Бо всім відомо, що сюди зі зброєю (будь-якого виду) входити заборонено. ООН символізує наймирнішу установу світу. А якби цей діяч раптом зайшов з портфелем і заходився отак розмахувати, боюсь, що отой портфель полетів би аж у президію або, скажімо, зірвався і долетів до нас. Українська делегація на цій сесії сиділа в першому ряду, й висловлювалася думка, що нам, українцям, поталанило. Бачитимемо безпосередньо й слухатимемо на найближчій відстані президентів, прем'єрів, шейхів, королів, султанів, міністрів без портфеля...
Ми спочатку й самі так вважали. Принаймні до виступу міністра без портфеля. А коли тільки він вийшов на трибуну і став жестикулювати, то я зрозумів, що найкраще пересісти в другий ряд. Попереду все-таки бар'єр. Крім того, я був певен, що в міністра є-таки портфель. Але коли він зійшов з трибуни і ще довго розмахував у повітрі руками, я переконався, що міністр справді без портфеля, і полегшено зітхнув: він благополучно пройшов повз мене і сів десь аж за делегацією Білорусії, яка цього року мала місце у п'ятнадцятому ряду.
Тепер я міг спокійно слухати наступного оратора, який виявився наймолодшим у світі султаном – і за віком, і за тим, що султанує він усього півроку.
Я не можу з певністю сказати, звідки саме той юний султан. Виявилося, ніхто не знає, де його країна знаходиться. Один каже, що на острові. Другий запевнив, що вона разом з іншими міні-країнами міститься на цілій гряді островів, але він не пригадує, в якому саме океані: Індійському чи Тихому. Словом, десь в Азії.
Це я й, без них знав. Я ж бачив, що він султан, хоча тюрбана не носить. Але так оголосили по радіо, і до трибуни його підвів шеф-протокола. Я одразу зрозумів, що це постать номер один. Шеф-протокола до великої трибуни ООН в головній залі засідань супроводжує тільки королів, президентів, шейхів і царів. Останніх, правда, бачити не доводилось.
Щодо міністрів закордонних справ і міністрів без портфелів – їх ніхто не супроводжує. Може, саме тому міністри й виходять на трибуни без портфелів. На знак протесту.
Султана ж і назад супроводжував шеф-протокола, а потім передав у руки фельдмаршалові.
Гарно одягнений у нього фельдмаршал. Не те що султан. Султан – як наш десятикласник. А от фельдмаршал... Я завважив, що декотрі делегати із заздрістю дивились на його уніформу.
Але мені не дали висловитися до кінця. Цього разу з'ясувалося, що то не фельдмаршал, а лакей.
І я остаточно замовк. З того часу намагався якомога рідше висловлювати свої думки вголос, бо всі вони, виявляється, різко розходилися з реальністю життя, в якому я обертався за океаном.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 14
Щоб бути точним – суди по собі. Я й суджу по собі. Хто з нас хоч раз у житті не хотів потрапити на прем'єру нового фільму, вистави чи, скажімо, на дипломатичний прийом! Про останнє я особисто мріяв усе життя. Але, як не дивно, такої нагоди не випадало, І ось така нагода трапилася. І де б ви думали! У штаб-квартирі ООН.
Але як це трапилося і як такі прийоми відбуваються взагалі, мабуть, і вам цікаво. У мене, наприклад, про той прийом залишилися найприємніші спогади. Особливо смакові. Та, як уже було сказано моїми попередниками, про смаки не сперечаються. Тим більше коли це жарт.
Розділ IV. НА ПРИЙОМІ
Дипломатичним прийомам у нашій белетристиці приділено чимало сторінок, але, на мій суто об'єктивний погляд, усі вони страждають одним недоліком: сухі й лаконічні, як англійська леді до першої чарки.
Нема в них своєї родзинки (якоїсь живинки). Враження таке, що ті прийоми описувалися з чужих слів. Автори дивилися на них чужими очима. І в цьому їхня найбільша вада.
Щоб якось заповнити цю прогалину в нашій (та і в світовій) літературі, мені хочеться детально описати бодай один з прийомів.
В ООН я був на чотирьох прийомах.
Але спершу – один незначний відступ. Тепер дуже модна спеціалізація. Ця мода охопила й Америку, хоча вона всім заявляє, що нікого не наслідує. Але це не так. Лікарі тут теж спеціалізуються – одні по вухах, другі по носі, треті по.. (самі придумайте). Якщо четверті вивчають кореневу систему дерева, то п'яті тільки її крону, а шості – об'єм стовбура. Отже, спеціалізація йде повним ходом.
Спеціалізація заполонила й мене. В літературі я працюю у жанрі сатири й гумору. Це, сподіваюсь, помітно. У дипломатії мені дали можливість по спеціалізуватися (працював я в ООН, до речі, у спецкомітеті) по островах. Почав я з островів Трінідад і Тобаго (перша поїздка, й одразу на два острови), потім Калімантан, Шрі Ланка, Брунейро де Салам. Кінчив островом Манхеттен.
Запам'ятався мені найбільше перший прийом. Перші враження завжди найсильніші: перше кохання, перший поцілунок, перше весілля, перше розлучення і т. п. Запам'ятав це до найменших подробиць. Я не вдаватимусь детально до опису цих островів. Я там, зізнаюсь, ніколи й не був, хоча деякі знайомства у мене є. Я, наприклад, знайомий з дружиною прем'єр-міністра острова Тобаго і з самим прем'єром острова Трінідад. Але нашим знайомством зловживати не маю наміру. Я людина ненав'язлива і двічі в гості ніколи не напрошуюсь. Звичайно, якщо прем'єр-міністр (під тиском своєї дружини) захоче мене ще раз бачити в себе в гостях, я не відмовлюсь. Але за умови: за їхній рахунок, включаючи проїзд туди і назад.
Прем'єр-міністр острова Трінідад, можливо, вже мене й забув, то я хочу нагадати, що він особисто мав честь зі мною познайомитися. Тоді він широко й щедро посміхався, обома руками тис мою правицю і низько вклонявся. Ця подія у моєму щоденнику зафіксована 15 жовтня у штаб-квартирі ООН, на Іст-Рівер, о 16-й годині за нью-йоркським часом.
У мене й досі зберігається візитка-запрошення і, якби видавництво не заперечувало, я із задоволенням міг би додати її до цієї сторінки як підтвердження.
На Трінідаді, як уже писав, я більше знайомий з дружиною прем'єр-міністра. Її руку тряс обома своїми. Прем'єр-міністр, її чоловік, усе це бачив і мило посміхався. Маю певність, що він добре запам'ятав моє обличчя. А от прізвища мого (я переконаний) не знає. Та про це пізніше.
Дружині прем'єр-міністра я сподобався. Це мені впало в очі одразу. Вона так щиро посміхалася.
Але й про це згодом. Спочатку коротко про острови, де вони знаходяться, хто їх населяє, які там люди і який там у них суспільно-політичний лад.
Трінідад і Тобаго – це єдина держава, яка не помістилася на одному острові і зайняла одразу аж два. Розташувалася вона поблизу узбережжя Південної Америки. При нагальній потребі в Америку можна добратися плавом. Має лише дещо більше п'яти квадратних кілометрів, але один мільйон населення, переважно чорного. Є підозри, що більшість аборигенів походять од відомого світові П'ятниці. Столиця (заодно це і головний порт) – Порт-оф-Спейн. Обидва острови – республіка на чолі з президентом. З ним особисто я незнайомий. З його дружиною – теж.
Відкрив острови, як і Америку, Колумб. Потім їх загарбали іспанські конквістадори, не забувши, звичайно, винищити аборигенів-індіанців. А замість них завезли негрів-рабів. У VIII столітті над Трінідадом і Тобаго встановила своє панування Англія. Тоді серед держав була така мода – загарбувати слабкіших. І тільки в 1958 році острови увійшли в державне об'єднання Вест-Індської Федерації під протекторатом Англії. У 1962 році, викачавши з надр усе, що можна було викачати, Англія великодушно дарувала островам незалежність, але про всяк випадок залишила і їх у складі Британської співдружності. Того ж року острови – обидва зразу – були прийняті в члени ООН, чим гордяться й досі, хоч Англія в душі незадоволена. Але тепер вона може тільки лікті гризти, і то через фрак.
Готувалися ми до прийому з ранку. Я кажу "ми", бо нас було двоє. Я і мій товариш. Забіжу наперед: мій товариш – ввічливий, уважний, чемний, вихований, освічений, культурний, знає кілька мов, добрий і завжди, хоча б де з ним був, пропускав мене вперед. Навіть в автомобіль при нашій місії.
– Ні, тільки ви перший, – ввічливо казав він. .
Його єдиний недолік – не розуміє гумору. Боюсь, що коли й зараз не зрозуміє, то можу втратити гарного товариша, якого тепер не так легко знайти.
Ми довго перебирали свій гардероб і не знали, на якому костюмові зупинитися. Вечірні нам спочатку не підходили – прийом о шістнадцятій дня за нью-йоркським часом. (Час у Нью-Йорку свій, а примітка моя. – О. Ч.). Так було й сказано – "дня". Отже, не вечора. І темні костюми ми повісили назад у гардероб.
– Але ж прийом може затягтися. Ми ж будемо аж на двох островах, – роздумував я, бо завжди відзначався поміркованістю. Товариш відповів, що я маю рацію, хоч у мене її ніхто не бачив. І за темними костюмами на вішалки пішли і світлі.
У нас в запасі ще лишилося кілька костюмів: світло-темні і темно-світлі, та по кілька пар джинсів, які тут коштують стільки ж, скільки будь-яка річ першої необхідності, наприклад, звичайнісінький пластмасовий гребінець. Були в нас ще пальта, плащі й куртки. Але в них вирішили не йти. Зупинилися на костюмах, котрі подібно до світлового дня із ясного переходять в сутінки. Отже, світло-темні. І треба сказати, що вони на нас лежали так, як на братах-близнюках. Коли ми ще одягли сорочки, краватки й глянули на себе в дзеркало, одночасно вигукнули:
– Випускники одного коледжу.
Якщо врахувати, що один піде на Тобаго, а другий – на Трінідад, то це ще так-сяк. Але двом з'являтися на одному прийомі в однакових костюмах... Скінчитися міжнародним скандалом не могло, але на роздуми декого потягло б. Американська преса ласа до різних асоціацій. Гадаю, поспішила б повідомити, що радянські дипломати на дипломатичних прийомах рекламують костюми фірми "Джексон і Фокс".
Могли написати й по-іншому, мовляв:
"У Радянському Союзі, незалежно від посади, віку, професії, всі ходять в однакових костюмах, аби зайвий раз підкреслити, що в них країна рівноправності".
Так, міг вийти конфуз. І його треба було передбачити. Ми, не змовляючись, переодяглись. Цього разу в темно-світлі. Але краватки, на щастя, у нас були різні, і це нас врятувало від запізнення.
До ООН ми влетіли з-під землі. Наш кадилак цього разу скидався чимось на підводний човен, що випливає на поверхню води.