Побачивши її, я відразу зрозумів, що вона була моєю коханою половинкою. Вона не була просто принцесою — вона була принцесою, з якою якимось невідомим образом були пов'язані моє життя, моє щастя, моя доля.
Але вона існувала лише в моїх снах. У Ґьозльові немає палаців. Я бачив їх лише на картинах грецьких та італійських художників, які продавалися в крамничках ґьозльовських греків. На тих картинах я бачив і принцес, бо інакше чого б я вирішив, що моя кохана — принцеса? Вона була викапана принцеса з тих картин, тільки набагато красивіша.
І це було дивовижно. Бо я аж ніяк не принц. Правда, наша родина одна з найбагатших в Ґьозльові: нам належить частина Сасик Лимана, на якій добувається сіль. Давно, ще до ханства, тодішнім правителем одного нашого предка за добру службу мало бути нагороджено землею. Йому сказали, що він може обрати будь-яку вільну землю біля Ґьозльова і володіти нею. Він попрохав частину Сасика і отримав її. Сасик — це мілкий, глибиною по коліно, лиман з рапою — висококонцентрованим розчином морської солі. І з того часу наша родина має високодохідний бізнес з добичі солі.
Коли прийшли татари і Крим став ханством, ханський митар призначив нашим предкам такий податок з їхньої ділянки лиману, який перевищував половину доходу з неї. Але тим предкам нашої родини була запропонована і альтернатива: якщо вони приймуть іслам, податок буде зменшено в десять разів. Так мій рід, який колись належав до караїмів, став одним з багатьох нових мусульманських родів, статарився, і про те, що наші предки колись були караїмами, нагадує тепер лише стара Тора на горищі нашого дому. Насправді приклад нашого роду є не винятком, а, скоріше, правилом: вісімдесят відсотків ґьозльовської, та й так само і всієї кримської, умми складають не етнічні татари, а змусульманені та статарені місцеві мешканці різного походження.
Отже, я, можна сказати, представник гьозльовської знаті, але аж ніяк не принц. А моя кохана з моїх снів була неземної краси принцесою, яка мешкала в казковому палаці і танцювала чарівний танець, не схожий на жодний танець мого всесвіту, в якому здебільшого люди танцювали хайтарму та сиртакі, які, до речі, мені завжди здавалися дуже схожими одне на одне. Тож я гадав, що у своїх снах бачу не земну реальність, а небесного ангела з раю, яка чекає на мене там, а моє завдання в цьому житті — сягнути просвітлення і стати гідним приєднатися до моєї коханої райської принцеси після залишення мого тлінного тіла.
Через це я не одружувався. Мої батьки навіть боялися, що я стану дервішем, бачачи моє небажання вступати в шлюб. Але дарма. Мандрівний монах і я — несумісні поняття. Я обожнюю Ґьозльов, наш дім, моїх батьків, дідусів і бабусь, дядьків і тіток, братів і сестер (рідних, двоюрідних та троюрідних), а також всіх моїх небожат, яких у мене так багато, що я навіть не знаю їхньої точної кількості. Я обожнюю моїх друзів і сусідів. Я обожнюю навіть кожного гьозльовського торговця, чайханаря, чоботаря, шевця, імама, ходжу, хамамаря, рибалку і працівника мого соляного промислу. Насправді я особисто знаю всіх мешканців Ґьозльова і всіх їх дуже люблю. Ну як така людина може стати дервішем? Просто зі своєю коханою принцесою я в цьому житті одружитися не можу, думав я, то не одружуватися ж мені з якоюсь некоханою дівчиною! Я — дуже щаслива людина. Мені нічого не бракує для мого щастя. Навіть кохання в мене є. І не просто кохання! Моя кохана — райська принцеса-ангел! І я точно знав, що обов'язково зустрінуся з нею, хай це буде не в цьому земному житті, яке все одно є дуже коротким.
Сусіди і родичі часто казали мені, що людині не може бути достатньо тільки коханої зі снів, що чоловікові потрібна жінка для задоволення його потреби мати близькість з жінкою. На що я відповідав, що мою потребу в близькості з жінкою може задовольнити лише близькість з моєю коханою принцесою і вона неодмінно її задовольнить, коли наше вічне життя зведе нас з нею разом. Зазвичай на це мені казали, що просто зараз навколо стільки чарівливих дівчат, тож мені просто зараз варто взяти когось з них у жінки і просто зараз насолоджуватися нею, бо це — тілесна потреба людини, яку неможливо ігнорувати. А я вперто стверджував, що у людини це не тілесна потреба, а духовна, що це — духовне щастя, якому немає рівних, що саме цим відрізняється людина від тварини: у тварини це — тілесна потреба, а у людини — духовна і задовольняється вона лише з її коханою половинкою. Але, звичайно, мене розуміли лише мої друзі-суфії, які казали мені:
— Ти говориш про просвітлену людину, а непросвітлена людина — та ж сама тварина, тільки інколи ще й дуже небезпечна, бо, залишаючися твариною, має розвинутий інтелект.
Але коли, пояснюючи своїм сусідам і родичам, чому я не одружуся ні з ким, окрім моєї принцеси, я наводив отакий приклад, вони завжди легко мене розуміли і погоджувалися, що якщо так, то дійсно я правий:
— Якщо ви любите курабіє і хочете курабіє, то локшина вам його не замінить, вам потрібно саме курабіє, — казав я.
— Це правда. Тепер переконав. Тоді так, — казали мені мої співрозмовники і припиняли суперечку.
Раптом у черговому сні я побачив мою кохану принцесу вже не в палаці, а в якомусь теккє дервішів мевлєві, одягненою, як дервіш. Вона танцювала танець сема (це одна з наших практик). Після цього в моїх снах більше не було ні палацу, ні того чарівного танцю з каштанчиками. Тепер принцеса завжди була в одязі дервіша мевлєві і або танцювала сему в теккє, або в різних місцях співала пісні ашиків тюркською мовою анатолійських суфіїв, граючи на сазі. Деякі з цих пісень я знав. Зокрема вона співала пісні мого улюбленого ашика Юнуса Емре. Але більшість її прекрасних, мудрих, піднесених пісень були мені не відомі.
Я був неймовірно щасливий. Бо тепер у мене з'явилася надія, що одного дня я побачу мою кохану принцесу в Ґьозльові. Щодня, заходячи в теккє, я першим ділом шукав очима дервіша-принцесу. Ця надія зробила моє життя казкою, в якій ось-ось могло статися чарівне диво такого величезного для мене масштабу, такої величезної для мене значущості, що я полюбив життя і Бога в тисячу разів більше, ніж любив до того.
І це диво сталося!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Диво сталося на Катик Базарі (це поруч з медресе і теккє мевлєві). Одного дня я побачив мою кохану принцесу-дервіша, яка сиділа на килимку на тому місці базару, де зазвичай робилися міські або ханські оголошення і де також час від часу співали мандрівні ашики. Вона була ще прекраснішою, ніж у моїх снах. В її руках був саз, на якому вона грала божественно гарну музику своїми божественно гарними пальцями. Її голос був найкрасивішим голосом у всіх світах, а її пісні були вершиною поетичного мистецтва. Навколо цього юного дервіша, про якого лише я один знав, що насправді він — дівчина, зібралося багато людей, які зачаровано слухали це поєднання неперевершеної краси з глибоким, мудрим духовним змістом.
Я підійшов ближче, дістав з торбинки ней, який завжди мав із собою, і почав підігравати на ньому сазу моєї коханої принцеси та її співу. А коли я беру свій ней і граю на ньому, люди навколо завжди впадають у захват. Принаймні в Ґьозльові я граю на неї краще за всіх. Тож моя кохана принцеса-дервіш відразу почула, як її підтримав мій ней, підвела очі на мене, і на її обличчі з'явився вираз, який свідчив, що наша зустріч була для неї таким самим чарівним дивом такого ж величезного масштабу і такої величезної значущості, як і для мене.
Ми прочитали в очах одне одного однакове почуття безмежного, казкового, чарівного щастя. В очах моєї принцеси було стільки любові, щастя і вдячності життю та Богу за нашу зустріч, що я зрозумів: я для неї значу не менше, ніж вона для мене. Але я не здивувався цьому. Я очікував, я передбачав це. Бо так мені і бачилося наше кохання.
Отже, ми виступили дуетом, несказанно насолоджуючися процесом нашого спільного виступу. Її саз і спів, мій ней, наші серця, наші очі, наша любов, наша єдність, наша спільність: дві половинки з'єдналися в дещо одне, що стало в тисячі разів більшим, ніж проста сума двох половинок. Дві половинки з'єдналися в нескінченність.
Після виступу мій коханий дервіш, як водиться, звернувся до слухачів:
— Любі мешканці Ґьозльова, дякую вам за увагу і запрошую зараз на духовну програму в наше теккє, яке знаходиться в п'ятдесяти кроках звідси в напрямку моря.
Ідучи в теккє, ми з принцесою кидали одне на одного такі закохані погляди, які і повинні кидати одне на одного дві половинки, що довго мріяли про зустріч і врешті зустрілися. На програмі в теккє ми з принцесою танцювали танець сема, а потім слухали розповідь про просвітлення та про практики мевлєві, які до нього ведуть. Оскільки ця розповідь була розрахована на людей, які прийшли в теккє вперше, вона не містила для нас жодної нової інформації. Через це ми з принцесою пішли з теккє до закінчення програми, бо жадали нарешті якнайскоріше залишитися наодинці: у нас було стільки всього, про що одне в одного спитати і про що одне одному розповісти! Але вийшло так, що почали ми наше спілкування не з цього. Помітивши затишне місце, зайшовши в яке, ми могли бути впевненими, що нас ніхто не побачить, ми пірнули туди, кинулися одне одному в обійми та довго обціловували одне одного, і припинили це робити не через те, що наситилися цим, а через те, що зрозуміли: якщо ми не зупинимося завдяки свідомому зусиллю, ми ніколи не зупинимося.
Тільки вийшовши зі своєї схованки, ми зрозуміли, що міг подумати про нас той, хто все ж таки побачив би наші ласки. Адже моя кохана принцеса була одягнена, як хлопець. Отож було б пліток! Та Бог милував, і наша буря ніжності одне до одного залишилася ніким непоміченою. Подумавши про це, ми весело розсміялися. Ми відчували почуття одне одного, розуміли думки одне одного, наші серця билися в унісон, і нам здавалося, що ми — найбільш обласкані пестії долі, життя і Бога. І я впевнений, що так воно і є.
А потім ми сиділи на березі моря, розповідаючи одне одному свої історії. Моя історія була простою і короткою. Я розповів принцесі те ж саме, що розповів вам. З усього почутого від мене її здивувало лише одне:
— Я не розумію тільки, Асане, як ти здогадався, що я саме паша́-кизи́ [генеральська дочка]?
— Кохана, ти просто ще не звикла до нашого ґьозльовського діалекту, якому притаманне ковтання певних звуків у певних фонетичних сполученнях.