Дві вершини Гороскопу

Віктор Савченко

Сторінка 22 з 29

Бо щось твердіше боляче буде жувати.

— Я не хочу їсти.

— Організмові потрібна енергія. В тебе велика рана.

Ольга вийшла на кухню і за хвилину там заговорило радіо. А він знову почав згадувати, як вони: Марина[36] — на той час учениця медичного ліцею, він і Ольга досліджували властивості винайденого ними зубного цементу. Дослідниками були в основному вони з Мариною; Ольга як лікар здебільшого консультувала. Купили цинкфосфатний цемент, роздобули у знайомих стоматологів вирваних зубів та й почали експериментувати. Скоро знайшли оптимальну пропорцію цинк-фосфатного матеріалу та бішофіту і отримали пломбу високої твердості. Зорін не визнавав таких показників, як "більше", "менше", і тому твердість пломб визначав на спеціальній, унікальній на той час, установці "Алатоу". Потім це справить враження на експертів Комітету з винаходів та відкриттів. Залишалось перевірити новий цемент на бактерицидність. Але для цього потрібні були кошти, і немалі. Дослідницький азарт, що охопив його на той час, штовхнув посягнути на гроші, які вони всією сім’єю збирали на автомобіль. Це і переповнило чашу терпіння дружини. "Мало того, що сам здурів на старості років і дітям спокою не даєш, так уже і до заощаджень добрався!"

Він тоді образився, мовляв, як можна не розуміти… Навіть дорікнув Валентині обивательщиною. Так і жив з тією прикрістю в душі. І тільки тепер, після потрясіння, збагнув логіку жінки, матері двох дочок на виданні. Не на авто потрібні були їй гроші… Валентина також була вченим, кандидатом технічних наук, але в неї був і сильний рефлекс матері, охорониці домашнього вогнища.

З кухні повіяло запахом товченої картоплі. Попри легку нудоту та слабкість, Зорін відчув голод.

Пюре, здобрене маслом, виявилося гіркуватим.

— Це ліки в тобі гірчать, — відказала на його зауваження Ольга.

— Як ти гадаєш, коли надійде аналіз?

— Який аналіз?

— Ну, на діопсію.

Ольга на мить замислилась.

— Це ж в Харків відправляють… Гадаю, десь тиждень мине, щонайменше. Послухай, тату, так можна довести себе до божевілля. Що за комплекс у тебе з’явився?

Задзвонив телефон. Ольга зняла трубку.

— Так… Нормально. Вечеряє. Не треба йому з вами балакати. У нього вся голова оббинтована. Гаразд, гаразд… — Поклавши трубку, пояснила — Марина й мама.

Він не засинав, а входив у сон, як у хмару на Ай-Петрі. Там, на альпійських луках, хмари ковзали по траві й кущах, залишаючи на листках росинки, які враз і висихали на сонці. Скоро вітер приганяв з-над моря новий табун хмар, по яких зелень знову перетворювалася на міріади іскристих смарагдів. Зорін немов би заходив у хмару, перебував там якийсь час, а тоді його щось виштовхувало і він знову опинявся в кімнаті. Хмара у сні тисла на нього важко-важко. То було марення. Але не від болю і не від ослаблення організму, а від величезного психічного виснаження. Мозок нагадував комп’ютер, якому задали великої складності задачу; первинною інформацією для її вирішення були: причина-наслідок, гріх-покута. Задача: знайти зв’язок між двома складниками на прикладі конкретної людини. Скоро в пам’яті щось перегрупувалось і вже гріх об’єднався з причиною, а наслідок з покутою. Найбільшим гріхом була його участь у проекті підземного атомного вибуху в Єнакієвому. Час від часу в уяві спалахувало обличчя з відстовбурченими вухами та білястим коротким волоссям — генерала без прізвища, який командував експериментом. То був уповноважений князя темряви, а він — Зорін, як і кілька десятків учених, став його інструментом. Усвідомлення того прийшло не одразу. Він ішов до нього впродовж багатьох років. Повне ж прозріння настало тільки після вибуху на ЧАЕС. Але що таке князь темряви він не міг збагнути, бо шукав конкретну особистість. Спочатку думав, що то керівник держави, потім — керівник відомства. І тільки тепер, отримавши мітку під правим оком, почав здогадуватися, що князь темряви — не людина, а ідея, котра об’єднує людей з певними властивостями. Люди ж: Президент АН СРСР Александров, генерал без імені, Голова Ради Міністрів СРСР Щербина та інші — її уповноважені. Уповноваженим був і він — Зорін, але нижчого рівня.

Годинник на стіні висвічував третю годину ночі. На дивані спала Ольга. За мить пам’ять перенесла Зоріна на один з московських залізничних вокзалів… Була також пізня година. Пасажири — хто куняв, сидячи у кріслі, хто — тинявся по залі, очікуючи поїзда. Сусід, що сидів поряд, попрохав у Зоріна газету. Довго мружився, а тоді повернув.

— Нічого не бачу без окулярів, — поскаржився.

То був чоловік з азіатським типом обличчя, просто одягнений, права рука була забинтована уже несвіжим бинтом, а на лівій вгадувалися плями від заживлених ран. Біля ніг лежав чималий пакунок в авосьці. Як з’ясувалося, чоловік очікував челябінського поїзда. Коли вже пішло "слово за слово", він якось і назвався… Зорін напружив пам'ять, ніби для нього теперішнього мало значення ймення опівнічного знайомого. І пригадав: то був такий собі Мурадинов. Якби сусід мав слав’янське прізвище, він нізащо б його не запам’ятав.

Коли Зорін поцікавився, що в нього з рукою, чоловік сказав:

— Кажуть, екзема, — він показав вздоровлену руку. — На лівій зійшла, на правій з’явилась. І так усе життя.

— Від чого воно?

Чоловік кинув погляд на вокзальний годинник, а тоді мовив:

— Експеримент.

Зорін подивився, очікуючи пояснення.

— Чули щось про хімкомбінат "Маяк"? З-за бугра про нього передавали тоді багато років. І тепер ще, трапляється, згадують. Отже, не чули… Так от, двадцять дев’ятого серпня п’ятдесят сьомого року там стався вибух. Вибухнуло сховище з рідкими радіоактивними відходами. Хмара, що утворилася при катастрофі, накрила двісті сімнадцять населених пунктів Челябінської, Свердловської та Курганської областей. Відтоді в тих краях стало вже не дивиною, коли вівця народжується без шерсті, теля з п’ятьма ногами і двома головами, дитина без нирок чи інших органів.

Зорін тоді жахнувся. Для нього слова Мурадинова звучали як фантастика, але фантастика, до якої і він відчував причетність. Ця зустріч трапилася незадовго до Чорнобиля.

— Боже, який нещасний випадок! — вигукнув тоді він.

— Нещасний, — погодився сусід, — але не випадок.

— Як це розуміти?

— То був спланований вибух.

— Спланувати такий вибух можна, але щоб його виконати, потрібні камікадзе.

— Вони не камікадзе. Вибух стався в неділю, коли на комбінаті нікого не було. Ну, з начальства… Всі вони поїхали тоді за місто, на відпочинок, а сам директор — до Москви. До речі, перед тим зникли кудись співробітники Московського філіалу біофізики — лікарі-радіологи. Той філіал було засновано на комбінаті десь на початку п’ятдесят сьомого. Завданням контингенту було стежити за зміною в здоров’ї працівників комбінату.

— Послухайте, та це ж можуть бути тільки здогадки… — зауважив Зорін.

Чоловік відповідати не поспішав.

— Здогади, кажете… А як вам таке: мій товариш, котрий працював безпосередньо на сховищі, завважив, що всередині банок відбувається якийсь інтенсивний процес. Але начальник лабораторії на його донесення відмахнувся, мовляв, тему закрито.

— Це могло бути звичайне недбальство.

— На суперсекретному об’єкті? Ну, а чого ж тоді в день вибуху все населення містечка опинилося на стадіоні, тобто під відкритим небом? До речі, доти футбольні матчі влада не влаштовувала.

— Збіг обставин. Як кажуть, закон підлості.

— А те, що чотири села із двохсот сімнадцяти населених пунктів, чи найбільш уражені, й досі не відселено — також збіг обставин? Те, що в ті села, вже багато років після аварії, навідуються лікарі (принаймні так вони себе називають) з Москви, обстежують людей, щось записують, але не лікують і нічого не кажуть — також збіг обставин? Ні. Закон підлості. Той закон, за яким живе наше суспільство… — Мурадинов ще раз блимнув на годинник на стіні.— Зараз прибуде мій поїзд. На жаль, не про всі збіги обставин я вам оповів. Скажу тільки на— останок, що в тих піддослідних населених пунктах не живуть етнічні слав'яни. Це Муслюмове, Бродокалмак, ну, і так далі.— Він підвівся, взяв здоровою рукою авоську. — Мені пора. Бувайте здорові.

Мурадинов, поза всяким сумнівом, був людиною освіченою — вчителем чи інженером: це вгадувалося в манері точно передавати думку. А його слова "Бувайте здорові" прозвучали для Зоріна як "того ж і вам бажаю".

Після ночі на тому вокзалі він, котрий вважав себе складовою людності, що мала ймення "радянський народ", раптом збагнув, що ймення те — фальшивка, ширма, за якою лукаво ховали етноси.

Тепер, у передсвітанні, Зорін чітко усвідомив, що він — такий самий Мурадинов, але український.

"Господи, — подумав він, — нехай покара зупиниться на мені, якою б вона не була! Убережи дочок моїх, убережи онуків моїх майбутніх від розплати за мій гріх!"

Ще не розвиднилось, але вже відчувалося наближення ранку — в кімнату заповзала передсвітанкова прохолода. Ворухнулась Ольга, тоді підвелась і підійшла до нього.

— Все нормально, доню, — сказав він. — Лягай, спи.

— Я увімкну світло, подивлюся.

Спалахнула під стелею люстра. Ольга довго видивлялась, помацувала щоку.

— Набрякло… — сказала. — Болить?

— Задубіло. Начебто не моє. Але терпимо.

3

Відділ, що його очолював Зорін, працював як добре відлагоджений механізм. Виконувалися науково-дослідні теми, укладалися нові угоди з підприємствами на прогноз викидів порід в шахтах; водночас писалися і публікувалися нові статті, готувалися до захисту кандидатські й докторські дисертації його учнів. Власне, відділ жив тим самим життям, що й за Абрамова.

"Чи таким він буде й після мене?"— подумав Зорін.

Йому спало на думку, що досі чиясь невидима рука — добра рука була над ним. Попри клопіт, екстремальні ситуації, в яких він часом опинявся, йому таланило. Він зрештою досягав того, чого прагнув.

"Місце сили?"— майнуло в голові.

Інститут геотехнічної механіки було зведено на тій самій горі, що й оселю Яворницького, палац Потьомкіна, будинки, з яких вийшли ті, хто ще не так давно правив світом. Всього якийсь кілометр відділяв його від того окультного місця. Зорін був одним із тих, кому сприяло "місце сили". Досі сприяло…

Зайшов Колесников.

— Андрію Микитовичу… — заговорив з порогу. Але побачивши, що двотумбовий стіл господаря завалений теками, паперами, затнувся на мить. — Що це у вас?!

— Та вирішив навести лад в шухлядах, — відказав Зорін. — Вже й не пригадую, де що лежить.

— А-а, — сказав Колесников. — Щойно телефонували з Донецька.

19 20 21 22 23 24 25