т, помер Павло, не дотяг два місяці до закінчення...
Яка ж би то була сила велика нашого народу, якби всі, хто хоче, могли вчитися в добробуті...
Отак химерно плелися панотцеві думки, — сплітали Мокринину й Павлову долю з якимись давноминулими битвами, з тьмяною й неясною для нього дорогою в майбутнє...
Вже минали велетенський димар дрижипільської цукроварні, як панотцеві думки сполохав його тезко Федір, сестри Христі чоловік. І він, певно, думав свою думу, бо торкнув панотця.
— Ще й досі виорюють тут набої, шоломи, панцери, якісь поїржавлені мечі... Скільки то часу вже минуло відтоді? Либонв, років триста?
— Це ви про що?
— Та про дрижипільське побоїще...
Здивований панотець аж присів. То він думав, що тільки в старих архівах можна довідатися про дрижипільське минуле?
— А хіба ви знаєте?
— Отак, не раз із другими пастушками тут корови пас, то сам знаходив набої від гармат. А ще діди додадуть, які самі колись такими пастушками були та чули від своїх дідів...
Панотець присоромлено мовчав. Він думав їх повчати, а сам у неписьменного двояка має навчитися. Неписана історія від діда до пастушка передається, відкладається в назвах, держиться в пам'яті, принагідно нагадуючи про себе, як частина буття...
VI.
На возі заговорили про Хмельниччину, гайдамаччину, коліївщину, навіть Мокрина ожила. Вона не співала, а весь час про себе плакала, згадуючи небіжчика Павла. У всіх оцих весіллях, співах вона хоче затопити велику журбу, що вже рік її не кидає й не покине, мабуть, ніколи.
Широка розмашна душа її й у горі була така нестримна й повновода, як у щедрості, непримиренності, як у непереможному невідхильному бажанні вивчити сина. Вже скоро рік, як втратила вона його.
Його треба було берегти, як хистку билину, йому треба було всього достарчити, щоб підкріпляти виснажений * непомірною наукою ніжний молодий організм. Хотів за три роки п'ятирічну науку осягнути, жив на студентську стипендію, — а що мала йому з дому вислати? Отих кілька карбованців, що то в батька вицвікае та хіба коржичків якихось? А за ним же треба було глядіти, а доглядіти, щоб з'їв вчасно, щоб не гіеренатужувався! А йому треба було черевиків цілих, одежі доброї, теплої! А подбати, щоб жив у теплій, сухій хаті, а не в тім вохкім закапелку...
Що ж, як коло нього матері не було! Та не було коло нього матері! Здалека нічого не знала, а він не казав, аж перед смертю признався...
Весною мав інженером залізничних мостів вийти із школи, — як десь узялися сухоти й за півроку з'їли Павла.
А може треба було не так до тієї науки допускати? Може якби не так до неї припадав, то й не вчепились би сухоти?
І так недогода, і так невигода.
Хіба ж можна було спинити його, як він рвався все вперед? І літом не спочивав, учився сам, — все хотів якнайшвидше на свої ноги стати, щоб мати до діда не йшла кланятися.
Жалі розривають серце Мокрині. Чому не відчула вона хвилини, як підкрадалася біда? Жалі пізні, ніколи вже не завернути того, що сталось.
Його треба було забрати додому ще тоді, як він уже покахикував, ще на Різдво приїхав. Силою заставити! Коли ж і її манило так, що вже літом інженером додому приїде...
Що ж те помогло, що привезла весною, кров'ю кашляв, не вставав? З лікарні забрала, сказали маслом заливати та медом. Що ж тоді?.. Він уже світився, лежав, думав. її від себе не відпускав, все розказував, як жив, як бідував... Багато вони тоді переговорили, розум його, мудрість його жахала її. І як він знав те життя, такий молодий?.. Не буде жити її Павло!
А в останні дні все йому здавалося, що під стелею голуби літають.
— Дивіться, он вони! Літають, революцію вітають! Гряди, революціє... Мамо, а ви за тією дідовою землею не жалійте! Дідові скажіть, що скоро й так її відберуть усю...
Запам'ятала Мокрина ці слова. Чи маячіння, чи пророцтво? Вже не допоминалася в батька землі, а тільки в палких, невгасимих суперечках докоряла йому, що через нього Павло згас.
Дід сердився, але й йому потрібні були ці суперечки. Він любив Мокрину саме за це, за гостру, щиру, опришкувату правдивість. Вицвікає, викаже, а все ж, не минало без неї жодної родинної учти. Непокірна дочка.
— То ви думаєте віками кадовби масла на ярмарок возити, копійку тиснути, для рябої гадюки, людей голодом морити? — пащекувала вона. — Заждіть, заждіть, Павло, як умирав, то казав, що в вас землю й так революція відбере, — погрожувала вона в невситимій злобі і старий їй поблажливо прощав.
— Е, бабські твої теревені! Он уже була одна революція...
— Та чого ви завелися? В добрий час сказати, а в лихий помовчати, — розбороняла їх Христя.
Але як тільки відходила весела метушня, до якої силою приневолювала себе Мокрина, щоб забути своє горе, то починала отак беззвучно ридати. Сльози пливли з очей самі. Тужила її душа за найкращою частиною себе — сином-розумом...
VII.
Ой, п'яна я, п'яна, На порозі впала, Ой, відчини, мужу, Бо йду п'яна дуже...
Десь на задньому возі знялася ця пісня, що співають її всі дрижипільські баби, як добре повпиваються. Вона напевно й не спливла б на думку нікому в цій, просвіченій місячним сяйвом, нічній зачарованій синій прозорості полів, заколисаній піснею, — якби її сьогодні не співав хор Демницького, якби вона не звалася оновленою й дивно терпко-запашною.
Чув не раз Тарасик цю пісню — співала тітка Горпина, а тато на сопілці пригравав. І піп Федір не раз чув її малим, як співали його тітки й бабусі.. Меркурій ще колись малим грав її на сопілці, а Хрисанф Демницький ще тоді записав її від нього.
Милий відчиняє, Ще й милу питає, Де ти, мила, була, Що за дім забула?
"0, вже бабу Лукію згадали! В кайданах, бідна, віка доживала, а весела, а весела була..." — якось наперекір собі подумала Мокрина.
І несподівано для самої себе повела далі разом зо всіма: Була я в шиночку, Пила горілочку, З родом ізійшлася, Меду напилася...
Мокрина вже трималася міцно-міцно, погляд її, веселий і впевнений, мов би казав: "Дурні ви, дурні всі!* Вона не любила показувати своїх жалощів назверх і так, як і брат Меркурій, легко переходила від таємного, неоскверненого чужим оком, мінору до відкритого, легкого мажору. Такі люди здаються легковажними й" черствими, але як важко збагнути людське серце, — а ще й таке, як серце Сарґолової породи! Вона перейняла в спадщину від бабів і прабабів ту гульливість і широту, яка вирувала на січі, яка породила колись гайдамаччину і яка мала б у її творі прийняти образ інженера залізничних мостів...
Вдармо об землю лихом-журбою, Пиймо, поки ще нам п'ється, Пиймо наливку, — мед-горілочку, Хай наша доля сміється... найголосніше за всіх витинала вона.
VIII.
Не співали ні Дарка, ні Меркурій. Вони посердилися.
Причиною сварки було те, що Дарка, ідучи, не так махала рукою, як би хотілося Меркурієві. Якось по-мужицькому! На концерті він усе старався ходити поперед неї, щоб не знали знайомі пани й полупанки, що то — його жінка. А Дарка це помітила й образилася.
Вона як була вразлива, така й зосталася. Не було в ній тієї легкозмінної настроевости характеру, вона глибоко брала до серця все й гостро переживала. Запам'ятовувала на все життя.
Як Петрові вона все життя не забула одного, так Ь|Гер-курові іншого. Даремно Меркурій казиться, — вона Петра ніколи не бачить і не побачить, краще вже буде зносити химерну, тяжку натуру "Сарґолового дурила". Та душею йому не коритись, бо вона з нього сміється.
Ніхто не помічав, який він смішний, а вона на кожному кроці. Не було до кого, то вона сама до себе всміхалася.
Вона "не так рукою махає". А сам? Чи ж не пан? Бам-була, бамбулою, пхається в панство, а воно до нього й не прикисає! Тому вона його, такого грубого, і не впускає в своє духове, інтимне життя. Там, у своїх духових полях, вона тішиться вже так, як сама хоче.
Наприклад, чи є що смішнішого, як оце Меркурієве "купецтво"? Він тільки задається, що комерсант, а насправді з нього купець, як з собачого хвоста сито. Він краще посидить та коло книжечки поплаче.
Щоб йому була щоразу свіжа книжка, він оце недавно розв'язався з винами, а навіз книжок та паперів. Досі жодна жидівська голова в Дрижиполі не бралася за книгарні та паперовий крам, — видко, нема в тім зиску. Але заради своїх книжок Меркурій ладен стати й людським посміховиськом.
Ще покищо, не розбагатів Меркурій, хоч і чваниться, що багач, ні на горілці, ні на винах. І досі щороку ходять по найманих хатах,, а де яка копійка не вирветься, то на Оксанчину науку йде. А оце цього літа чоловічок її розігнався та купив хату, — за позичені гроші. Під старого Яринея запоруку.
Отакий купець! Тільки чваниться, що багач.
Найсмішніше ж те, що Мерікурій завів у своїй книгарні окремий куток із ковбасою і голян^ським сиром. Не може розлучитися із своїм шинком, хоч ти йому що! І ніхто в цьому смішного не бачить. Тільки раз якийсь дотепник, одної думки з нею, зайшов і запитав:
— Чи є ковбаса?
Вибрав саме день, як ковбаси якраз не було. Та й здивувався:
— І як це так, щоб у книгарні та не було ковбаси? То вже насміялася Дарка!
Та й лізе Меркурій у пани, коли бачить, що те панство до нього не тулиться!
Гей, наливайте повнії чари,
Щоб через вінця лилося,
Щоб наша доля нас не цуралась,
Щоб краще в світі жилося... лине молочно-сріблястим степом пісня, а Дарка до своїх думок додає:
"Мужик-мужиком! Тільки й знають, що чарку випити та горлом дертися..."
Вона не мала смаку до цих грубих Сарґолівських розваг. В них не було тонкої краси, задуми й допитливости, що успадкувала вона від скромних і непоказних, знічених на людях, Осташенків. Завжди делікатні, й внутрішньо інтелігентні, вони зроблені з тоншого матеріялу. Осташенкову породу вона вже впізнає в своїх дітях. Як учепиться часом Тарасик, то не можна одкараскатися.
— Мамо, з чого це ця миска?
— З глини.
— Аз чого глина?
— З землі.
— Аз чого земля?
— На знаю. Бог зробив...
— А який той Бог?
— Бачив у церкві? То такий.
— А де він живе?
— На небі.
— Аз чого небо?
— З повітря.
— Аз чого повітря?
— Одчепись! — надокучив їй, бо й сама вже не знає, що відповідати.
— А чого воно сине? — не одчіплюється Тарасик.
— Не знаю.
— А де зірки беруться?
— Не знаю. Бог насипав.
— А нащо він там воза повісив?
— Щоб чумаки не заблудили вночі.
Тут уже справа ставала веселіша. Т