– Не бійтеся за рафіновані шлунки ще й тому, що вони все одно вже безнадійно попсовані!.. "Дорога в жизни одна"…
До речі, музика й досі ще грає цю чудесну річ…
Інтеліґент зажурено оперся головою на руки. Похитується в такт музиці. Встає і трохи непевними кроками йде вглиб пивної.
Музика експресивно доводить, що дорога в житті одна.
Обідрані двері. На ній невмілий напис якимось квачем: "Уборная".
Музика грає. Музиканти надзвичайно експресивні… Інтеліґент вертається до свого столика. Біля столика зустрічається з якимось новим гостем: або більярдний шахрай, або просто дрібний злодій. Він шукає очима вільного місця. Інтеліґент зраділо пропонує йому місце біля свого столика. Садовить. Сідає сам. Енергійно стукає по столу кухлем з пивом. Сердечно розмовляє з новим другом. Раптом схаменувся, схопився, офіціяльно рекомендується.
За столиками навкруги настрій щораз кращає. Кількість пляшок збільшилася… Відміни за столиком нетрудових супругів обмежилися лише кількістю пляшок.
Інтеліґент виливає душу перед новим другом. П'яний і п'яно щирий. Друг справно наливає собі й п'є. Слухає без особливої зацікавлености. Підтакує… Покликав офіціянта й дав замовлення.
Інтеліґент розказує, сердечне й разюче. Пенсне труситься…
Оповідання, звичайно, не дуже послідовне… Реалістичну школу створено людьми, що не п'ють нічого, крім нарзану…
Марія Савівна… Доповідь Інтеліґента… Ляльки з громадської війни… Рідна душа… "Молодой человек"… Товариш, якому відати належить… Діяграми й графіки… Напис: "Діловод"… Серветка в супі… Німецька рогатка… Знову діяграми…
Друг дбайливо п'є пиво й їсть сосиски. Не слухає, але підтакує. Наливає собі й Інтеліґентові. Чаркуються. П'ють. Інтеліґент повісив голову, помовчав. Підвів голову, стиснув руки на грудях, покрутив головою й гукнув на офіціянта. Виймає з гаманця карбованця, дає замовлення музиці…
Між іншим, рідкий випадок цілком конкретизованого соціяльного замовлення. Звертаю особливу увагу критиків та теоретиків мистецтва…
Годинник на стіні показує 12 годину.
…"В лохмотьях сердце… а в этом сердце столько страсти"…
Музики грають дуже виразно.
Інтеліґент виливає рештки душі. Найвищий щабель п'яної щирости. Друг його зовсім не слухає: він приємно випив, закусив, повеселішав, розглядає публіку і лише коли-не-коли підтакує…
Ряд ще більш незв'язаних уривків з попередніх кадрів, що показували всякі нещастя Інтеліґента…
Власне кажучи, це теж гра в курча. Але благословенна міць алькоголю допомагає твердій вірі в справжнього орла…
Інтеліґент конче розм'як, схилився на мокрий стіл. Плечі трусяться. Друг подивився на нього, пожував губами, одяг картуза, вдарив Інтеліґента по плечі. Той тільки крутнув головою. Друг здвигнув плечима й пішов.
Музика грає надзвичайно виразно.
Пивна вже напівпорожня… Настрій на решті столиків теж підупав…
Між іншим – це закон. Останніми, здебільш, лишаються компанії найменш веселі.
Музика дограє останні такти. Інтеліґент гаряче плеще в долоні. На обличчі страждання.
Скрипник укладає скрипку в футляр. Піяніст зачиняє піяніно.
Інтеліґент знову йде між столиками вглиб пивної.
Занятих столиків лишилося зовсім мало.
Інтеліґент вертається до свого столика. Важко сідає. Деякий час сидить, тупо дивлячися на пляшку. Стукає офіціянта. Замовляє. Офіціянт вагається: пізно. Інтеліґент витягає гаманця, розплачується, дає на чай. Офіціянт згоджується, приносить ще пару пива.
Це той випадок, коли говорять: "душа потребує".
Біля столика, поруч піяніна, скрипник і піяніст. Піяніст допиває пиво й збирається йти. Скрипник з безнадійно зажуреними очима жадібно їсть сосиски.
Інтеліґент сидить непорушне, не відриваючи очей від кухля з пивом.
Стіний годинник показує 1 годину.
Всі столики порожні. В повітрі непорушно стоїть холодний дим тютюну. Лямпочки вгорі розпливаються в тусклих авреолях. В глибині, за буфетом, що майже розтанув у димній імлі, постаті буфетника й офіціянта втомлено зводять розрахунок. Лямпочок декілька, горять тільки вгорі. Кожна лямпочка від кожного стола і від кожного стільця дає тінь на брудній запльованій долівці, густо засипаній недокурками. Столи мармурові, на залізних ніжках, залиті пивом. Віденські стільці стоять біля кожного столика в випадкових позиціях, як їх поставили, ідучи з пивної відвідувачі. З дальнього кутка кімнати, від піяніна до дверей пройшла темна, суха, згорблена постать скрипника з футляром під пахвою. Інтеліґент, що сидів у другому кутку, важко підводиться і непевними кроками теж іде до дверей… Пивна порожня… Екран поволі темнішає…
Це визначає кінець епізоду… Одного з багатьох подібних, певна річ… Черговий епізод такий звичайний, що я навіть не знаю, навіщо, власне кажучи, режисер вмістив його в картину… Проте, всі епізоди цієї картини теж цілком звичайні…
"Мужчина, дайте папіроску"
Інтеліґента на вулиці спиняє дівчина, дешево одягнена, на вигляд стомлена й голодна. Інтеліґент дає цигарку, запалює сірника. Інтеліґент ввічливий і фамільярно ніжний навіть. Умовляються…
Ви бачите, що мій герой не зрікається своєї прекрасної мрії – знайти Людину. Ви бачите, що він, не маючи ліхтаря, запалив сірника і, напевне, побачив те, що потрібно. В усякім разі він роздивився, що дівчина ще дуже молода. А молодість… ну, це ж само собою ясно!..
Інтеліґент виймає гаманця, лічить готівку. Очевидно – мало, бо Інтеліґентові ніяково.
Дівчина спочатку висловлює презирство, потім починає лаятись. Інтеліґент заховав гаманця і робить спробу вплинути на дівчину якимись то, як видно, благородними словами і власним виглядом. Дівчина лається.
Інтеліґент робить обурене обличчя, відвертається презирливо, оглядає дівчину через плече, здвигує плечима і з виглядом якнайдостойнішим іде геть.
Дівчина вслід люто лається… Екран темніє…
Коментарії непотрібні? – Сподіваюся, ні.
Зверніть тільки увагу на нетактовність життя, на його нечулість, взагалі – на нехудожність, ви могли б бачити разючу картину широкої й глибокої душі, що кидається з розпачу в безодню розпусти і т.ін., – брак якихось 60 коп. позбавив вас цієї яскравої сторінки…
Картина, як кожна хороша картина, має в кінці поцілунок у діяфрагму…
Марія Савівна в спальні. Лежить в ліжку й читає.
Інтеліґент улазить у кімнату. Намагається триматися твердо. Акуратно вішає капелюха.
Сідає на стілець біля ліжка. Деякий час мовчить, спершися в глибокій тузі головою на руку. Марія Савівна схвильовано і ніжно запитує. Інтеліґент пересів на ліжко й заховав голову в неї на грудях.
Марія Савівна зворушена, гладить його по голові. Інтеліґент обіймає Марію Савівну. Довгий поцілунок. Діяфрагма.
Кінець шостої частини.
Епілог
Не дивуйтесь, коли побачите зараз знайомі і навіть вже трохи забуті (бо ви їх бачили години за дві тому) обличчя й події…
Обличчя матері на подушках кидається в смертельних муках…
Це – Марія Савівна. Але вона якось чудно подібна до матері Інтеліґента… Мабуть, заради режиму економії, обидві ролі грає одна актриса.
Батько після особливо дикого крику, знесилений, в розгубленому розпачі оглядає кімнату. Хоче перехреститися на порожній куток. Крик за дверима. – Батько відчаяно махнув рукою й знову забігав з кутка в куток.
Це – мій герой. Подібність до свого батька – цілком зрозуміла… Тільки ікон у мого героя немає…
Лікар нахилився й підводиться з кліщами в руках.
І навіть лікар – точнісінько, як той. Це – вплив професії.
Інтеліґент біля ліжка разом з лікарем і фельдшеркою. Второпав, врешті. Не знає – чи кинутися до дружини, чи розцілувати лікаря, чи фельдшерку. Випростався, подивився вгору і перехрестився широким хрестом.
Обличчя немовлятка, нещасного й миршавого. Гірко плаче…
Екран темніє…
___________________________
Примітка
Сатиричний роман Левона Лайна "Інтеліґент" вперше був надрукований у харківському часописі "Нова ґенерація" №№ 1-3 (1927), 1-8 (1928). 1929 року (у рік смерті автора) роман було перевидано окремою книгою харківським же видавництвом "Пролетарій", де на обкладинці були надруковані вже справжні ім'я та прізвище автора: під псевдонімом Левон Лайн цей роман написав український письменник Леонід Гаврилович Скрипник (1893-1929).
Не дивно, що цей роман автор стилізував під опис фільму (тому і класифікував його як "Екранізований роман"). Адже Леонід Скрипник був досвідченим фахівцем у справі кінематографії та фотографії. Зокрема працював на Одеській кінофабриці. Після смерті свого чільного автора журнал "Кіно" навіть запровадив премію його імені: "Щоб увічнити пам'ять цього першого теоретика кінематографії революційної України, журнал "Кіно" призначає щорічну премію ім. Леоніда Скрипника за найліпшу, українською мовою писану статтю чи книжку з теорії революційного кіномистецтва, що вийде протягом року".