Крижі

Я тебе не видам. Я не візьму за тебе гріха на свою душеньку, але козу заберу.

Оленка у вивернутому кожусі вскочила у сіни, але Мартинова тітка не перестала тягти козу за роги.

Дівчина вхопила на руки Дінку, а та відбивалася руками й ногами, як звіреня.

– Ходімо до Мартина, – Оленка їй.

Дінка втихла.

– Правда? – перепитала й стала підбирати чобці, які погубила.

– Лесю, загортай її в рядно, – заквапилася дівчина.

– Я допоможу, загорну, – згодилася тітка Люба. – Винесіть її, діти, звідси, бо тут її ніхто не вбереже.

Дінку посадили в рядно, завдали Оленці на плечі, й вона понесла. Лесь пособляв, підтримував, потім і сам ніс; петляючи вуличками й провулками, покидаючи Перначівку, через розвалини й згарища вони вибралися до мочарів; він мовчав, бачачи, що прямують до Оленчиного дому, і навіть на городі не запитав, що ж скаже їй батько?

Згинаючись під дощем і снігом, побіг назад до мочарів, щоб його тут ніхто не помітив.

Дівчина внесла на своїх плечах Дінку до хати і, не зсаджуючи її з рядна, сказала:

– Якщо хочете здавати поліції, то нас обох.

Хата дихнула теплом і мовчанням. Сутінки. Мати палить у грубі, Сергійко сидить у батька на колінах, – такого в них уже давно не було: вечір ніщо не приховав від Оленчиних зірких очей.

– Полікарпе, зачини двері,– почувся голос матері.

Батько поставив Сергійка на ноги. Мати підступила до Оленки й простягуючи до Дінки руки:

– Ти чия?

– Маріїна, Мартинових сусідів, – відповіла за неї Оленка.

– Закоцюрбіло, задубіло мале, а ти змокла як хлющ, перемерзла на сіль, не стій – віддавай її мені.

Мати взяла Дінку з рядном, батько роздягав Оленку – їй аж не вірилося.

– Приймаєте, не виженете?

– Щось ми з нею придумаємо… Залізо гнулося в наших руках, давали йому раду, а тут щоб не дали? – казав батько, стріпуючи її кожушка. – Ніхто не перестрів, нікого не здибали?

– А я про це не думала. Я думала, щоб її донести.

Дінка вивертається з рядна, випорскує з материних рук, наставляє кулачки, кусається:

– Де Мартин? Де?

– Полікарпе, візьми її.

Батько бере Дінку, а вона дряпає йому обличчя.

– Де ж він – Мартин? Де?

25

В хаті – Дінка, Сергійко й вона. Батько на своїй службі. Мати рушила на села щось вимінювати: вчить біда ворожити, як нема що в рот положити… А їй відомо, куди вона йшла.

Оленка читала Дінці й Сергійкові, подавала завдання: вчить бавитися в школу, й тепер вони пихтять, щось мазюкаючи крейдою. Хлопчик старається коло столу, поступився дівчинці маленьким стільчиком, бо батько наказав йому: "Якщо її зачепиш, якщо хоч волосок з її голови спаде!.." – показуючи на Дінку, а вона старається, схилившись над табуреткою. Оленка взялася за роботу; вишиває хрестиком – чорні й червоні хрестики. Вишивання не дається – голка колеться, й вона час від часу посмоктує пучки.

При самій згадці про Корнія Терентійовича й про Мартина кров ударила в голову. Так їй шуміло в голові й так голова крутилася, коли вона стояла напровесні над Крижечаикою, спостерігаючи бурхливу повінь. Крижечанка вийшла з берегів, клекотала, вируючи під мостом. Крижечанка проламала греблю! Кипить, піниться, клекоче, несучи пеньки, колоди – усе, що запопаде, і заливає городи, садки, хати, – все, що траплялося їй на шляху: верхів'я дерев і комини стирчать, як острівці.

– П'ять!

– Йду гулять!

Сергійкові набридло писати: крикнув, а Дінка відгукнулася – здружилися за три дні, мовби в одній колисці росли.

А Оленка не чує їхніх вигуків. Кров б'є у скроні. Голова гаряча. Тіло, як лід. Крижаніє в грудях: Мартин сидить за неї. Вчитель пішов рятувати Мартина, учнів, і його посадили. І те, що вона дома, в теплі, а вони у в'язниці, замуровує її льодом. До всього батько й мати заборонили їй бігати з передачами. Раз віднесла: сиди й не рипайся, бо у нас Дінка, ти сама її принесла. Хоча б їх віддавали, ті передачі,– викидають на смітник. Тьотя Тоня, може, останнє віддає, а вони – на смітник. А може, знайшовся б поліцай, який і не викинув би?..

Дівчина чипить на стільці край вікна. Голова як причеплена. Оленка, чи не Оленка?

– Двісті! – гукає Сергійко.

– Скачи на місці! – відгукується Дінка.

Човготить стільчик, гримає табуретка – Сергійко кладе руки Дінці на плечі, Дінка кладе руки на плечі Сергійкові, і вони починають скакати.

"Я є, чи мене вже нема?" – думає Оленка.

Шиття – лиштва лежить у неї на колінах. Оленка не бачить, як, сплівшись, Сергійко й Дінка скачуть, притупуючи. Береться за голку – чорними й червоними хрестиками беруть її думки: батько… вбитий партизан, а вона несе Дінку. "Що я тоді думала про батька! – згадує.– Але хіба я могла його ненавидіти, коли принесла Дінку? Я знову любила батька, як матір. Вони прийняли Дінку, наче рідню свою. А інші батьки могли й не прийняти. Забирай, звідки принесла! Мати викупала Дінку, вбрала її в Сергійкову сорочку. Батько зробив для Дінки місце в комірчині на той випадок, якби нагодився хтось чужий. Сергійко з Дінкою наче близнюки, дарма що вона чорнява, він білявий, а мовби в одній колисці винянчели. Ми і спимо разом. Тапчан вузький, тому Дінка із Сергійком головами в один бік, а я в другий. Ліпше й придумати трудно. Що ж мене мучить? Чом я не маю спокою?"

Оленка тягне нитку, а її думки не тягнуться, рвуться, і вона не може зв'язати їх докупи: "Як я ступила з Дінкою на плечах через поріг– наша хата, здалось, мов оновилася: мир, злагода, начеб уже нема війни. Я думала: батько вив'язався з поліції, але ж ні. Що ж тоді перемінилося? Полягали спати, а я не спала, хотіла почути бодай якесь одне слово, яке б обнадіїло, заспокоїло. Батько сказав: "Ту Дінку нам сам бог послав".

Зраділа. Мені стало соромно за свої слова: "Якщо хочете здавати в поліцію, то нас обох!" Я каялася, проказуючи в подушку: "Татусю, мамцю", – відчуваючи своїм тілом розніжених у сні Дінку й Сергійка. Але вранці я вже не каялася. Батько не пустив з передачею: зась! Мати сказала, що треба пильнувати Дінку. Я сказала батькові, що передачі викидають на сміття, й крикнула: "Може б, й ви викинули, тату?" Батько відповів: "Якщо буде треба, то я сам віднесу". Мати насварила мене: як я розмовляю з батьком? Минув день, другий. Я помітила й помічаю: мати вже не такі злі, не такі журні, не сидять, як у камені. Та й батько звеселіли. Вони щось знають і приховують. Що вони знають і що приховують від мене?"

В Оленчиних очах заплигали червоні й чорні хрестики: "А Мартин і Корній Терентійович сидять. Їх мордують, морять голодом. Може, хоч Лесь їм якусь шкуринку передасть.

"Мартин сів за мене, Учитель сам пішов на муки. Чому в світі є вигідно й не вигідно. Де ж тоді правда?"

– Двісті!

– Скачи на місці.

З вулиці до них хтось завернув: обшмуляна вушанка, синеньке пальто, кирзяки – лиштва із сирового полотна, клубочок ниток впали на долівку, всі її думки розсипалися по хаті.

– Чужий! – гримнула. Розняла Дінку і Сергійка. – Ти – за віника, підмітай! – А Дінку за плечі, вивела в сіни й загнала в комірчину. – Щоб і не писнула!

Дівчинка тремтіла, як колосок, обіцяючи:

– Не буду… Сховай мене.

Двері рип – Лесь.

– До вас можна? – торкнувся, вітаючись, рукою вушанки, збив набакир, кучері висмикнулися й шовковіють.

– А я тебе не впізнала. Ти вже в зимовому.

Стояла в сінях.

– А я чекав позавчора, вчора… Думав, понесемо передачу.

– Я не можу.

Лесь примружився.

Помовчав. І замість того, щоб дорікнути їй, чому це вона три дні тому могла, а зараз не може, сказав:

– А ти знаєш: поголосочка, що Мартин признався й сидить замість тебе, розходиться, – й дивиться на неї: брови оксамитилися. – Ти не думай, що я хоч комусь заїкнувся, як ти сама мені признавалася, що воно було і як обернулося. Я нікого не продавав, хай би мене вішали й розстрілювали! Але поголосочка…

Оленку начеб хто поставив до стіни.

А Лесь:

– Розумію… Хм!.. – мовляв, сліпому видно, чому ти передачі не носиш, проте не випалив, що вона боїться батька.

Дівчина поривалася заперечити – Дінка не пускає її з хати, але відібрало мову.

– Я носив. І носитиму. Ну, бувай… – він пішов – покинув свій голос. Оленка довго не могла відірватися від стіни. Він не запитав про Дінку, мовби її не було.

Вона нагадувала танцюристочку й танцюриста, що ще недавно витинали під лічилочку ніжками, а тепер посідали й нічичирк – уступав чужий; потім вона щось робила – куди не ступне, а Лесів голос нема-нема й озветься: "Хм!.."

Батько прийшов раніше. І по тому, як вій чекав на матір, як кинувся з хати, наглянувши її під явором, як перестрів і, високий, низився перед нею, і по тому, що вони простоювали за порогом, у сінях, перемовляючись, і по тому, як батько роззув матір – болото, ноги не витягнеш, й спровадив її, Оленку, надвір чистити ті чоботи; вона збагнула – мати принесла новини.

– Нашвендялася я, нічого не виміняла, нарвала ноги й нанесла болота, – бідкалася мати.

А батько був начеб чимось утішений. І по тому, як він перезиркувався з матір'ю, вона ще дужче утверджувалася: вони щось знають, але затаюють. Що? Мабуть, вони перемовлялися без неї, при Дінці й Сергійкові, але що ті могли второпати? Малі. А вона носила в собі Лесеве: "Хм!.." – і ворожість до батька повернулася з новою силою: всі мають право їй докоряти, допікаючи.

"Затаюйте, нічого мені не кажіть, я ні про що вас не розпитуватиму, але і вам я нічого не скажу", – думала вона.

Полягали рано. Дінка й Сергійко поборюкалися, пововтузилися й заснули їй в ногах. Сплять батько з матір'ю. А до неї сон не йде, хоч заший очі: ввижається загнута палиця Корнія Терентійовича, ввижається брудна Мартинова сорочка, яку хотіла колись випрати, вона чує: "Хм!.." – і тому, що воно не чиєсь, а його, Лесеве, те "Хм!.." невідступне.

Дівчина заплющує очі. Тоді шепіт:

"Так ти відразу знайшла, як було сказано?"

"Що там шукати – хутір під лісом. Я довше чекала, поки туди добивалася".

"А він спочатку гнівався?"

"А ти б не гнівався?"

"Але сказав – добре, що я послав тебе, а сам не пішов?"

"Сказав, що ти "передбачливий".

"Якби зброя, то висадили б моста, а тоді спробували б напасти на гестапо й на поліцію, розбити тюрму? Він так і сказав?"

"Сказав".

"Я завтра вільний.