Глянув збоку — аж на білій корі запеклася кров. Ранковий вітерець, намагаючись оживити цю мертву картину, раптом шаснув поміж березовими косами, і вони несподівано відгукнулися на цю ласку, зашепотівши щось сумне й розпачливе. Але Павлику здалося, що то заворушилися губи мертвого: "Це ти винен... зрадник...". Хлопець відчув, що перетворюється на крижану брилу. Спробував бігти — геть, геть від цього страшного місця. Не слухаються ноги...
-Ма-а-а-а-м... Ма-а-а-м... — кілька разів хапонув беззвучно ротом повітря, ніби карасик, викинутий на берег. Лише після цього відпустило судому.
З тим криком і до хати забіг. Але мама не обізвалась, як завше. Він її за руку — рука впала з ліжка. І така холодна! Хтозна, скільки просидів біля ліжка. Мабуть, задрімав, бо знову настав ранок. Але вже тихий. А може, це той самий ранок, і все йому тільки наснилося?
Маму допомогли поховати Привалови та Іоніді. Дід Антон збив зі старих неструганих дощок щось на кшталт домовини, а Георгій Іоніді доправив її з тілом мами до старого кладовища возом. Потім принесли, що в кого було, з харчів у дім померлої і справили панахиду.
— Іди до нас жити, — запропонував Антон. — Страшно тобі самому буде.
Хлопчина не вагавсь. І Чуя з собою взяв. За тиждень на телефон Павлика прийшло SMS: "Николай Сидоренко погиб смертью храбрых за Новороссию". Не знали старі, як утішити хлопця.
Минув ще місяць. Настала осінь. На фронті трохи втихомирилось. Лише потріскували час од часу кулеметні черги, ніби дрова в грубці, та ухкали важкі міномети, наче козаки гопака танцювали. Якось біля садиби шахтаря загальмував обшарпаний "джип". Із нього вийшов боєць, спираючись на палицю, постукав у хвіртку, потім сам намацав защіпку і відчинив її.
Матір Божа! Та це ж... Льошка!
Не встиг солдат ступити й кроку, як на його шиї повиснув Павлик. "Братику мій... живий...", — терся лобом об неголену щоку бійця — справжнє тобі кошеня приблудне.
— Збирайся, — шепнув йому Олексій на вухо. — Їдемо додому.
— А Чуй? — озирнувся Павлик на собачку, який, висолопивши від радощів язика, намотував навколо них коло за колом.
— Ну, звісно, він теж у нашій команді...
Старі хрестились і витирали сльози.
Пісня як доля
Боже, яка то була пісня! Вона розсувала стіни, зупиняла і прискорювала час, ніби ракета— носій, виносила у відкритий космос і сягала найвіддаленіших галактик, заколисувала і пробуджувала, розпинала і воскрешала. З такою піснею в серці можна чхати на все, навіть на біль і смерть. Але я боявся, що коли змушуватиму її весь час звучати, ніби рабиню-співачку, вона, знесилившись, упаде, втратить голос і силу, або ще гірше — втече чи повстане, як отой Спартак, а може, й просто набридне, як солодощі чи жінка-наложниця. Зусиллям волі я намагався затулити їй рота: "Мовчи, бережи сили, дурна!", але вона бунтувала, здирала зі своїх повних потрісканих губ скотч заборони і лунала ще голосніше. Навіть кричала. Зрештою змирився. Нехай звучить собі. Здавалось, вона стала крилатою істотою, яка жила сама по собі, використовуючи мій світ як простір для польоту та розвою. По кілька разів на день вона робилася іншою, ніби жінка, що прагне сподобатися своєму коханцеві: то вбиралась у рожеву ранкову сукню, то в одежу вершника, то у темно-сині вечірні шати, то у напівпрозорий білий пеньюар, через який виднілися всі її принади. Але, безсумнівно, вона розквітала, ніби троянда, поширюючи навколо себе п'янкі пахощі весни. Мої стосунки з нею були досить складними. Іноді все йшло як помащене, ми з нею ставали одним цілим, я зазирав у її сірі очі, милувався свіжим обличчям, гойдався на високих хвилях її золотистих кіс, обвивався, плющем навколо гнучкого стану, цілував ноги й руки, збирав росу з вуст. Проте іншого разу вона влаштовувала сцени ревнощів або гірко плакала над своєю занапащеною долею, чи просто втікала у віддалений куток саду, щоб посумувати на самотині. Мені гарно було з нею. Я не хотів іншої. Але якщо й пробував спізнати когось деінде, то лише задля того, аби переконатися, що моя обраниця найкраща. Мабуть, мої експерименти її дратували, бо після них на якийсь час вона замовкала. Я не хотів її гвалтувати, змусивши виконувати подружні обов'язки натиском кнопки на плеєрі. Чекав, що повернеться сама. А вона не поверталась. І от уявіть собі: замість ромашкових полів, гірських вершин та зоряного мережива — чорна порожнеча. Я не міг згадати її голосу, кольору очей, волосся. Катастрофа. Я безпорадний, безсилий. Без неї я ніхто. Але ж існують, певно, способи замирення з нею. Ось вийду на лісову галявину і ляжу горілиць на траву, може, щось наспівають мені на вухо трави, бджоли чи пташки. Ні, не те. Піду до струмка, хай він підкаже, де схований ключ від дверей кімнати, в якій вона зачинилась. А ще краще притулюся вухом до старезного дуба, він має знати все. Але зелений дідуган почав гудіти мені про козацькі походи, війни та революції, славні й безславні діла наші. Зрештою, визнав, що музика — не його покликання, він радше літописець. А може, берізка підкаже? Її скрипочки співали ніжно і на високій ноті, але не тієї.
Я сів, притулившись спиною до білокорого стовбура, однією рукою пестив її сережки, іншою — шовкову травицю. Було душно й темно, як і в мене на душі. Чорні хмари взяли в облогу сонце, вимагаючи від нього повної капітуляції. Світило відчайдушно борсалось у сірому павутинні, наче метелик, а потім здалося на милість темних терористичних сил. Я міг би вдарити по тому злочинному угрупованню зі свого гранатомета, але боявся, що ця операція зашкодить заручникові. Потрібна була підтримка з неба, а ще краще, з космосу. Хай би потужний вітер та удари блискавиць розшматували те липке плетиво. "Н-у-у, де ж ви, скільки можна чекати?!" — стискав я кулаки. Велика дощова крапля прошелестіла крізь молоде листя берізки, наче снаряд від "Граду", і гучно розірвалася на моїй касці. Кілька блискавок осліпили те злочинне скупчення, і ще стільки ж громів оглушили. Прекрасна тактика! Тепер в атаку. Дерева і трави нахилились аж до землі в один бік, а потім — в другий, ніби хтось великий і сильний спершу натягнув тятиву, а потім її відпустив. Краплі дощу — наче удари по клавішах фортепіано. "До, ля, мі..." Та це ж перші ноти, ні, це перші кроки моєї блудної пісні, яка повертається! "Доля моя." Так— так, це не пісня, а доля моя, це передчуття мого кохання. Ось вона з'являється із сяєва веселки, обнімає мене за шию своїми гарячими, як вогонь, руками, котрі, мабуть, нагріті блискавками, довго з докором дивиться в очі, припадає своїми свіжими устами до моїх уст. Я відчув, як ноги відриваються від землі, ми летимо.
— Сашко, чи ти заснув? — опускає мене на грішну землю голос мого побратима Андрія. — Самодіяльні артисти приїхали, за годину концерт буде.
Галявина. Посередині "Урал" з відкритими бортами. Навкруг, як горобці, повсідалися бійці. Ведучий сипонув жартами і шанобливими словами на адресу захисників, а потім оголосив першого виконавця, точніше виконавицю: "Оксана Божко, студентка другого курсу філфаку, активістка, красуня, поетеса, співачка..." На сцену вийшло струнке синьооке золотокосе дівча, взяло кілька акордів на гітарі: "До, ля, мі.". Я мало не зомлів. Це була моя пісня і. моя доля! Я знав цю дівчину не лише зі своїх марень, вона була реальною, навчалася у тому ж виші, що і я, хіба що на іншому факультеті. Бачив її раз чи два, а може, й більше. Ловив на собі промені її волошок. Відчував, як обсипало жаром спину, але завважував тоді: "Гарненька, але ж малявка". До молодших дівчат я ставився з презирством, здбільш волочився за старшими, досвідченішими й доступнішими. Здалося, що й вона мене впізнала і навіть кивнула привітно голівкою. Роззирнувся розгублено, ніби потопельник, що шукає рятівну соломинку. Андрій простягнув мені бузковий букет і дав стусана у спину. Я пішов до сцени, наче зомбі, відчуваючи знайомий жар у спині, а вона легко, як козеня, зістрибнула з підвищення і поплила мені назустріч, тримаючи мікрофон у руці і продовжуючи співати. Побратими розступилися, утворивши щось схоже на русло живої ріки. Десь на середині його ми й зійшлися. Все відбулося просто і природно, як траплялося в житті вже сотні разів. Вона всміхнулася, легенько кивнула головою, запрошуючи на танець. "Доле моя", — шепнув їй на вухо, притулившись до її розпашілої щоки. "А ти моя", — відповіла ледь чутно...
Трикутник
Я не знаю, як це сталося. Провели Андрія на фронт. Сумували, пили вино. Раптом її рука опинилася в моїй, потім наші губи, раптово відірвавшись од країв келихів, ніби чайки від берегів, полетіли назустріч, їх, тих чайок, чомусь було аж чотири, а може, й набагато більше, вони переплелися рожевими крилами, намагаючись задушити одна одну в лютій...пристрасті, випити до дна чи навіть з'їсти, ніби дольки тропічного апельсина. Затим, шматуючи один на одному одяг, ми впали на старий продавлений диван, затим. страшно згадати. Люба сиділа на краєчку того гріховного ложа і міцно-міцно, притуливши свої ніжні музичні долоньки до обличчя, плакала. А я одвернувся до стіни й намагався продерти її наскрізь нігтями. Слова були зайві. Що ми наробили? Що це взагалі було? Навіщо? Якась плутанина почуттів, спробуй у ній розібратися: тут і жалість до Любиної самотності, і намагання підтримати її перед прірвою відчаю і страху, і любов до друга, і. кохання до його дівчини, яка раптом на кілька хвилин стала твоєю. Але ж як ганебно ти втілив у життя ці високі душевні поривання! Невже оце і є отой сумнозвісний любовний трикутник? Ніколи не думав, що в нього втраплю. Неочікувано він виявився дуже гострим і колючим. Ця пастка гірша за полон, страшніша за розп'яття на хресті. Душу розриває навсібіч. Андрію, братику, пробач, це не повториться більше ніколи. Ну чим вгамувати біль і сором? Встаю, іду до столу. Вино скінчилося. Десь була самогонка. Ось вона, пляшечка— голубонька, стоїть запилена із якихось доісторичних часів. "Пригодиться...", — сказала кілька років тому моя баба Дуня і, підморгнувши, запхала її в торбу. Пригодилася. Ох не дурень придумав це зілля, а справжній чародій, бо воно має властивість розчиняти в собі найзаплутаніші життєві клубки, виводити із отаких трикутників, щоправда, не надовго.