— Скільки разів тут пила — і на тобі".
— Що таке?
— Обпеклася, — почала шукати хусточку вона.
— Дай я поцілую — і пройде, — не зробивши паузи, він притиснувся губами до її вуст.
Вона б обурилася, якби. Його цілунок затулив кав'ярню; й виштовхнув навіть постійне професійне занепокоєння, що Юлю тут можуть упізнати.
В РЕЖИМІ ВСТАВКИ
Вже кожен перший цілунок затуляв, що було поза ним, під ранок лише вона згадала, що принесла півкіла масла і воно геть розтіклося сумкою. Вона сміялася істерично, бо там були ще касети з "висхідняком"; сміялася, бо збагнула, що це остаточний кінець.
— Не плач, Юльцю, — гладив він її по руці, — я тут таке придумав, вони повзатимуть. Послухай: от що таке інтернет?
— Ну? — утирала вона сльози.
— Інтернет, Юльцю, це ж калейдоскоп, ясно?
Нарешті сльози вмить всохли:
—Ну?
— Це калейдоскоп в значенні вставок. Тобто це — суцільні вставки, бо там можна вставлятися в будь-яке місце, ясно? От і пілот-програму треба робити в стилістиці цілковитих вставок.
Видихнув він переможно.
— Ну? — майже зрозуміла Юля.
— І тоді — наша передача буде вставлять! — Підсумував він. Радіючи, що оця, остання фраза також годиться для дикторського тексту.
Біда лише, що не було власного відика, бодай аматорського, бо для "пілоту" й такий би згодився, з яким треба ходити по комп'ютерах й переганять матеріал для майбутньої програми.
В РЕЖИМІ
Дорогу до Стамбула б не згадувати, була така спекота, що автобус забув боятися придорожнього рекету.
Її почали знімати на відеокамеру, не встигла вона ступити на землю. Добродій поруч з оператором геть був не схожий на турка, особливо, коли виявилося, що англійська його краща за Юлину.
— Ідея дуже проста, — вів він її під лікоть, — нам потрібні слов'янські лиця, бо торгівля йде переважно до вас, так? От і все — слов'яни мають бачити на товарі своє, дуже знайоме обличчя, так?
Це було зайве, бо вона чудово вивчила умови контракту, особливо про гонорар і кількість фотовідбитків, перш ніж їхати сюди. Бо наслухалася про Стамбул, а, головне, начиталася; тому паспорта заховала найглибше.
Юля пояснила, сміючись, що вона б одразу стала під фотооб'єктив, однак просить трохи відпочити з дороги.
— Ну, так, так, звісно, — не одпускав її ліктя Мустафа. — Я гадаю, вам півгодини буде достатньо?
Юля покинула посміхатися. Однак подумала:
"Та біс із вами. Фотографуйте швидше, може, я на цей же автобус устигну тоді назад".
Тому й не образилася, що їй не заброньовано номера в готелі.
"А чого? Сьогодні одбомблюся, біс із ними, з екскурсіями", — запевняла вона себе, сівши чепуритися просто в фотоательє.
Мустафа наче читав її думки:
— Може б ви хотіли пройтися по магазинах? Доки ви кладете грим, я зроблю це. Скажіть, що купити вам в рахунок вашого гонорару?
Він видобув свого примірника контракта, аби зазирнути в суму.
Юля сказала. А тоді пригадала:
— Магнітофон! Відеомагнітофон мені треба, але такий... — вона не могла чомусь пригадати, як англійською буде "режим вставки": едіт, даббінг? — Інсерт! — Радісно вигукнула вона, згадавши. — Мені дуже потрібен магнітофон, який має функцію режиму вставки.
Власне, через що вона сюди приїхала? Через нього, відака для Толіка. Мустафа уважно записав і це, вийняв калькулятора, підрахував, і вийшло загалом, що не так уже й дорого. Взагалі дуже коректний, як про турка, чоловік, він зник і лише тоді Юля озирнулася павільйоном: подивувало, що в кутку, куди спрямовані софіти, було лише ошатне ліжко.
— Кофі? — по-турецькому запропонував помреж.
— З сендвічем, — по-англійському відказала вона.
Й повернулася до трюмо, вражала тут кількість косметики, можна слона запудрити. Тим часом зібралася бригада й переминалася, доки Юля поснідає. Вона торкнулася вустами кави й сахнулась — ні, не гаряча, а огидно гіркуща, з липким якимось присмаком.
— Це турецька кава, — сміявся, пояснюючи, Мустафа. Він повернувся з оберемком кульків, а, головне, з коробкою, на якій виразно позначався відеомагнітофон. — Ви ж чули про турецьку каву, що є така? Ну от. У нас її готують не так, як у вас. Це смола! — Захоплено коментував він: — Асфальт! Її треба отак, кінчиком язика.
Юля не стала сперечатися, бо їй потрібна енергія — вона перехилила нахильцем, аби увібрати цю гидоту швидше.
Але гидота увібрала її. Утисшися в горло, вона геть не стікала донизу — а одразу спалахнула навсібіч, особливо вгору, в голову; що та встигла лише подумати:
"Чогось підсипали, гади..."
І це було останнє міркування, бо й усі інші одступилися, надаючи місце поштовхам "кави", аж доки вони не осягнули кінчиків пальців; бригада, посміхаючись на це, очікувала. Щоби стерти ці криві вуста, Юля взяла пудру й вирішила всіх закамуфлювати; однак ту було ввічливо забрано й покладено назад під трюмо, крізь яке дівчина з подивом завважила, як її роздягають чужі руки. За якими червонавим дияволом проблискувала відеокамера, чудна така, бо геть не схожа на обіцяного фотоапарата.
Її оголено і ведено до широкого ліжка, куди враз повернулися усі софіти, скеровані руками бригади. Кола од прожекторів розійшлися з очей, Юля побачила добродія, дивного такого, бо він роздягався, вже вилізши на неї; поштовхи "кави" замінилися на інші, правда, не такі пекучі. Особливо не вдавався йому комір, тому що він, смішний, забув скинути краватку, він намагався скинути її, розв'язавши зубами. В таку спеку краватка? Вона здалеку чула свій регіт, од якого їй ставало смішніше; якби їй хто розповів про циркового номера з чоловічим стриптизом під час статевого акту, то вона би зроду не повірила — а той клоун лишив ще на собі черевики, аби струсити їх з ніг разом з оргазмом.
Коли цей одкотився, вона побачила Мустафу — той картинно сперечався з лисим яничаром за жужмо кредиток, які переходили туди й сюди, доки не зникли в мустафівській кишені; бо лисий кількараз озирався на широке ліжко, доки забув торгуватися. На дотик він виявився геть не яничарином, а голим, з одежі лишивши лише вуса, які заважали не лише цілуватися, але й дихати. Юля пробувала одкусити їх, однак вони виявилися справжніми, а не з гриму; це було дивним, отже, він був не професійним актором? Не треба вчити сценічне мистецтво, аби завдавати на широкому ліжкові, напудреному світлом софітів, серед спалахів яких то виринав, то знову ховався зрадливий червонавий вогник відеокамери.
Юлю дивувало, що скільки їх отут на цьому пружинному кону, а всі вони разом не варті були одного простого-простісінького Тольки, такого далекого-далекого, наче майбутня вставка в його пілот-програмі, рахувати цих, місцевих, вона би могла через ванну, куди її по кожному разові запроваджувано — але й там невідступніла червонаста зіниця камери, така, що кілька разів мало сама не запірнула в мильну піну незвичайної, з липким присмаком, мильної опери. Чи оперети? Де іншої піни, густішої, було не менше; так, що нарешті Юля стомилася сміятися — тоді їй помреж приносив ще трохи смоли.
Тривало доти, доки сама камера не вирішила скористатися широким ліжком, однак Мустафа резонно доводив, що по-перше, в черзі стоять ще кілька клієнтів, які щедро заплатили не лише за ліжко, але й за сувенір — відеозйомку акту. Однак йшлося не лише про ці фокуси, але копії для відеотиражувальних фірм. Це по-друге. А, по-третє, хто буде знімати, якщо сам оператор цього робити не зможе? Чи зможе і це водночас? На біду, тримати камеру погодився один освітлювач, і тому обурений Мустафа вирішив вирахувати платню у збуреного оператора, вже хай йому грець, плівки однаково на всіх вистачить.
РАША НАТАША
Юля опритомніла в автобусі. За вікном пропливала рідна Болгарія, голова гуділа нестерпно і тому вона ніяк не могла пригадати. Тривога ця посилювалася доти, доки не побачила свої руки, якими вона притискала чималу коробку з відеомагнітофоном — дивувала мізерність ваги його, і тому Юля похапцем розпакувала, аби полегшено констатувати, що омріяний той апарат на місці. Пасажири регітно коментували пейзажі навколо,
бо вони були комуністичними. Серед кількох лиць Юля з подивом упізнала чимало тих, з якими їхала сюди.
Її не зустрічали, вона б розсердилася, але голова тріщала так, що навіть на це не було сили. Спогадів було, хоч як дивно, лише про дорогу — коли вона намагалася пригадати Туреччину — одразу до голови здіймався тупий біль; такий, що хапало аж за низ живота. Та хіба є на світі така болячка, яка б не зникла, повернувшися в рідний Київ?
Обчепившися кульками й коробками, вона дотарганилася хати. Шукаючи ключа, сердилася, що за дверима лунає гулянка, яка зустрічає її без неї. Її помічено лише з другого разу.
— О, хто до нас прийшов! — гукнув Толя і вхопився її підіймати; все залящало навколо, і Юля з подивом упізнала навіть кілька знайомих ще з часів ліцею облич, кожне накинулося до пакунків, вона пробувала хвалилися, однак сили стачило лише на магнітофона.
— Ну, розказуй, — наполягали навколо.
Толя тим часом кинувся до шнурів — приладнати до вітчизняного телевізора імпортну відеоцяцьку. Потім, коли він почав тикати досередини касету, виявилося, що там, усередині, хоч як дивно, а ще одна вже є.
— О, тест-касета додається, аякже.
Юля так знеможено сіла в крісло, що й голови здійняти не ладна була. Відеомагнітофон закрутився, темрява в телеекрані блимнула й розійшлася, усталилася картинка, на якій кілька волохатих патрали велику ляльку. Запанувала мовчанка, така ж несподівана, як і відео-картинка.
Юля кілька разів струснула головою, бо тамта декорація чомусь видалася їй на диво знайомою: широчезне, наче з напудреного шовку, ліжко; лякала лише абсолютна відстороненість скляних очей тої штучної жінки, яка затесалася межи волохатих.
Кілька гостей першими підскочило, й, не прощаючись, рушило до виходу. Інші ще хихотіли, доки відеокамера не вийшла на великий план; тут сумніви полишили кожного в квартирі присутнього, і всі подалися геть.
Останньою ту нещасну ляльку впізнала Юлія. Та й тому; що зойкнула. Якби не це, то зроду би не здогадалася. І їй стало гіркіше над будь-яку смолу. Тому, що повірити вона була ладна у що завгодно на світі, лише не у власне телевідображення.
INSERT[3]
— Ви ето, дамочка, шо з вами! — занепокоївся головветеринар, бо він перший помітив, що відвідувачка не встигла припалити й сигарету, а вже знепритомніла; добре, що поруч завжди є нашатир.