– Тата ніхто не оббреше й не запроторить за ґрати!
Батько торохнув сірниковою коробкою, встав:
– Ходімо хлопче на повітря, хай уже жінки тут самі!
Надворі він сів на лавку, закурив, обвів бентежним жестом подвір'я:
– Отут! Отут синку ми з твоїм дядьком сиділи й курили, а ти малий бавився в траві, белькотів собі щось… І день був такий погідний, і ніхто нічого не передчував. А це ж була наша остання зустріч із ним, живим!
Двічі за життя Лука бачив як плаче його батько – спершу штампувальник, а згодом і авторитетний майстер на Рожищівському електродному заводі. Тоді це трапилося вперше.
"Ніколи не брешіть!" Лука добре затямив мамину настанову – він був слухняним сином, та й історія талановитого дядька Бориса вразила підлітка неабияк. Тому й не брехав. Тому й діставалося йому, правдолюбові, і від дужих шибайголів на вулиці, і від старшокласників у школі, і від "дідів" в армії. І навіть в інституті, де провчився аж два курси, діставалося. Більше батьки не потягли, в дев'яносто четвертому майстер Іван Гуленко став безробітним – електродний остаточно зупинився, а бабиної пенсії та маминої зарплати касира на рожищівській автостанції вистачало хіба на сльози. Приголомшений наглою втратою столичних перспектив Лука повернувся додому й одразу ж загримів на службу.
Якось Луку, на той час уже жонатого, лихий ледь не сплів був із фасувальницею Ірочкою. Оксана день і ніч не відходила від хворовитого Бориславчика, в якого як не кір то коклюш, на увагу до чоловіка в неї не вистачало ні сил ні бажання, аж тут показний налагоджувальник став помічати, що Ірочка зовсім ніби й не заперечувала б, якби їхні стосунки зробилися глибшими: то пожартує пухкенька білявочка двозначно, то моргне, то настроєм поцікавиться. Лука не сліпий і не глухий, і уява зголоднілого за жіночим солодом чоловіка вже ніби сама собою почала вимальовувати звабні сцени любощів, і кебета вже ніби сама собою почала вираховувати підходящі варіанти втілення тих солодких сцен у життя, й совість заспокоювала, що власне, безневинна пригода й на зраду не потягне, словом – Лука наважився.
– А в мене сьогодні свято! – усміхнувся Ірочці, ніби підправляючи на фасувальному апараті різак. – Річниця як уперше поцілував однокласницю!
– Це в другому класі? — поцікавилась білявка.
– У восьмому!
– Якийсь ти пізній.
– Зате не вироблений!
Слово за слово – домовились, що після роботи Лука на автівці чекатиме Ірочку в провулку за сотню кроків від пак-заводу. Стояла тепла прозора осінь – чудова нагода перевірити Межиріцький ліс на наявність грибів. Опеля Лука тоді ще не мав – сподівався, що пройнятий відчуттям чоловічої солідарності в нетривалій оренді транспортного засобу йому не відмовить Несторович. Майстер, який часто хворів і все збирався на пенсію, по-батьківському насварився пальцем, але не відмовив.
На виїзді з Рожищева Ірочка забігла в крамничку під лагідною назвою Хутірець, взяла пляшку горілки, сигарет, булочок, триста грамів ковбаски, води, чіпсів, серветок і ще там чогось у пакунку. Оксані Лука скаже, що гайнував вечір із Пашкою – той прикриє, тож усе мало відбутися чики-пики. Але не встиг лагідний Хутірець зникнути за закрутом, як громіздка Волга добряги Несторовича невдоволено чхнула, пирхнула й заглухла.
Як німий валун манячила посеред рудої стерні холодна ма́йстрова автівка, в її салоні Ірочка тихою мишкою догризала щойно придбані чіпси й курила, а Лука тупо дивився під капот і уявлення не мав що робити. Він зразу встановив, що в колектор не надходить пальна суміш, але щоб розібрати карбюратор потрібні були інструменти, а в багажнику Волги невдатний джиґун знайшов лише масивний розвідний ключ. До того ж надворі швидко поночіло. І ні душі довкола!
Еротичний запал куди й подівся. Лука уявляв, як пояснює втомленій Оксані, що до Пашки, мовляв іти й не хотів, та той наполіг, що в приятеля неприємності й він конче потребував дружньої чоловічої підтримки, що й незчулися, як засиділись до півночі… Але що довше зазирав Лука в темне нутро автівки, то менш переконливими, а все недолугішими й облуднішими видавалися йому ці баєчки. Враз він усвідомив, що не зможе брехати дивлячись дружині у вічі, що доведеться ховати погляд, відвертатися, що при цьому йому неминуче шкрябне в горлі, що Оксана з Бориславчиком неодмінно відчують таткову нещирість, стоятимуть і дивитимуться на нього, малий зі здивуванням, а його мама з досадою.
Догризши чіпси, Ірочка заявила що змерзла й логічно припустила, що з грибуванням сьогодні, скоріше за все, не складеться. Лука не став переконувати її в протилежному, не став наполягати на негайному "збиранні грибів" тут таки, посеред відкритого всім вітрам і поглядам, поля, тож фасувальниця хряпнула дверцятами й подибуляла собі в напрямку недалекого Рожищева.
– Зателефонуй до Несторовича! – гукнув їй навздогін Лука. – Хай приїде – забере свою колимагу!
Власне, він міг піти й собі, але залишати автівку напризволяще було б уже зовсім не по-товариському, тож Лука довго й тупо чекав її власника. Той приїхав пізно, пакзаводівська Газель взяла Волгу на буксир, набурмосений Несторович мовчав, закоркована пляшка горілки перекочувалася під заднім сидінням як символ нездійсненності бажань…
До останнього дня співжиття з Оксаною Лука почувався винним за той невдалий адюльтер, Ірочку обходив десятою дорогою, а коли треба було налагодити її фасувальний апарат, перекидав виклик на приятеля-напарника Пашку. Знаний рожищівський баболюб за таке лише дякував.
Брехати, дивлячись, або й не дивлячись дружині у вічі йому завадила якась мікроскопічна смітинка в карбюраторі старої Волги, і Лука ніколи не шкодував за невдалим адюльтером, якби міг, то подякував би тій вікопомній смітинці за втручання. Власне, — думав Лука, — може ту смітинку, ту крихітну, але таку дієву перепону на шляху моєї зради й брехні створив сам Господь Бог, бо хто ж як не він стоїть на сторожі чеснот своїх, таких нестійких до зваб, творінь та своїх власних заповідей?
Хай там як, можливо зовсім і не Богу, а Несторовичу мав завдячувати Лука збереженням своєї подружньої вірності, може старий просто залив брудний бензин, або полінувався змінити паливний фільтр, але Лука дружині не брехав, а от Оксана йому брехала. Стоячи навколішках, дивлячись у його вічі своїми, широко розплющеними, заплаканими й такими щирими!
Цвітана брехати не вміла. Майструючи на Майдані рогатки, Лука тисячу разів згадував ту останню розмову над лагідною хвилею Азовського моря, між Вартановими фургонами, паровозиками й каруселями. Згадував, якими робленими були схлипування його "майже дружини", якою награною була її міміка, якими недоречними запевнення, що гроші, мовляв, відпрацює… Таке не кажуть людині, з якою збираєшся пов'язати решту життя. Не помітити її лицемірства міг лише сліпий і глухий, але Лука саме таким і був – засліпленим химерною можливістю повторної спроби, оглухлим від неочікуваного щастя. Між жорстокою правдою й солодкою брехнею тоді Лука готовий був чути лише солодку брехню. І він її почув.
Зате Оксана вміла брехати як ніхто. Якщо останню розмову з Цвітаною Лука згадував тисячу разів, то останню розмову з Оксаною – сто тисяч! Та хай би тих згадок був і мільйон, однаково в голосі дружини, в її очах, у її сльозах, у її інтонації Лука не знаходив ані крихти фальші, хоча достеменно знав, що зрадливиця бреше. Коли Оксана вирішила вчитися на економіста, театральний світ втратив у її особі генія.
Оксана вміла брехати, Лука знав це від самого початку, бачив як це в неї виходить, але чомусь ніколи не думав, що одного дня вона випробує своє вміння на ньому.
З книги Ентоні Ленґхема
Епізод 8. Йопен Томас в Куїнс Хеді
Я, Ліс і Філ Парлінґ сиділи в нашому улюбленому Куїнс Хеді й чекали замовлені стейки, ми з Філом сьорбали Йопен Томас, а Ліс потягувала яблучний сидр.
Мінливе лондонське літо добігало кінця. Бос, як і обіцяв, підвищив мені платню й довірив святе, тобто право вести підсумкове тижневе шоу Метью Гопкінз ревю. Власне, підвищення платні отримали всі на каналі, секретарка Шумана Фріда на відзначення цієї небуденної події навіть перефарбувала собі волосся – з майже блакитного на густо-фіолетове. Недільні вечори, коли запис програми йшов у ефір, її ведучий проводив у провінційному Ґрантемі, складаючи товариство шанованому місцевою громадою подружжю Ленґхемів. Кожного року мама збиралася покинути роботу в місцевому коледжі й повністю присвятити себе догляду за будинком і за батьком, але щоразу відкладала цей крок на майбутнє. Можливість бачити мене й на екрані і за сімейним столом одночасно викликала в неї дитинний захват. Батько продовжував надавати консультації з озеленення, але переважно онлайн. Два тижні в лондонській клініці підкріпили легені старого й тривожних сторонніх звуків вони, принаймні поки що, не народжували.
Іноді я приїздив до Ґрантема з Ліс і тоді мамин захват сягав небес. Вона зараз же бралася посвячувати майбутню невістку в таємниці приготування свого ексклюзивного пудингу, батько ж тягнув дівчину надвір, щоб похизуватися унікальним трояндовим кущем, унікальність якого здавна викликала в мене серйозні сумніви.
Ми з Ліс підшукали гарний будиночок у Саррі – в затишному місці, поруч зі ставочком і сквером. З цієї нагоди кохана пробачила мені той огріх, що я так і не забезпечив наше майбутнє гніздечко справжньою африканською статуеткою – зійшлися, що вподобаний витвір можна виписати й по Інтернету. Пошуки банку, який надав би нам прийнятний кредит, ще тривали, бо нерухомість над ставочком коштувала, відверто кажучи, не дешево, але світло в кінці цього тунелю проглядалось.
Журналістське нутро давалося взнаки й Філ тримав у руці смартфон, навіть якщо в іншій руці була пінта пива.
– В Греції, ставши правдовидцем брат застрелив брата, дізнавшись що двадцять років тому той вкрав і продав фамільні коштовності! – видобував він з ґаджета останні вісті.
– Боже, ці синьошкірі такі страшні! – вигукнула Ліс. – Тоні, якщо я стану синьошкірою – я негайно втоплюсь у ванній, так і знай!
– Леді, зате уявіть можливості, — спробував уберегти мою наречену від фатального кроку Філ. – Ставши правдовидицею, ви контролюватимете кожен крок свого партнера!
– Я не хочу контролювати кроки Тоні – я йому довіряю! Але зробитися синьою наче птах Метерлінка – бр-р-р…
– В Бразилії одна правдовидиця, перш ніж виходити на люди, вимащує на себе півтора тюбика тонального крему!
– Яка жахлива доля! – поспівчувала невідомій бразилійці Ліс.
– Вона працює в поліції, — продовжив Філ.