Але з їхнього власного погляду він моральніший. Бо він мучиться, він ночами ридає над своїми вбивствами. А ті, що посилали, гнали нас кулеметами на смерть, що вбивали нас десятками тисяч в одну ніч, ці ридають, мучаться, ці вважають себе за "наймізер-ніших із мізерних"? Га? Ого! Ще пишаються, падлюки! Пам'ятників собі ждуть. А подумай ти над тим ще, в ім'я чого вбивав він і в ім'я чого вбивали ці "герої"! Подумай! Він убивав, як йому тоді здавалося, в ім'я щастя всіх людей, в ім'я визволення їх від злиднів, страждання, несправедливости, в ім'я знищення навіки самої можливости вбивати, насилувати, грабувати й посилати на смерть. А вони, ці моральні, "чисті", високошановні, — в ім'я кращого грабежу в інших їхнього краю? В ім'я нафти, вугілля та банківських дивідендів? Так? І ці вбивці, ці грабіжники ще сміють ганьбити отаких, як цей, чекістів? Та вони не гідні підошву їхніх черевиків поцілувати! Та в цього самого Гунявого, цього чекіста, що ти ним так гордуєш, така страшна, Грандіозна драма, що ти щеня перед ним. Ти ж уяви, уяви собі: коли він тепер так мучиться, коли він такий, коли вбивав ради своєї ідеї, значить, він повинен був мучитися вже тоді, коли вбивав. І яка ж, значить, сила віри й любови до цієї своєї ідеї, коли він сам свідомо віддавав себе на таку муку. Бо ти думаєш не для героїв отих, а для простої, чулої людини це не мука вбивати? Це не страшна драма? А ти за малесенькими обивателями та лицемірами товчеш своє: "Уй, чекіст!". Та прости ти такому чекістові (хоч звичайно, були та й є інші чекісти, що діють, як звичайні кримінальні вбивці), отже, такому чекістові ти повинна, як ота Магдалина, ноги мити й своїм волоссям витирати. Розумієш? Посміхаєшся? Так, так! От такому "наймізернішому з мізерних"!
Леся, дійсно, посміхається. Тільки Микові не видно, що її посмішка не глузлива, а немов розгублена чи злякана.
— І ти залиши це, нарешті, Лесько. Залиши, кажу. А краще, знаєш, що? Ех, шкода, що я не можу з ним побалакати! Я б йому... Ну, добре. Нехай. А ми зробимо так. Документи ми в нього все ж таки заберемо. (От тільки, коли він такий чекіст, то навіщо він украв ці документи в своїх і що з тим золотом хоче робити? Ну, та це його справа!). Документи заберемо. А йому запропонуємо вступити товаришем у наше товариство. Такого можна прийняти й зараз.
Мик раптом б'є себе долонею по чолі.
— Стій! Тепер я розумію! Тепер усе розумію. Знаєш, яку штуку сказав нам детектив? (а я й сам учора перевірив). Насамперед він займається тим, що роздає гроші людям. Та все якимсь найнещаснішим, злидарям, таким, що всі їх обминають. Ми ні чорта не розуміли. Думали, що таким способом шукає свого Петренка серед такого елементу (Між іншим, сам він, коли шукає, описує свого компаньйона трохи не такими рисами, що ми знаємо. Ну, та це з іншої пісні!). І, розумієш, ніколи ні імени, ні адреси своєї не дає. Прийде, погундосить, понюхає злидні та мізерію тих людей і лишає сотню-дві франків. І зникає. Хто, чого, навіщо? Ну, тепер я розумію! І так само вже розумію ще одну його штуку. Ти тільки послухай! Фінкель тобі ще не казав. Доносить нам детектив, що Гунявий майже щодня, рівно об одинадцятій годині, ходить до старих фор-тифікацій і для чогось приманює до себе якусь паршиву суку. Носить їй їсти, годує, лащить, щось говорить до неї і потім іде собі. А сука та якась така, що на неї гидко дивитися, не те, що торкнутися. На якого чорта вона йому? Нічогісінько не розуміли. Вчора ж я навіть сам поїхав разом з детективом до фортифікацій за Гунявим. Дійсно, сука, наче за годинником, рівно об одинадцятій звідкілясь з'явилася на валу й зараз же поповзла до Гунявого. Вона не підходить, не підбігає до людини, а підповзає. І справді, таке вже щось паршиве та огидне, що тільки плюнути. І не так фізично, як морально. Фізично теж досить мерзотна. Якась фіолетова, у струпах, лишаях, вуха обкусані, груди лахміттям висять, ребра, як пружини з нашого ліжка, випинаються з-під шкури (її, мабуть, через її огидність і не ловить поліція). Але найогидніше її поводження. Таке вже щось принижене, упосліджене, покірне. Коли її женуть, вона не тікає, а тільки заплющує очі й тонесенько скавучить, наче посвистує. Вдарять її ногою, вона не рушиться, а ще приниженіше витягає голову. З Гунявим вона така сама, хоч він її годує вже тижнів із два. Він її гладить, а вона, як од ударів, пригинається й розпластується. Бо... наймізерніша з мізерних. Розумієш? І через те він з нею і... Та ідіот, справжній ідіот! Ти скажи йому, Лесю. Роз'ясни ти йому, коли він сам, дурень, не розуміє, що він... Гм! Але як же ти йому роз'ясниш, коли ти не повинна знати, що він чекіст. Ну, нічого! Колись я йому сам задам прочуханки за такі дурниці. А тепер... Знаєш, що, Лесько: давай зараз пошлемо йому гарний букет білих троянд! Га? Що ти скажеш? Білих, чистих, невинних!
Леся зиркає вогкими очима на Мика, раптом рвучко перехиляється через стіл і мовчки хапає його руку, сильно тиснучи її.
— Згода, значить? Так уставай, швиденько надягай капелюх. Крамниці ще повинні бути відчинені. А потім забіжимо в ресторанчик, повечеряємо й рвонемо на цілий вечір у кіно. Га? Що, справді, за чортовиння! Са уа, Лесько?
Леся зворушено обіймає Мика обома руками за шию й пригортається гарячою щокою до його неголеної щетинистої щоки.
* * *
"Ніно Наумівно", "от сиджу цілий вечір дома (краще сказати: ходжу з кутка в куток) і думаю, думаю, думаю. А на душі такий самий туман, як і надворі. Душить, гнітить, мучить. І тільки один у моєму тумані далекий ліхтар, тільки одне джерело світла — Ви. І от, хочу й його загасити цим листом до Вас. Прочитаєте, здивовано, зневажливо зробите Гримаску Ваших милих уст і обуритеся або засмієтеся. Смійтеся, обурюйтеся, Ніно, а я все таки скажу, бо мушу сказати.
"Кохаю я Вас? Бог його знає, як назвати моє відчування Вас у собі. Коли я чую Ваш напівдитячий, напів-жіночий грудний сміх, коли слухаю Ваші тверді, дрібні кроки, коли бачу ці смугляві тугі щоки з частим загорянням рум'янця і очі з темними обідками, такі часом зворушливо-діловиті, наївно-серйозні, а часом такі хвилюючі, лукавомовні, — мій постійний туман розсувається, розріджується, я немов підпливаю до рідних-рідних берегів моєї молодости. Але підете Ви, і туман стає ще густіший та тяжчий. Бо мені, крім усього, ще соромно, Ніно, що я обманюю Вас, що краду Ваші... неділові погляди.
"Я — не такий, Ніно Наумівно, яким сам себе виставляю перед Вами, яким, може, виставив мене перед Вами Наум Абрамович. Колись я був таким, яким мене зробила природа, якою є, наприклад, Ви. Я рухався в житті вільно, легко, сміливо, і всі речі були мені ясні та опуклі. Я мав свою частку радощів і прикрощів і дивився їм в очі відверто й просто.
"Але вічний змій підсунув мені яблуко... гріха, я вкусив його, і мене вигнано з мого раю. З того часу я блукаю в тумані. Я рухаюся в житті важко, понуро, з підозрінням, з огидою та зневагою до людей. Дійсним радощам я не смію дивитися в очі, а прикрощами навмисне розтираю, як сіллю, свої рани. Бо я вчинив те, що звуть "злочинством".
"Простіше, Ніно, те багатство, що маю, я його вкрав у свого народу. Вкрав більш-менш "законно", як украло чимало наших нещасних: послів, дипломатів, міністрів та членів різних місій, що шахрували й спекулювали на довірливому дитинстві влади. Вони, накравши, складали в торби валюту, а я пустив її в роботу. Це вся різниця між нами. Правда, була в мене думка збільшити суму й повернути вкрадене. Не для виправдання кажу це, а просто розповідаю. Та... добрими намірами, як то кажуть, вимощений шлях до пекла, Ніно. Випхнувши мене в туман, змій не лишив мене без своєї опіки: знайшлася в мене і своя логіка, і своє виправдання, і своя навіть філософія. Та не знайшлося тільки того, що загублене: ясности та легкости. Постійний туман. Стараюся розігнати його фальшивими вогнями купованого кохання, оргій, п'яних утіх. Але від них туман стає ще густіший, повний чаду.
"І от, раз, зустрівся мені в тумані погляд чистих, ясних, молодих очей. Він обнявся з моїм поглядом і припав до нього. І на одну мить сколихнувся в тому місці туман, війнуло чимсь забутим, рідним, хвилюючим до сліз в очах. А потім... я посміхнувся, бо зрозумів: той погляд просто розглядав мене, як розглядають вовка або гадюку.
"Але якомусь бісові, чи богові, чи всевладному випадкові захотілося підсунути мені спільну з Вашим батьком справу. І не встояв я: пекуче захотілося мені перевірити, що то за погляд був. Тільки немов би перевірити! Признаюся, Ніно Наумівно, посаду я Вам дав у себе тільки для того. Знаю, що зараз же спалахнете й моментально покинете роботу в банку, відберете мій єдиний ліхтар. Та цим листом я все одно граю ва-банк: або підсунете своє світло ближче й розженете туман, або... не треба ніякого світла.
"Та нічого я не перевірив, Ніно. Іноді здається, немов би не вовка розглядають Ваші погляди. Немов би часом... якесь навіть хвилювання в них, і страх, і ніжність. Та не віриться: чого ради? Чого молода, гарна, життєрадісна дівчина буде хвилюватися від погляду людини, вдвоє старшої за неї, понурої, важкої, брудної. От грається собі молода кішечка зі шматком старої вовни, вчиться на ній кігті запускати.
"А вовна, виявляється, Ніно, — жива, і кіготки відчуває з ніжним болем, і гру приймає серйозно, і в вовняній душі своїй уже снує цілі казки. Наприклад: що молода дівчина покохала не зовсім молодого чоловіка й готова пройти з ним шлях його життя до кінця.
"Розуміється, тільки в затуманеній голові можуть роїтися такі казки. А проте, Ніно, я ставлю ва-банк: хочете пройти зо мною цей шлях?
"Не бійтеся, постараюся вмитися й причепуритися, скільки зможу. Все, що вкрав, з процентами віддам своєму народові. Собі лишу стільки, скільки треба для перших кроків у нашій спільній подорожі. Ще більше: в даний момент я разом з Вашим батьком проваджу справу, що може нам дати мільйони. Але ці мільйони відіймуться в народу. Я відступлюся від цих мільйонів та від самої справи й зроблю все, щоб інтереси народу не були покривджені.
"Хочете, Ніно, ми поїдемо в українську колонію в Бра-зілії. Купимо собі клапоть землі, збудуємо собі пристановище й будемо... ясно, сміливо й у чистому поті лиця творити свій шлях життєвий.