Спершу жінки були як побиті, а потім, посміявшись разом з Анатолієм ("Ну, ви ж і штучка!"), прийняли його в свою не так дружню, як балакучу сім'ю. Отак і працював Анатолій до осені, до початку занять, і жодного разу не сів на трамвай чи тролейбус: тільки пішки, як не боліло, щоденно переступаючи через "не можу", долаючи вогняний той рубіж, за яким уривалось, здається, всяке терпіння.
І коли дочекався, коли вийшов уперше до лісу (сам, навіть Еллу не взявши), коли став і поїхав, з кожним метром все сміливіше та сміливіше, коли сталося диво і лижви покірно понесли його по білій поверхні (що всі болі, що всі муки на світі!), коли зрозумів, що знову буде ходити на лижвах — бігать по рівному, спускатися з гір, тоді вперше повірив по-справжньому, що він таки побуває на Ключевській і поставить там Володі Берсеньєву пам’ятник…
І що зробить це в роковину загибелі Володі Бер-сеньєва…
Отут я підходжу до того, що з самого початку роботи над повістю висло наді мною важкою брилою. Над моєю уявою, моєю, якщо хочете, совістю.
Я не повірив Анатолієві, коли він сказав, що рівно через рік не тільки піднявся на Ключевську, а й пройшов найскладнішим маршрутом по вершинах ще трьох вулканів: Авачинського, Коряк — ського й Каменя. Не те що не повірив, я не міг не вірити тому, що розповідав Анатолій, бо за кількарічне знайомство мав змогу переконатись в його якійсь іноді аж жорстокій правдивості: в усьому, в найменших дрібницях, з будь-ким, незважаючи на вік, чини та посади, в правдивості навіть тоді, коли вона йому була явно на шкоду, — кам’янів лиш обличчям та очі загорались особливо чорним вогнем… За ці роки я ні разу не спіймав його на фальші, тож не мав жодного права йому не вірити; а все ж якийсь сумнів весь час ворушився в мені, бо я не міг забути, якою дорогою ціною дісталось йому оте перше сходження на Ключевську, а тут же — чотири вулкани підряд, чотири найскладніші маршрути, знову взимку, знов на морозі й вітрі, та до того ще й з ногами скаліченими, які не встигли й залікуватись як слід! Та й ще на чолі великої групи: чотири дівчини і п'ятеро "мужиків", значна частина яких підіймалася вперше… Тут уже забудь про свій біль, не дай прорватись назовні найнепомітнішою гримасою: вісім пар очей дивляться на тебе, вісім пар рук, вісім пар ніг повторюють кожен твій рух, йдучи слід у слід за тобою.
Як йому це вдалося? Як він на це зважився?
І, до кінця змучений сумнівами, я відчув, що втратив право на розповідь. Про те, як вони прилетіли на Камчатку, вирушили в крижаний свій похід.
Тож надаю слово Анатолієві: отим скупим записам, які я похапцем робив у наметі, в Зор-Бурулюкові, на висоті чотири тисячі двісті. Вночі, при тьмяному світлі однієї лампочки, коли я писав майже навпомацки, похапливо кидаючи рядок до рядка, з надією пізніше впорядкувати безладні ці записи. А тепер подаю їх, не міняючи й слова.
"Рівно через рік — на сходження.
Перший — Авачинський вулкан, найлегший маршрут. Щоб себе перевірити.
Дуже важко було спускатись донизу. Підошви, як ноги не ставив, згинались. П'ятка провалювалась, а носок ні. Йшов останній, щоб не бачили.
На Корякський: маршрут 2-А, для значкістів. У зв'язці льодоруби, кішки. Піднялись на вершину.
Економив запас терпіння.
Склали тур, як і на Авачинській, свою записку лишили, а попередню забрали.
Наростала впевненість у власних силах.
На Камінь, — по фірну, два кілометри гребенем. Хода в три такти: загнав льодоруб, носком з усіх сил у фірн, другим носком, тоді знов льодоруб.
Щоразу наче бив щосили босою ногою об камінь.
Йшли вже шість днів, з'їли все, лишилось на один сніданок. Радилися: підніматись на Камінь чи послати когось за продуктами? Вирішили: підніматись! О другій ночі — підйом, о четвертій — вихід.
О третій пополудні зійшли на вершину. Сніжок посипавсь, блискавки й грім. Спуск: дуже круто, фірн — як крига, спиною до схилу, ногу на всю підошву і з усіх сил — льодоруб.
Вітя поставив ногу боком, полетів головою донизу. Затримавсь на репшнурові.
Коли вийшли на сніг, всі розв'язалися. Плювати на те, що немає продуктів!
Що з моїми ногами було… Суцільний біль.
Пішли на перевал між Каменем і Ключевською, напнули намети, послали за продуктами.
День відпочивали-раювали.
На другий день — знову на Камінь, маршрутом 4-А, найскладнішим. Суцільна крига. Забивали гаки. Гребінь гострий, як ніж.
Сходження, яке аси робили за двадцять годин, ми — за тринадцять.
Стали спускатись.
Вітя знову зірвався, полетів головою донизу. Я ще хотів запитати: з чавуну вона в нього, чи що?
Попередив:
— Якщо ще раз зірвешся — поїдеш додому!
Більш не зривався.
Камінь — чотири тисячі сімсот шістдесят. Найскладніший маршрут…
Зробили…
Тепер нічого не страшно!
Піднялись на Ключевську. Сонячна погода, чудово видно кратер. Виклали піраміду з каміння, закріпили пам'ятну дошку (коли загинув Бер-сеньєв), понікельований льодоруб.
Знайшли пам'ятну дошку на честь століття з дня народження Леніна. Постояли.
Спуск. Був кулуар. Боки снігові, а жолоб — суцільна крига. Я ще подумав: зірватись у такий — ніщо не затримає. Все одно, що кинутись у водоспад.
Спуск траверсом, по снігу, по самому краю. Елла оступилась, полетіла в кулуар. Крутонуло, вирвало льодоруб, понесло.
Я йшов позаду, все одно не встиг би нічого зробити.
І тут Вітя — за нею. Прямо у жолоб, на кригу.
Як збіг донизу — не пам'ятаю.
Застряли внизу, в пухкому снігу.
Елла загубила окуляри, льодоруб, сидить, плаче…"
Тут я, пам'ятаю, перебивши Анатолієву розповідь, запитав:
— Чого вона плакала? Забилась?
— Можливо, — відповів Анатолій.
Я не записав цього до блокнота: відчував, що не заспокоюсь, поки не з'ясую, чого вона плакала. Запитав про це Еллу вже в Душанбе. Вона усміхнулася зніяковіло, поправила окуляри:
— Ви знаєте, яка була моя перша думка? Що Анатолій прибіжить і буде лаятись. Того й плакала…
Продовжую цитувать Анатолія:
"Вітя Шкарбан сидів поруч з Еллою. Бинтував похмуро й мовчки руки. Завжди мовчав.
Поки йшли, вона декламувала вірші. Брели до наметів.
Ноги горіли, дороги не вибирав, все — для Елли.
Синці були, переломів не було.
Зупинились біля озерця. Взяв каску, налив гарячої води, гіішов за намет, щоб не бачили, попарив ноги.
Всю ніч Еллина голова на моїх колінах. Сидів, бо вона одразу ж заснула.
Відпочивали два дні.
Потім — на Петропавловськ.
Не обморозився ніхто…"
І подальші записи. Вже не про Камчатку — про Памір. Куди він перебрався з Владивостока, випросивши вільний диплом.
— Сказав, що лікарі рекомендують теплі краї. Для одужання.
— А насправді?
— А насправді: Душанбе і найвищі гори під боком.
— Таки не каялись?
— Не каявся…
"Ходив цілий рік у вібрамах і в трикотажному костюмі для тренування. За п'ять шістдесят. Кожну зайву копійку — на альпіністське спорядження й книжки.
Жив у дуже богомільної бабусі: співала псалми по чотири години підряд. По всіх стінах — ікони, лампади, свічки. Пропах ладаном на все життя. На роботі скоса поглядали: думали, щодня відвідую церкву.
Кімнатка: два на три, ще й без дверей. Співає, співає, тоді й просуне голову:
— Не заважаю?
Терпів. А де було жити? Спасибі й за це.
Зате субота й неділя мої. Рюкзак з альпіністським спорядженням і — на автобус. У гори.
Товариство "Хаселот", тобто "Врожай". Зібралися зубри, альпіністи з дуже серйозною скеле-лазною підготовкою. Всі — у калошах, один я — у треконях. Калоші для скель — найкраще взуття.
Помітять, що я відстаю, роблять вигляд, що втомились. Привал.
Мужики — таких пошукати!
Працював у "Дорпроекті": бив шурфи, відбирав проби, документував.
Потім знайомий геолог допоміг влаштуватися в "Діпрозем": інженерно-геологічна зйомка всіх річок Паміру. Весела робота!
Хотів у памірську експедицію, домовився з Авер'яновим весною на Бартанг, але треба було пройти медичну комісію.
Невропатолог:
— Де твій військовий білет?
— На прописці.
— Принеси.
Нікуди діватись, приніс.
— Чому знятий з військового обліку?
— Палець відрізали.
— Не бреши. Через одного пальця не знімають.
— Ну гаразд, всі пальці. Вам досить?
Погнав до хірурга.
— Вам не можна працювати в горах!
Я йому довідку про чотирнадцять сходжень на Камчатці.
Послав до головного лікаря.
— За інструкцією вам робота з тривалим перебуванням на ногах протипоказана. Міняйте професію.
— Протипоказана? Міняти професію? Ану пішли, я тобі на стометрівці п'ятдесят метрів фори дам!
Не прийняли все одно.
Ну, зачекайте: принесу медаль всесоюзної першості, тоді будемо розмовляти по-іншому!
Три роки з хлопцями в гори ходив. Підробляв медичні довідки, щоб допускали до сходжень, виконав кандидата в майстри спорту.
Потім — сходження на пік маршала Жукова.
Маршрут вищої категорії складності. Технічний клас — стінне сходження. Все залито кригою. В Рушанському хребті.
Гірка — гігантський кристал. Нижня прямовисна стіна — вісімсот метрів, верхня, зубом, — п'ятсот. Абсолютно прямовисний схил. Часто навіть мінусовий… Що таке мінусовий?.. Це коли зависаєш у повітрі, а до стінки не дотягнутись рукою.
Нас, шестеро, вилетіло спершу в Рушан, а звідти вертольотом у базовий табір. В липні.
Рушили в розвідку. Одна група вийшла на перевал: оглянути пік. На вершині, на башті — гігантська снігова шапка. Зірветься — змете, як комах!
Табір № 2 — для команди, яка йтиме на штурм. На морені, під льодовиком. Два намети.
Сиділи, дивились на стіну, вивчали в біноклі.
Пішло двоє. За день обробили вісімдесят метрів. Забили гаки, вірьовки навісили.
Зіпсувалась погода. Знайшов моріони, гірський кришталь, польові шпати. Вся команда заразилась: кинулась вибивать по моренах.
Капітан команди лаявся:
— Проклятий Анатолій, всю команду звів з ума!
Закон альпініста: йдеш на штурм, побачиш золотий самородок — переступи.
Весь час насторожено дивились на верхню башту, на снігову оту шапку.
Два дні валив сніг. Під кінець третього все здригнулось од гуркоту. Вискочили з наметів: довкола верхньої башти клубочиться білою хмарою сніг. Як атомний вибух.
Розсіялось — зітхнули полегшено: снігова шапка щезла…"
— Ну, а якби обвалилось пізніше? Коли вийшли на штурм?
— Тоді, шановний Анатолію Андрійовичу, ми з вами не лежали б в оцьому наметі…
"Другого дня вийшли на штурм нижньої стінки. Вісімсотметрової.
Йшов останнім. Вибивав гаки, що лишались за нами, складав у рюкзак.