І стрілянина стала такою буденною, що вже перестала лякати. До того ж українці не бояться смерті, тільки невигідного життя. Останнє й буває частинною причиною різних гидот, підлоти, зрад, кирині, хрунівства й тієї славнозвісної "самоотверженності" й "шатості", що буйно розростались і на українському, перед тим, майже цілком чистому, ґрунті.
Отже ані змоги нема згадати, коли моя стара знайома за цю добу зблизька заглядала мені в очі. Та згадавши багато з тих фактів, не маю охоти про них розповідати: буденні пригоди, що здебільше робили таке ж враження, як робить крижаний смоктун чи відламок омітки, що часом упаде вам із даху перед самим носом. Я був цілком певний, що помру в тій добі. А давно вже сказано: нема нічого певнішого за смерть, і нічого непевнішого, як обставини смерті: її час, місце і спосіб. Навіщо ж би я тремтів задурно.
А все ж таки траплялись тоді випадки, що викликали зворушення.
Одного понеділка взимку 1918-го року, я умовився, що конче прийду до Євгена Чикаленка на черговий жур-фікс[35], на якім мали бути дуже видатні чужинці. Може тоді чекали славного берлінського професора Павла Рорбаха, що там бував, у нашім товаристві.
Коли я вийшов із хати, скрізь по різних сторонах Києва озивались одиночні й "пачкові" постріли. Ввесь Київ дихав смертю. Коли ж я дійшов до Великої Володимирської, — стріляли вподовж вулиці. Та ж я мусів на другий бік, бо спочатку мав зайти за адвокатом Максимом Синицьким. Стріли були нерегулярні й з різними інтервалами. Е, де наше не пропадало! Я підніс комір на плащі й, перехрестившись, пішов, як звичайно, не оглядаючись. Коло мене просвистіло дві-три кульки, але ж не зачепила жодна.
Потім, коли були бої між військами УНР і комуністами, я сидів у помешканні українського клубу. Стріляли так часто, що вийти не було можна. А сидіти було нудно: не хотілося ні думати, ні говорити. Я поглянув на сусіда: був то професор Маршинський — і, не звертаючись до нього, заплющив очі. Незабаром дзенькнуло вікно й кулька розщепила спинку канапки між мною й Маршинським. Він відсунувся в один бік, я — в другий, і сиділи далі, жоден не змінив місця. Цю сцену потім я читав десь у спогадах Маршинського. Видко з його опису, що було йому, як і мені, все довкола таким байдужим, що він навіть мене не пізнав, бо в своїх спогадах зазначив, що біля нього тоді сидів "якийсь пан".
***
Коли почався одинадцятиденний обстріл Києва, — небезпека смерті була така близька, що можна було знести її, лише виплекавши в душі повну байдужість. Отже було наймудріше здатись на волю Божу, мовляв нашою приказкою: — "Коли Бог не попустить, то й свиня не вкусить". У той же час я впав на добру думку, як існувати в подібних умовинах, на них не зважаючи й про них не думаючи: складати словник. Справді за 11 днів він був готовий. Бо ж я писав картку за карткою днями й ночами: поки стріляли. Писав, сидячи в такім куті покою, що мав бути по стороні, з якої нібито не летіли набої. Раз-по-раз набій потрапляв у якийсь сусідній дім. Із вікна я бачив, як одного дня вранці вискочили з домів на моїй вуличці кілька жінок із жбанами по воду до ближньої криниці, бо водотяг тоді вже не функціонував. У тій хвилині просто перед них упала граната. В різні боки розбризкались жбани, частини вбрання, шматки тіла. Кілька жінок утекло, а більшість лишилась лежати на хіднику.
Щовечора я йшов на другий бік вулиці, де жили мої приятелі — відомий маляр і його дружина — лікарка. Ми сідали пити чай і клали на стіл секундомір, щоб знати, в яких інтервалах літають стрільна понад тим малесеньким партеровим дімком, де ми сиділи.
Коли ж, нарешті, одного передвечора скінчилася стрілянина й блискавкою рознеслась вістка, що комуністи опанували Київ, я довідався, що обстріл мого району йшов саме в напрямі того кута, де я просидів одинадцять діб у добрій вірі, що я — в найліпшім забезпеченні проти стрільна. В дійсності ж у моє вікно могла влетіти смерть у вигляді шрапнелі принаймні сто разів протягом доби, тобто за всі ті дні, скромно рахуючи, я пережив 1100 можливостей бути забитим. Тож мабуть був я таки справді, як казали старі римляни — "Едітус сідере декстро" — тобто "виданий під доброю зорею", що сконстатував був іще в Диканьці приятель Максим.
У тій добі київських судорогів одного дня, як чомусь надовше затихла була канонада, я подався до українського клубу, а відтіль — до книгарні "Часу". Саме біля опери, може кроків на десять-двадцять перед мене біля самого хідника на зелений травник упала граната. Впавши, вона крутилась, мов дзиґа по своїй довгій осі. І, поки я з цікавістю дивився, до неї підскочив малий хлопчисько, років десятьох і граючись, відкинув її набік. А потім він і я пішли собі далі так, як ідуть люди в хуртовину, коли з неба раз-за-разом грюкають громовиці.
Тих одинадцять днів я не голився. Думалось: щойно прикладу бритву до губи, а тут влетить набій. І виросла мені борода, розчепірена на всі боки. Коли ж замовкла канонада, я накинув на себе старе пальто, подорожній кашкет, обув високі чоботи й пішов до клубу: може почую новини. На Сіннім базарі стояв великий патруль і в кожного перевіряв виказки. Я при собі не мав нічого, але зорієнтувався запізно: вже не було як вертатись. Лишилось одно: перти "напролом". Але, бачучи зіритованих жиденят, обмотаних патронташами, мов биндами, я сам прийшов, як казали москалі, "до остєрвєнєнія". Тільки в найостанніший мент згадав народну сентенцію: — "Бога не гніви, а чорта не дрочи".
— Кто ідьот і куда? — гукнув на мене "красноєвреєць".
— А ти сам не видиш, хто. Йду туди, куди мені треба! — очевидно по-московському вкинув я, не спиняючись.
Патруль мене не затримав, бо ж таки, дійсно, тоді я не виглядав на "буржуя".
***
Не було безпечно в Києві, коли він був обложений за гетьмана Скоропадського. Не збільшилось безпеки, коли прийшов і Петлюра.
Того дня, після врочистого прийняття переможця Симона на двірці, я мав найліпші перепустки про вільний рух містом у всякій добі. Не було ще й дуже пізно, навіть іще зовсім не споночіло, коли я поспішав із редакції "Книгаря" додому, щоб одягтись на вечірній комерс у клубі.
— "Стій!" — гукнув на мене вояк української республіканської армії й раніш, ніж я спинився, стрілив до мене з віддалі кроків на шістдесят. Я метнувся на другий бік вулиці, щоб сховатись у помешканні Ф Матушевського. А той вояк примірився й бабахнув іще раз, коли я вже був біля воріт Матушевського. Ще того ж таки вечора я казав Петлюрі:
— Ну, Симоне, стрільці у вас — "неважні". Чи ж влучать вони в двоглавого орла та в п'ятикутну зірку?
***
Та ж мабуть уже досить подібних сірих фактів, бо всі вони — на одну міру. Зазначу лише тут, що в тій добі я нізащо б не повірив, що доживу до нинішніх своїх літ, але ж був і певен, що по мені "свині не дзвонитимуть", як це буває, коли "хто з ляку вмирає".
Справи української культури, яким віддано служило наше товариство "Час" та споєні з ним інші видавництва — "День", "Сміх", "Відродження" й інші, вимагали, щоб хтось із нашої дирекції їхав за кордон, розвідатись про стан друкарської справи в Європі. Що я від року 1908-го й до року війни кожного літа в тих справах їздив закордон, — було мені приречено їхати й тепер, у скромній ролі члена дипломатичної Празької місії.
В дорозі ще раз смерть покивала мені своїм пальцем. Десь біля Деражні мали на нас напасти якісь бандити. Тепер не можу навіть згадати, хто, власне то мав був бути: експропріатори чи комуністи. Але мені було те настільки байдуже, що я відмовився стати з револьверчиком — на варті біля вікна, як радили чеські вояки, що диригували охороною нашого вагону. Як уб'ють, то нехай ліпше у сні! — була моя думка. Одначе небезпека минулась, ніхто на нас не нападав, хоч напад і був анонсований.
Отже — нарешті, спокійна Європа. Прага ж узагалі не зажила війни, ані революції. Але ж у Празі вже тоді був великий автомобілевий рух. Тож другого дня й потім не раз дуже мало бракувало, щоб мене — "хуторянина" не переїхало якесь авто. Та щоразу, хтось невідомий підхоплював мене під руку, або шофер із виразом здивування спиняв машину біля моїх ніг.
А по двох місяцях — 19-го березня, коли я прийшов із костьолу св. Йосипа, секретар місії — сполячений українець — наставив мені до грудей револьвера.
***
Через рік я перенісся з (другою) дружиною Наталеною до маленького романтичного живця — Бехині. Там, у чудовій природі й поміж простими людьми, що ніяк не відчули війни й самі про себе говорили: "Ми — тільки 50 років по мапах", м'якшала моя стерпла, задубіла душа й верталося бажання жити.
Одначе смерть жартувала й тут, хоч і цілком по-сільському.
У величезному парку, що переходив у старий ліс, при прохідці в бурю, перед самим моїм носом упала товстелезна сосна. Я вчас відскочив, але просторова віддаль від смерті була — пів метра, а часова — пів секунди.
Там же в Бехині напала на мене тяжка неміч, що була відгуком революційних часів в Україні. Треба було піддатись ризиковій операції.
Та ж вірити в її щасливий наслідок я не мав найменшої підстави. Навпаки, настільки був певний, що тієї операції — надто запізненої — я не витримаю, що навмисне не схотів оперуватись у Празі, а подався до знайомого київського хірурга-емігранта, що був директором лікарні у Варшаві. Зробив я так, щоб моя дружина принаймні не була свідком моєї смерті.
Та ж цього разу, коли смерть насідала дуже поважно, прийшов порятунок у цілком ясній формі Божого чуда.
Останні слова моєї дружини до мене на Бехинському двірці були:
— Стало молитимусь за тебе святому Антонієві Падуанському.
Коли я прийшов у Варшаві до шпиталю, я був сильно вражений: він звався шпиталем святого Антонія Падуанського. Прокинувшись по наркозі, я побачив біля себе п'ятьох лікарів, що стояли півколом біля мого ліжка. Як потім виявилось, — чекали, що я конче буду блювати, бо зужив надто багато хлороформу. Якби ж тільки почалась блювота, шви в кишках неминуче б розірвались, а з тим прийшла б і смерть, бо стінка кишки була вирізана до тонкості "цигаретового папірця". Та ж мене, на диво всім лікарям, дарма що мене взагалі легко нудить, тепер нітрохи не нудило. Більше: я так умирав зі спраги, що вони ризикнули дати мені ковток чаю.