роздивитись докладно.Зате тут було сухо, а блукати під холодним весняним дощем ніхто не хотів, навіть якби дім виявився недобрим для християнина місцем.Вони обійшли усі чотири покої, не знайшовши нічого підозрілого, а коли, повернувшись до сіней, зауважили дверці до пивниці, Миколай сказав голосно:
— Не треба.Завтра подивимось.
І щось йому аж стислось в грудях.Він розпорядився позаводити коней до стайні, наказав вартувати усю ніч по черзі, не запалювати вогню, аби не привертати до себе уваги, а слабке світло свічки не могло проникнути через все ще міцну огорожу.Наспіх перекусивши, полягали спати.І аж тоді оселя почала озиватись.Спершу тужним скрипінням дірявої гонти, гойданням крокв на невеликій сторожовій вежі, далі шерехом мишей і монотонним цяпанням води, під яке так добре засинати.
...Миколай прокинувся від світла й подумав, що вже настав ранок, і хотів подякувати Господові за щасливо пережиту ніч, коли дотямив, що у сусідньому покої горить яскраве світло, а Лукаша немає поруч.