Десь уже, мабуть, вияснів край неба — в кімнаті враз чітко вирізнились усі предмети, й Мар'яна побачила на стінці відбиток призахідного світла. Був нереальний, ніби окраєць учорашнього дня.
Валерій кинув за вікно недопалену цигарку й ввімкнув настільну лампу: його обличчя спотворював притамований гнів.
— Судова колотнеча — ти уявляєш, що це таке? Усвідомлюєш її наслідки для мене?
Але спочатку має відбутись операція... Що ж, може, це й на краще: Валерій буде зайнятий своїми справами й не дуже доскіпуватиметься, куди дружина ділась... Алла допоможе вигадати якусь легенду — стосунки з нею треба відновити, зрештою, вони й не сварились... так, так, без Алли не обійтися.
Не дочекавшись відповіді, Валерій пішов прийняти душ. Мар'яна прокинулась від того, що чоловік не спав. Досі не знала, чи здатен хто з них відчувати безсоння іншого — мабуть, тому, що почувалися напрочуд затишно у своїх двох широких ліжках, в обтягнутій драпіровкою та килимами спальні. Непорушно лежав на спині, але серце билось частіш, ніж звично,— той новий ритм й збудив Мар'яну. Власне ж тіло здавалося легким, легко було й на душі,— можливо, тому, що Валерій не спав, у нього пришвидшено калатало серце, вона те скоріш угадала, ніж почула — отже, між ними таки ж могло зайти щось нове, й вона перестане бути самотньою. Мар'яна зручніше уклалася під ковдрою й стиха покликала:
— Валеріюі Ти чуєш?
Він випростав руку й спробував дотягнутися до її волосся — рука так і залишилась лежати, біліючи в пітьмі.
Мар'яна сіла на постелі й при місячному світлі —фіранка була відслонена — побачила його змінене тінями обличчя: півмаска навколо очей, неприродно широкий рот, запалі щоки. Мар'яна натиснула на вимикач торшера, але світло чомусь не спалахнуло.
— Не треба,— попросив Валерій.
На самому підвіконні лежав великий, як гарбуз, місяць, майже бутафорський за вікном міської квартири. Ніч була ясна й тиха.
— Що тобі? — спитала Мар'яна.
Вона шаснула під ковдру й почала чекати: ніч, місяць, вони не сплять, а раніше такого не траплялося — ось зараз два струмочки безсоння зіллються в річку, й вона їх винесе до того берега, де вже не матиме значення, хто в біді — він чи вона. Болітиме обом... О, це було б щастям — задля цього варто й захворіти.
— Нічого,— сказав Валерій.— Нічого, спи.
— Тобі в очі світить місяць. Засмикнути фіранку?
— Як знаєш.
Він повернувся на другий бік.
— Валерію,— сказала Мар'яна.— Я, мабуть, на кілька днів виїду. Хочу одвідати містечко, де народилася. Знаєш, воно весь час стоїть у мене перед очима.
— Та що з тобою? Ти вкотре говориш про це містечко.
— Вкотре?
— Звичайно.
— Вперше я почув про цей намір ще навесні. Звичайно, їдь. Що це з тобою?
І справді — що це з нею? Вже кілька місяців їй не дає спокою смуток по чомусь покинутому в минулому, напівзабутому. Дитинство...
Мар'яна подумала, що вже з цих раніш невластивих їй настроїв і без діагнозу могла б вгадати свою хворобу — коли б же не зневажала їх, як звикла зневажати все, що називала сентиментами.
"ЛЕВ ІЗ ЗОЛОТОЮ ГРИВОЮ"
Норми порядності прості, відшліфовані тисячоліттями й не чаять у собі ніяких несподіванок. Кожна ж заборонена гра має особливі закони, і той, хто зважився на неї, мусить їх відкривати. А це вдається не кожному. У морі
власного свавілля легко втратити орієнтири, прийнявши бажане за дійсне, забувши, що важать плани не лише твої, а й інших, не лише день завтрашній а й вчорашній.
Дізнавшись про позов Хвильового, Джиглюк страшенно образився. Як? Оце той соромливий провінціал, підібраний під порогом Клюева? Неповороткий і начисто позбавлений ділових якостей? За руку ж привів його до столиці, оточив увагою, підніс на вищу приступку службової драбини... Ось вона, людська невдячність! Та ким би він був без свого керівника?
А ким він, власне, є? Раптом Джиглюк чи не вперше збагнув, що партнер номер один по боротьбі за базальтове процвітання зійшов з дистанції. Добровільно. Ну, мабуть, не зовсім добровільно. Щось таке в нього залишилось у душі...
Отже, така людина становить небезпеку, бо їй втрачати нічого. Як він раніше над цим не замислився?
Джиглюк набрав номер телефону новоствореного відділу патентознавства.
— Будь ласка, принесіть документи на оплату... недоречне слово ледь не зістрибнуло з язика.— Хочу сказати, справу Ігоря Олександровича Хвильового. Отого самого. Того, що колись працював у нас. Так.
...Пройнятий промінням призахідного сонця горішній поверх ресторану. Блакитні фіранки, нап'яті, немов вітрила, ошатна, як новорічна ялинка, пляшка вірменського коньяку. Поїздка в таксі мокрим, по-карнавальному яскравим містом. Темні, пропахлі смаженою картоплею східці колишньої Мар'яниної квартири — якраз перегоріло світло.
Який же молодий був він тоді. Здається, молодшим, аніж у двадцять років,— людина завжди молодіє, коли береться за серйозне діло. Невже ж це він постарів за два роки?
Із дзеркала, вмонтованого поміж шафою і стінкою, на нього дивилося гладеньке, гарно засмагле обличчя; у волоссі — жодної сивинки. Він усміхнувся: свій хлопець, по-студентськи щирий та завзятий. Не те що жіночі — начальницькі серця брала в полон ця усмішка. Звідки ж відчуття зістареності?
До кабінету енергійно зайшов повний чоловік із прямим неслухняним волоссям, віялом поклав на стіл кілька папірців, не чекаючи запрошення, сів у крісло. Що за один? На листочку, де були виписані всі телефони об'єднання, 108
Джиглюк знайшов прізвище начальника відділу патенто— знавства — Кузь Микола Максимович. Штати розширились — важко тримати під контролем кожного.
Формули, формули, формули: вони не промовляли Джиглюкові нічого.
— Який остаточний розрахунок?
— 504 карбованці 37 копійок. Разом із Левандовським.
— Так, так, негусто.
Завідуючий відсторонено знизав плечима й звів одну брову:
— Гляньте на підписи.
Звертати начальницьку увагу на підписи нічого: сам знає, чиї вони. Авжеж, сума була б іншою, коли б замість прізвища Левандовського стояло його, Джиглюка,— Хвильовий зробив заміну ледь не в останню хвилину, кладучи документи на стіл. Ну, такі вихватки розумні люди собі не дозволяють, а той, хто має необережність дозволяти, гірко кається. Кілька сотень навпіл із недолугим попередником — цілком достатньо для того, хто не вміє жити з людьми.
— Ну що ж, все правильно. Не розумію...
— Не зовсім правильно,— завідуючий хутенько причесав щербатим гребінцем своє хронічно розтріпане волосся $ звів на Джиглюка гострі очі — зовсім несподівані на обличчі типового любителя випити й поїсти.— Це серйозний винахід, і оплату за нього належить розраховувати інакше. Економія коштовного металу — тільки побічний ефект. Головне лишилося поза увагою.
— А ви куди дивилися?
— Та я тоді не працював у вас. Я прийшов, коли все вже було оформлено. Оце днями вивчив справу.
У Джиглюка похололо в грудях. "Вивчив справу..." Скільки людей переберуть ці бісові папери, доки триватиме підготовка до суду, сам суд, і скрізь звучатиме: Хвильовий, Хвильовий, Ігор Хвильовий...
— Я особисто вважаю, що це неправильно,— повторив з притиском Кузь.— Чоловіка ж фактично ошукали. Отак і виходить, що талановиті працівники ідуть від нас, кидаючи розпочате. Кажуть, він розробляв безплатинове виробництво? О, то була б велика економія, неабиякий прогрес.
І це він знає. ДійшлийІ
Джиглюк відпустив співрозмовника енергійним порухом голови.
— Гаразд. Ми ще до цього повернемось.
Так, він помилився. Ох, як же помилився! Хай би Хвильовий пішов звідси з легким серцем, всім задоволений — тоді б йому не спало на думку збивати бучу з цим судом. Чому Мар'яна нічого йому не підказала? От егоїстка! Зробила собі докторську — й до всього збайдужіла. Останнім часом із нею просто неможливо розмовляти. Не слухає.
Чому ніхто йому не підказав, що формула — неправильна, чому? Лакузи, дрібненькі душі!
А хто, власне, міг підказати? Скромні форми експериментальної печі давно сховалися під новітніми, елегантно облицьованими красивою жаростійкою плиткою. Дизайнерам довелось попрацювати — за гостями ж, делегаціями з різних республік двері не зачиняються. А з тих, хто закладав фундамент базальтового діла, тільки Петро Гресь і залишився... Давно ніхто не згадував самого прізвища Хвильового. Усе склалося так, як хотілось йому, Джиглюку: ті, від кого він колись бодай у чомусь залежав, мали безповоротно залишитись у минулому.
І що? Виходить, він сам підклав під свою докторську цю міну сповільненої дії, поступившись голосу самолюбства. Свідки. Розмови. Дискусії, під час яких і цілковитим невігласам стане зрозумілою суть винаходу. Патент, пред'явлений суду. І розголос, і розголос, а потім неминучий поговір: докторська Джиглюка — не більше як словесна орнаментовка, а суть — як вивести супертонке волокно на промислове виробництво — не ним народжене й виплекане дитя...
Так, це була помилка... Яка помилка!
Джиглюк змочив носовичок і потер скроні. Випив одну за одною дві склянки води.
йому стало страшно.
Цей страх він уперше відчув у дев'ятому класі.
Тоді його, раніш доволі посереднього учня, зненацька вирвало на передній край. Одне, що він за рік виріс на сім сантиметрів, тож з центра врочистої шеренги, яка вишиковувалась у шкільному дворі перемістився у правий фланг. А вдруге — Валерія Джиглюка без особливих на те причин почали посилати на обласні конференції та наради, він відкривав шкільні збори та лінійки, ставив карафку з водою на стіл президії.
Інтернат, де Валерій виховувався під доброзичливим наглядом рідної тітки (батька-офіцера часто переводили з місця на місце, а мати його супроводжувала), був зраз— 110 ково-показовий, базовий, тож усілякі свята й події займали в його житті чимало місця. Поряд з відмінниками й тими, кого природа наділила поетичним, математичним чи якимось іншим небуденним хистом, неабияк цінувались учні, що вміли невимушено рухатися, усміхатись, дотепно відповідати на несподівані запитання та й просто мали показну зовнішність.
Мабуть, саме за це й вирізнив Валерія серед інших завуч Лев Юхимович — просто Лев, як називали його вихованці.
Ім'я йому напрочуд личило. Великий, з пишною рудою гривою і рокітливим басом, він і справді був схожий на царя звірів, доведеного в якомусь інтелігентному сімействі до такого стану людиноподібності, що в ньому прокинулась друга сигнальна система.