Отаман Зелений

Клим Поліщук

Сторінка 22 з 29

Женщпна несамовито закричала, а дядько так і зайшовся реготом:

— Ги-ги-ги!... Це не те, що моя сухоребра Гапка!... Ги-ги-ги!... Ех, мармеляда, а не баба!...

Десятки кострубатих рук цікаво потяглися до женщини, а вона вже не стояла гордою й неприступною, а злякана й криклива, які кожда жінка, коли силоміць роздягають і оглядають. Дебелий парубок, з посоловілими очами й оздутими ніздрями, шарпнув її до себе і схопив по половині. Зелений вихопив шаблю і влетів у залю. Слідом за ним і Проць. Пяні не зразу намітили його і, неперестаючи галасувати, товпилися навколо парубка з женщиною.

— Собаки! — крикнув Зелений і його шабля блискучою гадюкою впялася в плече парубка.

— Собаки! — і шабля блиснула ще раз і ще раз.

— Отаман! Отаман! — загаласували пяні і кинулися в кутки На підлозі лежав скрівавлений труп парубка, а поруч нього сиділа півнепритомна женщина.

Зелений озирнувся навколо себе і, побачивши зарослого чоловічину з Видубецького, який все ще сидів за столом, спитався:

— Що за женщина?!

— Хазяйка... — сказав той ледве чутким голосом і враз заплакав: — Я не винен... Я їм казав відступитися від зла, а вони...

— Геть звідси! — коротко крикнув Зелелений. — Собаки ви, а не повстанці!...

В той час женщина схопилася й кинулася до Зеленого. Плакала і кричала:.

— Розбійники!... Вломилися в хату, як вертеп який!... Я всю війну прожила, а таких не бачила... Я вдова по адвокатові... У мене комісари ручку цілували, а ці хами, ці мужики, ці розбійники...

Схопилась за груди і, як бояіевільна, крикнула:

— Розбійнику! Коли ти старший між ними, так забери їх від мене, а сам зістанься!...

— Годі! — крикнув Зелений. — Не розбійники ми і не розбої прийшли сюди чинити!... Скажіть, хто користується цим усим добром?...

Повів рукою навколо себе і спинився поглядом на женщині. Та якось чудно зігнулася і відповіла:

— То все моє...

— В неї син комісарствує;... — промовив зарослий чоловічина. — Через те ми тут і зібралися...

Зелений повернувся до Проця:

— Поставте коло воріт варту, а цих всіх спишіть і завтра-же під товариський суд.

— Слухаю, пане отамане!...

П'яні, намагаючись рівно триматися на йогах, стали тихцем викрадатися в двері. Зарослий чоловічина встав і собі з-за стола, але не пішов з иншими, а підійшов до Зеленого:

— Надаремно ви їх лякаєте так за якусь там бабу!... — сказав понуро. — Завтра ви ні одного з них не побачите, бо вони враз порозбігаються...

— Дивіться, горить! — скрикнув Проць, підбігаючи до вікна.

Вікно було червоне від полум'я, яке грало над містом. По кришах будинків затремтіли велитенські тіни, які сходились і росходились, наче танцювали якийсь дивовижний танок.

Зелений махнув рукою:

— Годі! Ходім!

В дверях ще раз промовив:

— А тут варту!...

Вийшли на вулицю. Ніч світилася пожаром. Червоні язики полум'я високо здіймалися в гору і, здавалося, лизали примерклі зорі. Дим густими клубками котився наввипередки просто над сквериком і обгортав собою кришу будинка народньої управи, де був штаб. Якісь росхристані жіночі послаті метушилися на вулиці і несамовито кричали:

— Червоні йдуть, червоні!...

— Ціхо, чортові виродки! — голосно закричав хтось, їдучи на коні.

Зелений пізнав дядька Пилипа. Зупинив його і спитався:

— Що сталося?,.

— Нічого! То базар горить... — відповів той жваво.

— Чого-ж він горить?

— Або-ж я знаю?... — запитуюче промовив дядько Пилип. — Певно жиди підпалили...

— Дядьку Пилипе! — суворо сказав Зелений. — Ви не повинні такого говорити! Самі знаєте, що ми прийшли сюди не для розбою... Зараз-же розбудіть своїх хлопців і накажіть їм гасити пожежу!...

— Це яй сам знаю! — задавакувато відповів дядько Пилип. — Чого-ж я й женуся так?...

Вдарив коня закаблуками по під боки і погнався що є духу.

— Щось воно безладдям пахне!... — промовив сам до себе Зелений. — Гей, не пристосовані ми до ладу, не пристосовані!...

Над базарною площею знялися до неба нові язики полум'я. На вулицях стало ясно, як серед білого дпя. Дивлячись на дивно освітлені вулиці, Зелений обмірковував, що почати, бо знав, що довго так не може бути і що при такому становищу досить буде одної ворожої дівізії, щоб викликати переляк між схвильованими повстанцями й роспудити їх на всі сторони...

І в цей час побачив довгу валку селянських возів, які виринули десь із за катедрального собору на головну вулицю і потяглися в напрямку пожежі.

— А ну спитайтеся, що то за вози? — сказав Зелений до Проця.

Проць вибіг на середину вулиці і крикнув.

— Куди їдете?!

— А ти що за спрос? — зареготалися з возів.

— Я від отамана Зеленого і питаюся вас, куди їдете? — крикнув у друге Проць.

Передній віз зупинився і, слідом за ним, стали зупинятися инші. На возах сиділи жінки й дівчата.

Зелений підійшов до возів і спокійним, хазяїнуватим тихим голосом, сказав:

— Завертайте назад! Нічого худобу морити даремне!...

— Так, значиться, нас одурили... — залементувала якась баба. — А казали, що як наші чоловіки візьмуть Гумань, то ми всі жидівські бебехи заберем собі...

— Завертайте! — ще раз сказав Зелений і вийняв свою шаблю.

Баби злякано стали завертати, а він стояв і дивився, як вони ще довго озиралися назад себе.

І коли зник за собором останній віз, він узяв Проця під руку і сказав:

— Ну, а тепер ходім до штабу! Вже все бачили... Треба негайно зібрати всіх трипільців сюди...

Проць тільки глибоко зітхнув і, мовчки, пішов поруч свого отамана до широко розчинених дверей штабу.

5. ПОРАЗКА.

Хто його знає, як воно так сталося, що червоні підійшли аж до самого міста... Можливо, що через те, що на заставах стояла збіранина дядька Пилипа і, будучи на підпитку, не дуже-то дбала за свій обов'язок, а може й через те, що й самі трипільці заспокоїлися, бо цих чотири дні, які провели вони в Уманї, були такі лагідні і спокійні, що нікому навіть і в голову не приходила така несподіванка.

Посланці Соколовського і Ангела, які тільки вчора вечером прибули до Уманя, привезли з собою втішні вісти, про вдалі напади на Радомишль та Ніжин, куди зараз потяглось багато червоних, а вислані в околиці міста власні розвідки нігде не бачили ніяких ознак ворога.

І тут, як сніг на голову, посипались звідкись знаряди просто на катедральну площу, як перед днями сипав її Зелений, а з боку залізниці заторохтіли кулемети.

Зелений швидко зрозумів, що саме сталося ї негайно роспорядився, щоб Супоня йшов просто на Греків Ліс, Гонтаренко Звенигородським шляхом, а дядько Пилип роззув-би своїх хлопців і переправив їх на тили ворога, наказавши їм негайно напасти. Сам, як і завжди, зі своїми трипільцями, зостався в місті, тримаючи при собі секрет останнього боевого маневру.

Наказуючи Супоні йти "пробоєм", сказав;

— Робіть вид, що панічно втікаєте... Розсипайтеся невеличкими гуртками і кричіть, що я загинув... Червоні спішаться і побіжать за вами, а я не прозіваю... Скоро буду...

Бій почався ще вдосвіта, як тільки зійшла світова зірниця, а кінчився перед самим світанком. Ніхто не знав, хто кого переміг, бо місто стояло порожне і не було в ньому ні Зеленовців, ні червоних, а тільки одні баби злякано визирали з-за воріт і, хрестючись, чогось чекали.

Поділившись на маленькі гурточки, трипільці враз зі своїм отаманом, непомітно вибралися на зелені поля і швидко стали сходитися коло насипу залізниці, яка йшла до Літина й Козятина. За дві-три верстви від них севгався по рейках здоровенний панцирник, який без перестанку обстрілював принишкле місто.

— Ах, шкода яка, що при нас так мало набоїв, а то зашкварили-б!... — прошептав Зелений, заздрісно дивлячись на ворожого панцирника.

— А хіба не вистане з нас тих чотири знаряди, які ми маємо? — запитуючо промовив Проць, який із самого Уманя ні на один крок не відходив від нього.

— А гармат багато вивезли? — знову спитався Зелений.

— Цілих шість маємо тут...

— Молодці хлопці!...

— Супоня й Ґонтаренко по дві батареї потягли з собою, а вози з харчами залишили на місці...

— Нічого... Аби гармати були, то харчі самі з'являться...

В той час, заглушаючи останні слова отамана, заторохтіли десь впереді кулемети і коло ворожого панцирника закурилася насип. Не встиг ще й оком моргнути, як почувся вистріл із заду і над головами Зеленовців пролетів великий знаряд.

— Заходять із заду... Тікайте, хлопці, до ліса...— промовив отаман. — Але цікаво знати, хто це з кущів стріляє...

Ворожі панцирники стали з'їздитися, безупинно обстрілюючи між собою середину, де знаходились повстанці.

Раптом почувся страшний вибух і той панцирник, що підходив до міста, якось кумедно затанцював і перевернувся на бік.

— Слава! — почулося в кущах і на залізничу насип висипало до двох тисяч босих, з підкачаними вище колін штанами, дядьків.

— Слава! — загукали Зеленовці, кидаючись їм на поміч, але в той час другий панцирник став безупинно стріляти з важких просто по залізничій насипі і як мітлою, змітав усе, що тільки вистрибало з кущів.

Зелений чим дуж кинувся до Проця:

— Де ті знаряди, що ви вивезли?

— Тут в кущах, коло гармат... — відповів той поспішно.

Зелений метнувся до гармат, заложив один знаряд, прицілився і вистрілив. Знаряд розірвався коло лівого колеса ворожого панцерника. Вистрілив другий раз і знаряд влетів просто в бійницю. Так само влучно вистрілив третім знарядом, після чого панцирник нагло затих і став сунутись назад.

— А тепер, хлопці, як я вже сказав, — гайда до лісу! — крикнув Зелений. — Не думайте, що це кінець...

Забравши з собою гармати і ранених, погнали коней, що є сили і так само побігли самі. Разом з Трипільцями бігли босі дядьки із загону дядька Пилипа.

— Ой, та-ж і ловко ми їх садонули! — захоплювався дядько Пилип, біжучи підтюпцем поруч отамана Зеїеного, тримаючи на оберемку важкого механічного кулемета системи "Кольта".

— Скоріще, скоріще! — замість відповіді на слова дядька Пилипа, говорив Зелений. — Добіжимо до лісу і зробимо пастку...

В той час над їх головами просвистав знаряд і розірвався перед ними в повітрі,

— Шрапнелями бють, зволочі! — лаявся хтось, зупинившись передихнути трохи.

— Скоріще, скоріще! — знов говорив Зелений. — Супоня напевне вже знудився без нас!

Охкаючи, бігли через якийсь яр просто до лісу, до якого було вже не більше чверті верстви. Але тільки-що вибігли з яру, як побачили, що на них з двох боків біжать червоні.

19 20 21 22 23 24 25