Виявилось, що там був музей. Я вагалась, коли мені туди йти, до чи після. Але зайшла про всяк випадок і в бібліотеці мені сказали, що музей відчинять трохи пізніше. На вулиці, що йшла вниз від площі, вишикувались однакові старенькі будиночки з мансардою нагорі, все, либонь, що залишилось від історичної забудови. На розі площі — пишна крамниця зі штучними квітами і великий сучасний гастроном. Місто не могло бути бідним, тільки багатство йшло не туди, куди треба. Я з роззявленим ротом дивилась на золоту церкву, що стояла навскоси від крамниці. Там був навіть дах позолочений! Видно, що грошей вистачило лише на саму церкву, бо ні фонтанів, ні каплиць, ні огорожі ще не було. Я не знаю, чи є ще десь в Україні подібне диво. Від спеки я й так була роздратована, а тут ще блиск разив очі. Якби не ті темні пагорби, на яких виднілись куполи іншої церкви, і вершки монастиря, тут справді можна було впасти в депресію. А щодо присутності духів Івана Вишенського, який таврував золотолюбне духовенство, чи Івана Франка, що написав поему "Іван Вишенський", то в музеї точно вони є.
Музей був відчинений, видно, що гроші на нього виділили, і мені навіть подарували маленьку книжечку про Судову Вишню, а статті про містечко я перефотографувала. Приємне місце, відчувалось, що сюди приходять і приїжджають. Але найбільше мене зворушили макети будиночків з мансардами. Напевно, і в інших містах були правила забудови, але тут вони відразу впадали в око. Хочеш мешкати у центрі — не затуляй очі своїм багатством.
Я не раз думаю, що хотіла би бути директором отакого маленького музею, як би я його облаштувала, щоб він став унікальним. Для цього треба поїздити по світі, подивитись, як за браком цінних експонатів можна перетворити глину в золото. Я б повісила у музеї панно із фотографіями всіх мешканців, всіх до одного, я б показала ті квіти й дерева, що ростуть в садках, так щоб це був міський музей, а не гібрид радянського з етнографічним. Я б записала шум дощу і відправу в церкві, відеоспогади мешканців. Творче мислення потрібне всюди в музейній справі, і місцева влада могла б вивчити за свої гроші когось, хто б подавав ідеї облаштування міста, і потім відповідав би за його привабливість. Люди б хотіли мешкати в такому місці, над яким тремтять, про яке дбають. Зробити в ньому хоча б гарний парк із квітниками й альтанками, де можна було б спокійно почувати себе і вдень, і ввечері. Відкрити кав’ярню, де роблять справжню каву, де подають морозиво, і де не тхне пивом. Коли отак приїжджаєш, то збоку краще видно, чого не вистачає місту.
З тим, про що довідалась, я пішла на першу гору. На одній горі мешкали колись русини, на другій поляки. Оскільки місто мало колись велику політичну вагу, то все там мусило бути чітко регламентоване. У автобіографічному "Геркулесі Слов’янському" Ян Щасний пише, що як тільки він зіп’явся на ноги, батько йому подарував "ягідку", тобто староство вишенське. На давньому гербі вишневе дерево проростало між чотирьох веж. Один з найгарніших галицьких гербів.
Чим вище я підіймалась на гору Преображення, де церква 1910 року виглядала доречно і велично, на відміну від тієї, що внизу, тим легше мені ставало дихати. З гори, де був і цвинтар, відкривався вид на все місто. Он вежа костелу, де, певно, проходили сеймики. Правда, спершу він був дерев’яний, і в часи Гербурта мурований ще тільки будували. І займався цим Анджей Соліковський, що згодом став ворогом Гербурта і власне підбурив шляхту проти нього. Можливо, там було і середмістя, поруч ріки Вишні, а можливо, й ні. Це залежало, напевно, від стосунків русинів та поляків. У кожному разі, з гори виглядало, що руська і польська дільниці були собі окремо, а середмістя належало всім, тільки все це було розкидане, не так щільно, як в інших містах, навіть у тому самому Львові, й мусило узгоджуватися з ландшафтом.
Біля церкви не було нікого, і я посиділа трохи довше, а потім вирушила до монастиря реформатів францисканців. Побудували його у XVIII ст. У музеї мені довелось розповідати про Гербурта, старосту вишенського, бо там про нього і не чули. На жаль, з Інтернетом там не всі приятелюють, але я записала, як шукати.
Наскільки русинська дільниця була облаштована і цивілізована, настільки польський бік їжачився запустінням, наче огризався до мене. На крутих схилах росли величезні напівмертві дерева, було темно й моторошно. І такою самою темною дорогою, повз понівечений католицький цвинтар, правда, обгороджений, я йшла до колишнього монастиря, в якому був тепер психодиспансер, і попереду були мури, шлагбаум, сторожова будка, втім, кращі часи цього притулку теж минули. На посту ніхто не чергував. А ще далі попереду відкривався сонячний простір, бо вхід до монастиря був збоку. Брама, очевидно, зачинялась на ніч, і на подвір’ї було багато людей. Якісь дві жіночки, можливо, підопічні, стояли з мотиками й отримували останні інструкції. Був час підгортати картоплю. Виднівся занедбаний костел, але не встигла я клацнути фотоапаратом, як мене зупинила якась пані й сказала, що тут заборонено перебувати. Зазвичай такого ніколи не кажуть, можливо, я скидалась на журналістку, а не на родичку хворих. Тут було неприємно. Я б порівняла цей заклад з режимним об’єктом чи навіть військовою частиною. Звідси виходять тільки на цвинтар. Навіть коли сприймаєш необхідність подібних закладів, то невже останній притулок мусить бути понурим, обшарпаним, викликати такий жах у здорової людини, і добивати хвору? Чому сиротинці, інтернати нагадують казарми і відколи Радянський Союз почив у бозі — стали ще моторошнішими? Я часом ставлю себе на місце тих "підопічних", у яких відібране будь-яке право на приватність, право голосу, хоч єдиний їхній злочин — це беззахисність і слабкість. Це — все продукт епохи, яка продовжується вже не ідеологічно, а морально.
Я вийшла з брами і піднялась трохи вище, де зеленіли поля. Дві жінки в хустинках йшли до рядків картоплі, що тягнулись у безкінечність. Усього дві…
Зразу ж на горі, біля іржавих баків починався той старий і розлогий цвинтар, де, напевно, від XVIII ст. ховали всіх поляків, тільки надгробків вціліло дуже мало. Але скраєчку був маленький цвинтар для мешканців інтернату. Чомусь, я вже давно це помітила, могилки таких людей дуже маленькі, і хрестики маленькі. Наче це не зовсім люди, і це потрібно підкреслити. Але тут могилки хоч і маленькі, але уквітчані, обкладені плиточкою, наче бавились діти, і сонечко так гарно світить, і лампадки стоять біля кожної — ні про кого не забули. Так зворушливо. Це означає, що тут є хтось, кому не байдуже, хто визнає безсмертя душі тих, хто так тяжко відпокутував своє існування.
А внизу на липах кричали ворони, не знаю, що їх так стривожило. Траву тут косили, але ще не настав час сінокосу. Надгробки обвивав плющ, в усіх фігурах повідбивано голови. Мабуть, директором інтернату був якийсь чекіст, якого дратував цвинтар через дорогу, бо тут добре "попрацювали" комуністичні вандали. Восени, коли падає листя, цвинтар виглядає ще більш ґотичним.
Я вилізла через дірку в плоті, перейшла через яр і невдовзі опинилась на тихій вулиці з невеликими скромними будинками, що потопали в квітах, і йшла так дуже довго, аж доки не помітила, що віддаляюсь від центру міста. І від костелу, який ще хотіла побачити наостанок, хоча навіть здалеку було видно його євроремонт. Врешті, я знайшла провулок, якась жінка пояснила мені, що через річку буде кладка і я вийду просто до костелу.
Знаєте, що нагадав мені костел? Наче старий глечик занурили в поливу, щоб видати за новий. Бо тепер ним опікувалися ті самі отці францисканці, що покинули монастир у 1945 році й от знову повернулися. Вони не залишили навіть клаптика цегли на старих стінах, навіть згадки, що це костел XVII ст. Вони просто знищили його своєю любов’ю.
Городок
Що можна сказати про Городок? Він — ВЕЛИЧНИЙ. Монументальний і діловий. Дуже багато людей, машин, крамниць. Тут є все, що належиться галицькому місту — ратуша, замок, костел, церкви, вілли, пам’ятники. І як мені здалось, повно пройдисвітів, які миттю помічають нову особу, й через те почуваєш себе не надто в безпеці.
Я висіла в центрі й побачила кав’ярню, хай не львівську, але принаймні каву там робили справжню й обслуговувала офіціантка. Не тому, що мені забаглося кави, а тому, що випити її можна було на терасі з видом на велику водойму, став, що виявився для мене несподіванкою, бо я знала лише про ріку Верещицю. Став був дуже великий, навіть з причалом, хоча жодного човна я не помітила. Зазвичай удень в такі заклади ходять ділові молодики, щоб випити кави з коньяком або пива, і при цьому розмовляють про авто, ремонт, намагаючись справити одне на одного враження. Втім, я недовго сиділа, і раптом почався дощ. Дурниці, подумала я. Покропить і перестане. Але дощ виявився затятим, я була вже мокра як хлющ, і кинулась купувати парасолю. Мусять тут бути дешеві польські парасолі. Вдома у мене вже було їх п’ять, і я, почувши про ціну, вирішила пошукати дощовик, знайшовши його в одній з яток, що тягнулись догори вулицею. Дощ, купа машин, людей, либонь, то був базарний день, різкі звуки вулиці, я ніяк не могла від них втекти, і полегшено пірнула у сквер, збоку якого стояла велична і дуже гарна ратуша сірого кольору, а в самому сквері стояв чудернацький пам’ятник Шевченку, невеликий, але багатий. Я бачила редакцію газети, музей, куди можна було зайти, але мій поліетиленовий плащ синього кольору, під яким тлумилася мокра одежа, і наповнені водою кросівки не спонукали мене до знайомства з місцевою елітою, тим більше, що мій прикид викликав подив у перехожих з парасолями. Зрештою, це не Львів, тут є певний дрескод, як і в інших містечках. Мабуть, я занадто сфокусувалася на власній персоні, але якесь невиразне почуття небезпеки мене переслідувало від самого початку. Я губилася в цьому місті й дощ заважав побачити його цілісним. Треба було перечекати принаймні дощ, постояти під деревом.
Величезний костел Вознесіння Чесного Хреста виявився зовсім близько. Його історія починалася з XIII ст. і тягнулася до XIX. Спершу був дерев’яний, тоді невеликий кам’яний, тоді його перебудували на більший, потім реставрували.