У всьому. У манері слова, у настрою, у малюнку простору і навіть часу. І це діє. Це чується... Тільки інколи ця атмосфера видається... Ну, як би вам сказати: не має у тому великого, дужого, животного... І ще не має там того, що звуть живою душею... Божого там не має...
– Правельно! Люблю! Браво! – закричав о.Дормидонт. – І я так думаю, тільки не можу так сказати... Попав у точку... Мій син, естет і революціонер...
– Та-а-ату! – перебив він батька, – що за тон?
– Чому тон? Який тут тон? Ми от розмовляємо. Кожний висказує свою думку... Тепер моя черга, – гаряче запротестував о.Дормидонт.
– Зовсім не твоя, а маестро, – заявила паніматка. Син подав їй тонкі жіночі папіроски. – Жорж... Запропонуй своїх гостеві...
– Ах!.. Вибачте... Будь ласка, – спохватився панич. Він запропонував Нарутовичові цигарки і приняв позу Байрона на острові Корфу.
– Ні, я вже приблизно сказав, – відповів Нарутович, закурюючи.
– A чому ви проти малоросійщини? – запитала паніматка, затягнувшись пахучим димом. – А мені подобається. Ось недавно у читанках появився той вірш Толстого. Прекрасний вірш... Пам'ятаєш, Жора? – звернулась вона до сина.
– Ти знаєш край, где всьо абільєм дишет, – проговорив син.
– Так, так... Власне. Це прекрасне. "Гдє всьо абільєм дишет, гдє рєкі льются чіще сєрєбра, где вєтєрок стєпной кавиль колишет в вішньових рощах тонут хутара"... Прекрасно, ні?
– Безперечно, – погодився Нарутович. – Але я людина півночі. Я родився у Фінляндії, де мій батько перебував як втікач. Я там прожив дитинство і хлоп'яцтво, і мені більше подобається північ... Ви, напевно, знаєте Гамсуна. Знаєте його типи... Ви мене зрозумієте...
– Це, розуміється, річ суб'єктивна....
– Так. А до всього, я вам скажу, власне, і псіхологічна. Далі: моральна. Ще далі: релігійна і нарешті: господарсько-економічна... – проговорив з певним піднесенням Нарутович...
– Я не зовсім вас розумію, – похиливши на право голову, сказала паніматка...
– Мені видається, що там, на півночі, людина більше пружня, має міцний характер, більш ініціятивна і більш вольова... От що хочу сказати...
– Дуже тішуся, що в мойому Дермані ви бачите ту північну людину, – сказав о.Дормидонт. – Дуже тішуся... Хоча... Наш народ, я вам скажу... Як треба, то він і з півдня дещо потрапить...
– В цьому я не маю сумніву. Тільки неправельний підхід... у вихованню, у сприйманню... Власне, Гоголь...
– Ні, ні, ні, вибачте... Не дам вам на поталу мого Гоголя. Гоголь тут не при чому. Гоголь, це... це річ окрема. Гоголя не вплутуйте в справи політики, – сказала паніматка.
– Правельно! Цілком правельно! – заревів знов о.Дормидонт. – I я так чую... Коли брати Гоголя... Ну, от посуди, паніматко, сама. У нас у Дермані такий Солопій Черевик, така Солоха чи такий Пацюк, мабуть, беручи расово, дуже рідке явище. Я тут спостерігаю людей п'ятьдесять років. У нас дійсно скорше знайдеш Брунгільду чи Гільдегран.
– Ти, Дода, якраз дивна людина... Пацюка тут не знайдеш, але захоплення тим всім, що не у нас, що десь, що там, за морем...
– Матушко! А ти? А твоя Італія? – перебиває її отець...
– Італія... Це просто розвага і більше нічого. А Гоголь наш...
– А Дермань також наш...
– Я й не кажу, що не наш. Я тільки не збожнюю... Росія величезна. В Росії знайдеш все: і Норвегію, і Малоросію, і навіть Італію... А ти все вчіпився до Дерманя і хочеш, щоб тут зникнули Марусі, а знайшлися Брунгільди... Нащо вони нам?
– Ніколи, моя матко, не бажав цього. Ми тільки так от, рівняємо... І маестро, і я – ми проти малоросійщини. Так. Ми не проти Гоголя як літературної точки, але проти стилю його життя. Ні? Так я вас розумію, маестро?
– Я з вами погоджуюсь... – відповів Нарутович...
– Ну, от... А я б ще сказав, але боюся паніматки і сина. Я і проти Чехова. Так. Так! – кілька разів проговорив отець, ніби йому хтось перечив. – Я ось недавно, сидючи у проскурні, прочитав його кілька оповідань. Прекрасно, але сумно, кисло і... сентиментально...
– Ну, то вже, тату, – проговорив нарешті і син, – ти глубоко заблудився.
– Прошу! Поясни, – сказав отець...
– Чехов, по-моєму, якраз естет... Естет...
– І додав: рево-лю-ціонер... Кімнатний... Гав, гав, гав, тільки з-за шкла на вікні... А от ти, мій синашу, ще дещо, можливо, й заживеш... От і тоді мене згадаєш... Естети. Ваші шановні есс-те-ти... Бачите, пане маестро... Отакий вам щиплий добродій, син попа, син опори батьківщини росте революціонером... І це, скажите, чи не трагічно... Виродження! – з серцем проговорив отець. – Я більше не виписую ту "Ніву"... Досить. Щось треба з Англії, бо в Росії...
– Ну от, ну от... – заговорила, але спокійно паніматка... – Знов за морем...
– Бо я тобі скажу. Чому у нас такі м'ягкі душі родяться... І то у інтелігентів... От подивись син у Федора... Як дубок, як граніт. А у мене... Чортзна-що... Естет. Прошу вас... Революціонер... Герцена під пахвою носить, а де виховувався? У духовній семинарії... І от вам росте десь отакий вам духовний семинарист, що не вірить у Бога і одного разу зачне козиряти Росією... Отоді ви, панове естети, побачите... Ти от, синочку, почитай Достоєвського... Він щось таке має для вас... "Бєси"... А ти, матушко, кажиш, що я за чуже... Можу ж я, скажемо, порівняти? Розуміється. І якраз хочу вказати на Англію. Там старі роди аристократії ведуть тисячу років родословну і живі, здорові і активні...
– А чому? – вкинув слівце Жора.
– Ну, ну... Підкажи ти... По Герцену...
– Бо живуть чужим коштом, – кинув з цигарковим димом Жора.
– А ти? Живеш своїм? А твої революціонери? Своїм? Працюють? Копають рови? Ставлять мурі? Оруть? Га? Естетствують! І роблять революцію! Мода, бач, така пішла у Петербурзі. А мій син був у Житомирі. А до Житомира дійшов шматок Герцена, от воно... у Англії не може бути, щоб людина нищила ту гілляку, на якій сидить. Там забагато мають для того глузду...
– Ах, киньте! – зморщивши носа, сказала матушка. – Це їх вічна тема... Начиталися Тургенєва і гризуться... Нащо нам та, прошу вас, ідіотська політика... Підемо краще пити чай. – І вона встала.
За нею встали всі і перейшли до їдальні. На столі вже все приготовано до чаю. Дівчина у червоній запасці вносить і ставить збоку на столику самовар. У двері хтось стукає. Входить Тьотя Кріста.
– А, Крісто... Дуже приємно... – каже паніматка. – Познайомтесь. Це наш маестро, що малює церкву, пан Нарутович, Йосип Сидорович? Так, здається?
– Йосип Всеволодович, – поправляє Нарутович...
– Вибачте... А це моя сестра, панна Кріста... Що там у тебе? Як чуєшся... Сідай з нами...
– Дякую. Я вже чай пила... Принесла тобі... Знаєш... ту книжку...
– Аа! Чудесно... Дякую... Пошта прийшла?
– Прийшла. Пише Саша... Здорова. Має нареченого. Робить іспити...
– Це наша племінниця... Студентка. В Петербурзі, – пояснює паніматка Нарутовичові...
Нарутович прийняв це до відома, положив до чаю цукру, взяв на шкляну тарілочку пару ложечок вишньової заваранини і почав пити. Всі пили. О.Дормидонт сидів на свойому звичайному головному місці, направо від нього гість, зліва від дверей пані дому, навпроти батька син Жора. Приємний літній пополудень. З їдальні виходить на квітник широке чи, краще сказати, підряд дві вікні. Одно з них відчинене. Перед вікнами цвітуть мальви, кущі рож, що майже оцвіли, якісь високі червоні квіти... Повітря насичене запахами розпареної сонцем м'яти, липового цвіту та гречки, що білим, мов сніг, покрівцем цвіте на манастирських полях за церковним садом. Сонце кинуло найвищу точку, зійшло на кілька градусів до заходу і під скісним гострим кутом частинно вривається до їдальні.
Панна Кріста вже старша панна. Вона ще добре виглядає. Ïï обличчя проявляє сліди плекання. У її рисах щось чітко вигранене, якась строгість чи, скорше, велика порядність, але разом з тим помітна м'ягкість і доброта.
– Так, так, – казала вона. – Мені про вас розказують... Чуда розказують... Наші люди вами захоплені, – звернулась вона до Нарутовича. – Тим більше це приємно, що я ваше ім'я вже давніще чула...
– Цікаво – звідки? – зацікавився Нарутович.
– Дуже просто... Це ж ви писали про "Стиль експресіонізма" в "Мир іскуства", – сказала Кріста, дивлячись на нього промінистим поглядом карих очей.
– Дуже приємно... Ви читали? Давно? – ожив Нарутович.
– Це ще минулого року...
– Це ваша стаття, – вмішався в розмову о.Дормидонт, – заставила мене шукати вас для цієї роботи. Я з неї побачив, що ви маєте, напевне, в малярстві таку саму звичку, як і ваші погляди...
– Так. Але я йду трохи проти течії. Мені кажуть, що я відстав. І розуміється, що я відстав. Коли дивитись на мистецтво через окуляри наших днів, то я відстав. Я волію в мистецтві чіткість. Форма і зміст мусять бути цілком зрозумілі, прості і реальні... Ви, наприклад, згадали Врубеля і Нестерова. Їх я розумію. Мистецтво може і навіть повинно в обсяг свого, так би мовити, володіння включати такі гостро виявлені збочення. У них є ті складники, що характеризують, як у нас люблять казати, геніяльність, це значить напругу волі, темпераменту, сягання поза границі можливості реального і втручання в область фантазії... Це все на місці. Але є ще одно мистецтво. Мистецтво, що висловлює не тільки символ, барву і вияв фантазії, а дійсність. От таку, як ми бачимо зараз. Сонце, квіти, вираз очей і нарешті наш релігійний культ. Прошу вас. Як ми можемо тут прикладати манєру Боклєна чи Врубеля? А, на цю тему в наших колах було безліч розмов і я, признатися, добровільно склав зброю. Проти мене виступили всі тузи, які опералися на Рєпіна, на Васнєцова, а я тільки скромний учитель малювання гімназії... Але все-таки я зістався при свойому...
– І правельно! – буркнув о.Дормидонт.
Панна Кріста хотіла, мабуть, також щось сказати, але не відважувалась. На її соковитих, повних устах вигравала усмішка. Не відомо, що, власне, їй тут подобалось, чи думки Нарутовича, чи його вираз обличчя. Воно дуже просте, дуже певне в собі і було, мабуть, тому саме спокійне.
Розмова трівала. З мистецтва поволі знов перейшли на політику, але вже не про соціялізм, а політику дня. Про те, що пишуть газети. Потрійний Союз, бажання Відня, щоб Австрія ще тесніще наблизилась до Німеччини на випадок, коли монархія Габзбургів попсувала взаємини з нами.