Але так, щоб упав — і більше не підвівся. Задачка не з легких, але цілком нам під силу, — розмірковував Миронович. — Головне — аби Папа не передумав. Хитрий рудий лис. Усе життя намагається чужими руками вирити собі найбезпечнішу нору і там сховатися, аби жодна собака не дістала.
Про плани Папи ввечері розповів Роксані. Хоча спочатку певний час не наважувався. Гадав, як Альбіна, Роксана спочатку заперечить — не схвалить його планів, а потім розпочне нікому не потрібну полеміку і все це закінчиться черговою сімейною сваркою, а може, й "польотом дорогоцінних тарілок". Скаже: "Для чого це тобі? У нас усе є. Кинь ти цю брудну політику, тюхнемо кудись на Гаваї, народимо дітей і житимемо, милуючись голубим небом і вічно мінливим морем. Що нам для повного щастя ще треба?" Роксана ж виявилася не такою. Вона план Папи схвалила.
— Це здорово, Тольде! — захоплено вигукнула вона і полізла йому на коліна цілуватися. — Я в цьому тебе повністю підтримаю, я щось і сама придумаю...
І ось тепер, після повернення з Парижа, вона, зійшовши з трапа, кинувшись до нього в обійми, на вухо йому промуркотіла:
— Я придумала, Тольде. Я геніальна... Я придумала... Ти розцілуєш мене...
— Ну вже кажи — не муч...
— Спочатку кохання, Тольде, а тоді вже робота... Я так за тобою засумувала, — вона вийшла з душової, розчісуючи коси, що спадали на її засмаглі ще з ранньої весни гарні похилі плечі, без одягу, в самих лише панчохах. Так любив Миронович, і вона це знала. Тоді раптово, мов дівчисько, розігналася і стрибнула до нього просто в ліжко. Стиснула його і мовила своє звичне:
— Які ми ще маленькі, але ми підростаємо з кожною секундою, ми вже дорослішаємо, бо ми вже розуміємо, що таке дорослий секс...
Вже втомлений, напівсонний, з важкими повіками, Миронович тихо мовив, боячись її чергового припливу енергії і бажання:
— Не муч мене більше...
— Замучу...
— Я не про це... Я про твою геніальну ідею... Чому ти їдеш в Африку? Тільки серйозно...
— Все геніальне дуже просте... Конкретно — я їду до Конго... Завтра, післязавтра... Коли ти дозволиш. До пігмеїв...
Він підвівся на ліктях і перепитав:
— До кого, до кого?
— До пігмеїв... Брати інтерв'ю у вождя племені! Знайшла спонсора.
— Готуєш "Аудієнцію"?
— І аудієнцію — також, — відповіла вона. — А коли вже говорити дуже серйозно — саме там я розроблятиму наш план на виборні перегони.
— Нічого не розумію. Де Конго, де Україна? Де пігмеї-карлики й наші політики-пігмеї? Який зв'язок? Поясни мені.
— Безпосередній. Ти пам'ятаєш свою розповідь про гирі, які підв'язують до "паспорта", як ти сказав, диким кабанам, лосям?
— Пам'ятаю. Сам бачив.
— А чи ти бачив, як ці маленькі пігмеї-карлики у джунглях з чотирьох ніг звалюють величезного африканського слона і тоді ще сонного добивають його, пускаючи м'ясо на свої пігмейські, а не кавказькі, шашлики.
— Ти збираєшся підв'язати гирі до "паспортів" кандидатів?
— Тольде, не сміши мене. Ти ж розумний чоловік. Ти спостерігаєш за виборами. Попереду йдуть тільки двоє. Один з них непрохідний... Це ви з Папою заздалегідь визначили. Підкинули на нього увесь наявний у вас компромат... Чорний піар свою справу, як метастази, вже робить. До фінішу ваш дублер не доживе, якщо ви йому не допоможете. А допомагати ви йому, якщо я правильно зрозуміла, не збираєтесь. Чи не так?
— Так. Отже, у нас залишається єдиний реальний кандидат від народу. Народ його любить. Люблять його й жінки. Ті самі, що голосують очима, а не розумом. їх більше. Я вичитала. Соцдослідження. У Штатах, наприклад, дванадцять відсотків жінок голосують за свого президента тільки тому, що він красень або кандидат у красені. Решта їх не цікавить. Програм кандидатських вони не читають. їм вони до біса. У них один аргумент: "А чого ж, непоганий мужчина". Деякі додають: "Я б з таким переспала". Таку зовнішність мав Рузвельт і двічі вигравав, таким був Кеннеді, двічі перемагали Рейган, Буш-старший, Клінтон...
— Рузвельт належав не тільки до красенів, він належав і до...
— Не будемо уточнювати до кого і до чого він належав... Ми знаємо, що дванадцять відсотків жінок голосують очима, а не зваженістю. Нам треба під ці жіночі очі підсунути потвору і забрати вже в цієї потвори оті відсотки... Вибори не відбуваються. Ніхто не набрав більше, ніж 50 відсотків і тоді на арену виходите ви... Ти і Папа. Папу народ не захоче. Для Папи народ давно вибрав нари. Він хоче націоналізації Папиного майна — справедливого розподілу між багатими і бідними. Залишаєшся ти. Соціаліст за формою, чиновник — за посадою, один з найбідніших серед багатих. Але цього ніхто як слід не знає. Преса — в наших руках...
Вітольд мовчав. Вітольд розмірковував. Чомусь пригадався Володимирський собор. Патріарх всія Руси-України його святість Філарет. Він тоді відмовив у вінчанні Мироновича і Роксани. Нагадав Мироновичу, що є ще один свідок — небо. Бог бачить усе і Бог нічого не прощає.
— Ніщо так просто не приходить і ніщо так просто не відходить, — вони зупинилися біля ікони Варвари-великомучениці. Миронович уже не пригадує, в зв'язку з чим святійший це сказав. Але чомусь тихо мовив:
— Народ любить своїх великомучеників. Вони в безсмертя приходять із землі. Від нас — на небо...
— Народ любить своїх великомучеників, — процитував Миронович, подаючи вислів святійшого як свій роздум.
— Знаю, — спокійно відповіла Роксана, ніби саме цієї відповіді й чекала. — Для цього є запасний варіант.
Миронович насторожився. У думці пробіг, мов електрострум від мозку до язика, переляк: "Тільки не смерть!"
— Тільки не це, — вимовив він.
— Третього не дано. Ми живемо, вважай, при королівському дворі, ми його з тобою обстоюємо. Це наша фортеця. Наше майбутнє, і кожен воює за нього всіма можливими і неможливими методами. При королівських, як і президентських, палацах життя завжди ходило рука об руку із смертю. Згадай будь-яку династію будь-якої країни. Ми не оригінальні. Світ зрозуміє нас — боротьба за владу. І цим усе сказано. Так у всьому світі було і буде.
— Ти пропонуєш убити його?
— Навіщо? — перепитала Роксана. — Він помре своєю смертю. Ні на серці, ні на легенях — жодних слідів. Тільки на душі. А душа слідів для суд-медекспертів не залишає. Страшенна перевтома під час виборчих перегонів. Ми вже зараз запустимо цю думку в ефір. Кандидати доходять до свого фінішу вкрай виснажені. Електорат дивується, як тільки в їхніх кандидатів витримують нерви, яке треба мати серце, щоб цю, не кожній людині під силу, важку політичну ношу винести на своїх плечах. Електорат треба готувати до цього — завтра хтось з твоїх численних сексотів на базарах має рознести "громадську думку": "Преса передбачала це. Серце витримає не в кожного. Не кожному під силу такі перегони!". Все геніально просто. Чого тут замислюватися?
— Як тобі тільки це спало на думку?
— Цю думку подав Папа. Ти її озвучив. Я проведу її в життя. Я щойно з Парижа, Тольде. Я там вичитала багато дечого про негріллі. Пігмеї живуть там. Присипляють і убивають, і не тільки слонів. А тепер запам'ятай французький вислів: "Шерше ля фам". Отже, тебе шукати ніхто не буде. Шукатимуть жінку, любий. Вважай, тобі пощастило.
— Коли ти їдеш?
— Як тільки ти зробиш дві речі: допоможеш вибити якнайшвидше мені і моїм супутникам візи...
— Хто вони?
— Оператор, редактор і знавець мови кіконго та французької. У Конго державна мова, як і у Франції, французька, — Роксана розсміялася, задоволена своїм жартом. — І друге, зателефонуєш нашому амбасадору. Скажеш — Роксана хоче зробити фільм про пігмеїв Конго. Точніше, провести аудієнцію з одним із вождів ліліпутського племені. Хай поцікавиться темою і підготує ноту, візу, як воно там у дипломатичних колах називається. Словом, право на виїзд до джунглів. Скажи, що з мене пляшка кращої української горілки з музикою.
— А що це за музика? — поцікавився Миронович.
— "Перша гільдія" випускає. Наливаєш у чарочку, а горілка ллється під супровід: "я ж тебе, рибонько, аж до хатиноньки сам на руках віднесу".
— Більше прохань нема?
— Є, любий.
— Кажи.
— Ти бачиш, яка я гарна?
— З поганою не одружувався б.
— А якщо я роздягнусь? Ну, чого ти мовчиш?
— Ще краща.
— Правильно, — Роксана була в гуморі. — А якщо я роздягнусь у спекотній Африці, перед пігмеями?
— Вони тебе живою з'їдять...
— Уу, — вона підскочила до Вітольда і смачно його поцілувала. — Розумнику ти мій. То що треба зробити?
— Далі не знаю.
— Лови підказку...
— Ну?
— Ти юрист.
— Знаю.
— Що юристи роблять, коли раптом?..
— Не мороч голови... Кажи просто...
— Залишусь голою.
— Я нічого не розумію.
— Пояснюю простою мовою. Коли я залишала свого чоловіка заради тебе, ти гадаєш, я прийшла до тебе гола на службовий стіл? Під час розлучення ми з чоловіком поділили майно. Тепер на моєму рахунку заощаджень — три мільйони. Я хочу, любий, заповісти їх... тобі.
— Ти збожеволіла!.. Невже ти й справді гадаєш, що тебе у джунглях пігмеї з'їдять?
— У житті все може трапитися. Я можу розбитися під час падіння літака. Втопитися в Конго. Мене може вкусити муха цеце, я можу заснути після її укусу і кіконго мене сонну знайдуть у джунглях, засушать і виставлять посмертно напоказ, як свою богиню.
— Не дурій, — махнув рукою Миронович.
— Тольде, я вимагаю. Я тебе дуже люблю... Я не хочу, щоб ці збереження дісталися будь-кому.
— Але я маю й своїх грошей більше, ніж досить.
— Я не хочу, щоб про тебе твої друзі — "нові українці" — казали: "Він найбідніший серед найбагатших". Я хочу, щоб ти був багатим. А якщо операція "Конго" відбудеться, я — залишуся живою, ти станеш ще багатшим. Папа пообіцяв нам кілька "збанкрутілих" у лапках заводів, які дають колосальні прибутки, продати за копійки...
Вітольд погодився.
— Тільки я не бігатиму, Тольде, по нотаріальних конторах.
— Я зрозумів... Викличу додому.
— І сьогодні. Можеш увечері. Скажеш, заплатимо позаурочні.
— Я все розумію, але такого... Я навіть не знаю, як це назвати... Жестом... Наміром...
— Коханням, любий, — Роксана обійняла його. — Кажу по складах — коханням... Як там наш маленький?
— Не дурій.
— Коханням, любий.