Та й заголовок чудесний — "Народження майстра". Було б добре, якби ти дав її у "Вечірку". По-перше, в мене там знайомі, по-друге, "Вечірку" майже всі читають.
Я так і зробив. Рецензію видрукували, але передчасно, бо виявилося — збірка ще не побачила світу. Цей факт страшенно засмутив приятеля. Мене ж він, здається, зненавидів, хоч свідок сам бог — я йому хотів тільки добра.
— Послухай, — казав я, — саме тепер, без збірки, ти став ще відоміший, ніж був би зі збіркою. По-перше, це надзвичайно оригінально: книги ще нема, а рецензія вже є. По-друге, усі вважають, що ти справді неперевершений майстер пера, бо ніхто тієї збірки, окрім мене, не читав. Усі певні, що її розкупили. Хай тепер спробують довести, що це не так. По-третє, — заспокоїв я його, — ти ж сам знаєш, що тільки геніальні твори при житті геніїв не видавалися. Не видали тепер — видадуть після смерті.
Це трохи заспокоїло приятеля. Через півроку я зустрівся з ним удруге.
— Слухай, — схопив він мене знову за лацкан піджака, — ти хочеш роздавити пляшечку коньяку?
— Слава богу, — відповів я, — ні шлунком, ні печінкою я не хворію.
Ми забігли в кав'ярню. Ту ж саму.
— Нарешті в мене таки вийшла збірка, — сказав радісно він. Я мовчки потиснув йому руку. — Слухай, — вів далі приятель, — ти не міг би написати на мене рецензію?!
Я мовчки поставив склянку. Це мене насторожило.
— Не бійся, — сказав він, — цього разу не таку, як ту. Скромнішу. Трохи дифірамбів, трохи аналізу й стільки ж наприкінці критики. Словом, типово-стандартну.
Сумління в мене було нечисте. Тому мені хоч як-небудь хотілося себе реабілітувати перед ним. Я згодився й цього разу. Через тиждень знову вийшла рецензія. Без аналізу, без дифірамбів. У редакції першу частину рецензії скоротили. Залишилась тільки критика. До приятеля вдруге прийшла популярність, до мене — його ненависть. Більше він зі мною й знатися не хотів.
Незабаром приятель, очевидно, знайшов собі нових друзів, бо в одній із газет несподівано для мене з'явилась репліка.
"Читачів дивує, — писалося в ній, — як могла з'явитись така малокваліфікована рецензія у такій поважній газеті? І хто її автор? Звичайний середній письменник, яких у нас тисячі. У рецензованій книжці він побачив лише штампи, примітивізм і надуманість. А чи знає він, що в правій шухляді письмового стола письменника в синьо-зелених папках лежать просто геніальні речі, які очікують свого часу й видавця!" Нижче підпис: Іван Бураченко, фрезерувальник заводу "Червоний гумовик".
Я зрозумів, що на цей раз я просто-таки змушений допомогти приятелеві. І, нарешті, довести, що я йому не ворог, а друг.
Того ж дня я написав п'ять листів-відгуків від людей різних професій. Картав свою власну рецензію й хвалив його збірку. Один відгук був від ударника-машиніста Козятинського депо, другий — від групи пасажирів Одесько-Кишинівської залізниці, третій — від знаменитого дояра із Запоріжжя, четвертий — від агента Держстраху, п'ятий — від ревізора КРУ. Але цього мені здалося замало. Я боявся, що не всі ці відгуки опублікують. Тому рідного дядька зі Спиридонівки попрохав дати ще й телеграму. Дядько подумав, що мова йде про мою нову книгу й організував замість однієї телеграми дві: одну від себе, другу — від тітки, яка ще й досі сиділа на дівочому прізвищі. В обох телеграмах просили книгу перевидати, збільшити тираж і більшу частину книг розподілити на села.
Свого сусіда, який їхав служити в Німеччину, я ледве вмовив, щоб він десь у районі Веймара опустив листівку, написану латиною:
"Милий Петро! Ми трошки знаємо українську мову. Книгу твою прочитали в оригіналі. Колосаль! Дуже карашо! Зер гут! Цілуємо й жмемо руки. Твої: Генріх Бьоль, Агата Крісті, Фенімор Купер і Едісон Арантес до Насіменто, а по-вашому — Пеле".
Втім, я не сумнівався, що редакція цими листами зацікавиться. Вони повинні надрукувати, казав я сам собі, хоч не всі, то частинку. Лише тоді я покажу приятелеві копії цих листів і в усьому зізнаюсь. Нехай знає: я хотів йому тільки добра.
Редакція газети справді зацікавилася цими відгуками й використала їх на своїх сторінках…
Приятель прибіг до мене додому.
— Ти читав? — влетів він схвильований і замість привітання, кинув на стіл "Літературку". — Уявляєш, написали фейлетона. Мовляв, я організував авторецензії, автовідгуки, автолисти. Але клянусь тобі, як перед богом, я написав тільки один лист, другого допоміг скласти племінникові, що працює на заводі "Червоний гумовик". Присягаюсь!
Я йому повірив.
— Але яка падлюка написала решту?!
Я скромно промовчав. Бо знаю — скромність прикрашає людину!
СЮЖЕТ, УЗЯТИЙ ІЗ ЖИТТЯ
— Маска? — запитав я, пізнавши по голосу знайомого романіста-пригодника, що цікавився якимись ліками біля аптечного прилавка.
— Оригінал! — відповів він так, наче це був наш пароль.
— Не може бути! — засумнівався я, глянувши на його звернуту щелепу, приплюснутий ніс і два синці під очима.
— Оригінал, — підтвердив він. — Тільки спотворений.
— Об трамвай? — хотів був поцікавитись я, але він, ніби відгадуючи мою думку, сказав:
— Об власні двері, не без допомоги, звичайно, двох хлопців.
Я йому поспівчував. Ми залишили аптеку й вийшли на вулицю. Деякий час ішли мовчки. Над нами кружляли сніжинки, переливаючись у неоновому освітленні міста веселковими кольорами.
— Де зустрічаєш Новий рік?
— А де його можна зустрічати з такою пикою? — поцікавився у свою чергу він.
— Як же це трапилось?
— Розумієш, оце якраз новий роман закінчую, а останній розділ про те, як два "ведмежатники" прокрадаються на квартиру героя мого твору, ламають сейф і, замість грошей, помилково викрадають цінні папери, ніяк не клеїться. Ніколи не бачив, як сейфи ламають… Так оце вирішив провести один експеримент, а заодно й двох зайців убити: роман закінчити й критиків задовольнити. Дивись, мо, й напишуть: автор, нарешті, знайшов оригінальний хід, відчувається, що добре знає життя, бо твір по-справжньому цікавий і хвилюючий, герої не штучні, не надумані… Експеримент вирішив провести з приятелем в одній "забігайлівці", куди сходяться підозрілі людці…
Спочатку випили по склянці "Перлини степу", потім перейшли на "Оксамит України", а тут, як на гріх, жодного типика підозрілого. Самі інтелектуали.
Коли це заходять двоє. Один у картузі, другий при модерній краватці. З сигарами в зубах. Так і просяться на сторінки роману. На щастя, й зупиняються поруч. Романіст на хвилинку замовк, запалив цигарку й через хвильку додав:
— Ну й погода!..
— М-да, — згодився я. — Ну, що ж далі?..
— А далі я почав свій експеримент… Оце днями, кажу своєму приятелю, та так, щоб і ті типи чули, сусіда з Америки повернувся. Дід у нього там був та помер. Спадщину йому заповів. Доларів сто тисяч готівкою. Уявляєш?! Вигадую, а сам із тих типів очей не спускаю. Бачу, нащулили вуха. А я далі теревеню, що, мовляв, цьому недоумкові дід отой залишив багатющу спадщину… "Ти ж його знаєш, сусіда мого? — навмисне запитую приятеля. — Із сімнадцятої квартири… Ну, той, що має такий пришелепкуватий вигляд?!"
"З твого ж будинку?" — питає приятель.
"Так! Ми ще на нього кажемо "дерев'яна морда"". — І тут кажу адресу вигаданого сусіда, а насправді називаю свою…
"Цікаво, яким робом вони до мене пролізуть, — думаю, — та чи вдасться їм розпечатати отой мій поганенький сейф, у якому я рукописи зберігаю".
Отож, попиваємо вино. Та я ще розпатякую, наче той розділ із роману читаю. Що нібито мій сусіда долари ні в банк, ні в ощадкасу не здав. З Америки спеціальний сейф привіз у вигляді холодильника: з фотоелементом, із сиреною й подвійними стінками. Цими днями "кадиллак" купив. Нахваляється, що на ті гроші, які залишилися, десяток таких "кадиллаків" купити може… І тумбочку-бар, яка сама виготовляє віскі й кока-кола!.. Могли б завітати до нього, та поїхав десь у село Новий рік стрічати…
Постояли ми після того хвилин десять-п'ятнадцять, а ті типи з сигарами хоч би що… Вино дудлять… Про якісь труби гомонять. Ніби їх ті долари й не цікавлять… Ну, думаю, чим би їх ото ще заінтригувати… Окрім доларів, кажу, бабусині браслети привіз вартістю на один мільйон вісімсот тисяч, знаменитий бразильський алмаз "Аміго" й золотий сервіз, розцяцькований діамантами.
Бачу, не допомага. Розчарування мене взяло, не питай. Не вдався експеримент, думаю. Пропав сюжет, узятий із життя. Доведеться знову в знайомого криміналіста консультації брати, як "ведмежатники" сейфи відкривають.
Випили ми з приятелем ще по одній і вирішили — по домівках. Приплентався додому десь через годину. Тільки відчинив двері, а хтось як лусне по тім'ю! Ледве на ногах устояв.
— Свій! — кричу. — Що виробите? Свій…
Коли це один бере мене за барки (той, що з модерною краваткою) й каже:
— А-а! То це ти, старик! Вирішив сусіда відвідати?.. Ну, ну, давай… Пошукаємо ті діаманти разом…
Глянув я на їхню роботу, аж сум огорнув. Один карбідною лампою смалить спинку мого нового холодильника, а другий зубилом б'є. А сейф з рукописами й не зачіпають.
— Груба, — кажу, робота, хлопці. Примітив. Начаділи та й грюкаєте тим зубилом так, що сусідам із третього під'їзду чути. Так діло не піде. Давайте спочатку грам по сто коньяку вип'ємо, а тоді й до роботи візьмемось.
— А як господар нагряне?
— Не нагряне, — відповідаю, відкриваючи холодильник. — Господар — це я. А щодо сусіда — все то вигадка. Художній домисел.
Вони й роти пороззявляли. Той, з краваткою, ще раз хотів мене був огріти, та колега стримав.
— Що ж ти, кажуть, провокуєш? Ми давно "зав'язали", а ти — тумбочка-бар, сейф з фотоелементом… Збуджуєш старі інстинкти! Думаєш, нам твої долари потрібні? Професіоналізм заговорив. Захотілося нам отой американський сейф побачити. А ти?!.
Важко сказати, чим би все це закінчилось, якби я їм про все чесно не розповів. Добре, що хоч повірили, а то, мабуть, не довелося б докінчити мені отой роман. Дуже вже не хотілось хлопцям знову за грати потрапити. Та я запевнив їх, що нікуди не скаржитимусь. Адже сам винен. А хлопці справді гарні виявились. Тепер слюсарями в будинкоуправлінні працюють… Допив я з ними ту пляшку коньяку. Вони мені за це ще й умивальник, раковину полагодили. На тому й розійшлися. Жаль тільки, в холодильнику встигли-таки спинку вирізати.
А щодо розділу — тепер допишу.