Й одразу ж скомандувала: — Хлопці, давайте допоможемо Дмитру Федоровичу смолити човна.
— Ну-ну, що ви? З човном я сам упораюсь. А ви посидьте біля мене, щоб не так сумно було. Гаразд, розповім вам одну історію, — наважився по кількох хвилинах мовчання. Напевне, зрозумів, що мовчанням перед такими заповзятими помічниками не відбутися. — Ви, звичайно, знаєте, що існують різні нагороди, які вручають бійцям на фронті. Найшанованішою серед солдатів була медаль "За відвагу". Ніщо так не цінується в народі, як відвага. А медаль говорила сама за себе. Проте я не збираюся розповідати, як мене нагороджували орденом чи тою ж таки медаллю "За відвагу". Краще розкажу, як нагородили... прізвиськом.
— Чим? — не зрозуміла я.
— Та прізвиськом, прізвиськом, — усміхнувся і по-молодечому розпрямився Дмитро Федорович, бачачи, що ми насторожилися. — Адже нікому не спаде на думку хвалитися прізвиськом, яке якому причепили товариші. Та ще й на фронті. А я свого не соромлюся. Бо прозвали мене не як-небудь — "стратегом"!
— Напевне, ви були офіцером? І добре командували, — вихопився зі своїм припущенням Ромко.
— Офіцером не довелося. Не дослужився. Із сержантів — та одразу в "стратеги".
Ніч "стратега"
У тій розвідці нам страшенно не пощастило. Дві доби ми провели в тилу ворога, за десять кілометрів од передової і, вкрай змучені, поверталися з полоненим німцем, капітаном. Але несподівано натрапили чи то на ворожий патруль, чи на засідку, та й у перестрілці втратили і свого "язика", і старшину, який вів його. Сутичка сталася неподалік якогось села, в якому стояла ворожа частина, отож, німці переполошилися і влаштували на нас справжнє полювання. Не пригадаю навіть, яким дивом нам вдалося відірватись від тих переслідувачів. Найгірше, звичайно, почувався я. Адже це була моя перша розвідка, перший похід за язиком. І на тобі: така невдача!
— Нічого не скажеш, щастить тобі, сержанте, — похмуро пожартував один з розвідників, єфрейтор Микола Дроздань, коли нарешті все стихло і ми залягли в напівзруйнованому сарайчикові, на зруйнованому хуторі. — Більше з собою не візьмемо.
Я знав, що в розвідці Дроздань з першого дня війни і на його особистому рахунку вже дванадцять "язиків". Тому вислуховувати такий "жарт" од нього було найболючіше.
— Доведеться тобі проситись у кавалерію, це вже точно, — підтримав його рядовий Василь Ковальчук, колишній моряк Дунайської флотилії, який і досі носив під гімнастеркою тільняшку. — Як у першому рейді поведеться, так складеться вся розвідницька доля. Бували в нас невдачі і раніше. Але щоб захопити такого "язика" і не довести його, та ще й командира втратити — на моїй пам'яті вперше.
— Досить плакатись, — огризнувся я. — Ще не все втрачено. Спробуємо взяти просто на передовій, з окопу.
— До передової кілометрів зо три, не більше, — зітхнув Дроздань. — Але й там теж чули стрілянину. Ми всю передову на двадцять кілометрів по фронту розбудили. — А трішечки помовчавши, уже спокійно додав: — Ну, ти тепер старший, сержанте, командуй.
— Правильно, спробуємо на передовій, — підтримав мене Ковальчук. — Шкода тільки, що в моєму автоматі залишилося не більше п'яти патронів. Навіть прикрити нічим буде.
— І все ж таки спробуємо, — підсумував я і віддав свій перший наказ: — Припинити розмови. Година відпочинку. Я — на пост.
Ніч була на диво тепла і духмяна. А духмяною здавалася тому, що одразу біля сараю розцвітала стара розлога вишня. Тепер, при світлі місячного сяйва, вона нагадувала величезний примарливий світильник. Я навіть відчув тепло, яке випромінювала кожна її гілочка.
Місяць завжди був нашим ворогом, але, забувши про це, я милувався його блакитним маревом та вишневим цвітом, насолоджувався запахом м'яти і чебрецю, що нагадували мені запахи весняного лугу, який починався одразу за батьківською хатою. Проте найбільше вражала мене зараз тиша. І навіть лякала. Фронтовиків тиша завжди насторожувала. Напевне, тому, що наставала вона, як правило, перед обстрілом або наступом, одне слово, тоді, коли ворог задумав щось лихе.
Замріявшись, я опустився на траву під вишнею і, здається, задрімав. А прокинувся від того, що почув неподалік скрипіння коліс і голоси. Метнувся до пролому сараю, стиха скомандував: "Підйом", і, пояснивши, в чому справа, наказав: "Одного треба взяти живим!"
Ми приготувалися до бою.
Підвода торохтіла путівцем, що пролягав метрів за десять від сараю. І перемовлялися двоє. По тому, як фашисти реготали, видно було, що напідпитку.
— Тиловики, — глузливо буркнув Ковальчук. — Напевне, продукти везуть на передову. Краще пропустити їх з миром. Бо здійметься стрілянина — до своїх не прорвемося.
— А ми спробуємо без стрілянини, — відповів я, і, почекавши, доки підвода наблизиться, ступив за поріг: — Стій! — гуркнув по— німецькому. — Хто іде? — Фраз двадцять-тридцять по-німецьки, і саме таких, що можуть знадобиться в тилу, я знав. Почав вивчати у школі, а доучувала вже війна. Ось вони мені й знадобилися.
— Свої! — відповів один з них, зупиняючи коней і здивувався: — Хіба вже передова?!
— Передова далі, — відповідаю, ідучи до них. — Пароль?
Я був у маскхалаті і бачити мою форму фашисти не могли. Та, мабуть, їм іна думку не спадало, що тугможуть бути радянські розвідники.
— Який пароль? — озвався другий, судячи з усього, старший.
— Підійдіть сюди! — наказав я. — Стрілятиму!
Обозники покірно зійшли з підводи і, ледве встигли ступити по кілька кроків, як Ковальчук і Дроздань вже були біля них. Коротка сутичка — й ось візника вбито, а високий, худющий фельдфебель лежить із кляпом у роті, зі зв'язаними руками.
— Капітана на фельдфебеля поміняли, — бурчав Дроздань, оглядаючи разом зі мною підводу. Це в нього натура була така бурчлива. — А закінчиться тим, що повернемось із єфрейтором.
— В окопах поміняємо на полковника, — заспокоюю його.
— Хлопці, та тут же в кожному ящику консерви! — вражено вигукує Дроздань. — Ось із чим би прорватися до своїх. "Героя" присвоїли б усім трьом. Ще й по місяцю відпустки.
Ми один за одним відкрили ножами всі яшики. В чотирьох справді були консерви, в двох інших — ручні гранати. Прорватися через лінію фронту на підводі, ми, звичайно, не змогли б. Але й залишати таке добро фашистам теж не хотілося. Неподалік вишні я примітив вирву від снаряду. Ми взяли по шість гранат — все інше знесли у воронку, закидали сушняком і присипали глиною, даючи собі слово обов'язково повернутися до цього складу. А підводу Ковальчук розвернув і стьобнув коней батогом.
* * *
Цього разу доля виявилася милостивою до нас: години через півтори місяць зник, і хоча ніч все одно залишалася досить світлою, але все ж таки тепер з'явилася надія, що лінію фронту ми перейдемо. А переходити вирішили у тому ж місці, в якому прорвалися сюди. Орієнтири запам'ятали добре: зруйнований млин і порослий Тереком яр, який виводив нас майже до підбитого фашистського танка, що стояв на нічийній землі, метрів за двадцять від наших окопів. Фашисти нашпигували цей яр мінами і поки що не здогадуються, що наші сапери встигли зробити в ньому вузенький прохід, саме для розвідників.
Біля руїн ми востаннє зупинилися і почали прислуковуватися. Дивна річ: фашистські окопи поруч, проте жодних ознак життя. А звідти, де мала бути наша лінія оборони, чомусь долинають кулеметні черги. Проте кулемет німецький, це ми визначили одразу, по "голосу".
Ковальчук подався на розвідку, а ми тим часом спробували допитати фельдфебеля. Той уже змирився зі своєю долею і неохоче, але приречено, відповідав на кожне запитання і навіть вставляв російські слова — щоб змогли розуміти його. Він якраз і підтвердив те, про що ми вже здогадувалися: учора ввечері фашистський батальйон, який займав тут оборону, пішов у наступ і наші змушені були відступити.
— Братва! — виринув із темряви Ковальчук. — Фашисти в наших окопах. А їхні пусті. Метрів сто пройшов. Тут, прямо перед нами, дзот. Вранці наші, напевне, захотять відбити свої позиції і тоді цей дзот може нам знадобитися.
Ми зрозуміли Ковальчука. Іти з "язиком" через нову, не вивчену нами ділянку фронту, він не радив. Звичайно, найкраще було б посидіти десь тут день, придивитися до лінії оборони. Одначе й залишатися біля млина чи в зруйнованому сараї теж небезпечно. До того ж, вранці виявиться, що пропала підвода з консервами. Подумати було над чим, але часу в нас лишилося обмаль. Уже починало світати, і хлопці чекали мого рішення.
— Ідемо до дзоту, — наказав я. — У ньому попробуємо перечекати. Ну, а якщо доведеться давати бій, то кращої позиції не знайти.
Дроздань і Ковальчук погодилися: не знайти. Щойно ми дісталися окопів, як почулися голоси і неподалік, перескакуючи через окопи, пройшло щось зо два взводи фашистів.
— Підкріплення, — проказав Ковальчук, дивлячись їм услід. — Отже, чекають наступу.
— Поява підкріплення розворушить зараз весь батальйон, — відповів Дроздань. — Тепер точно не пройти.
Дзот фашисти справді не зачепили, мабуть, не були впевнені, що не доведеться повертатись сюди. То була справжня фортеця. Три бійниці дозволяли вести кругову оборону. Та й вхід теж був по суті бійницею, через яку до дзоту можна було тільки заповзати. Біля входу — окопчик, за яким зеленавів пологий схил. А лінія окопів починалася одразу біля підніжжя його.
— Братва, треба вернутись до нашої "комори" і прихопити ще з десяток гранат, — запропонував Ковальчук, оглядаючи в амбразуру поле перед дзотом.
— Автомат і карабін обозників — теж, — підтримав його Дроздань. — Знадобляться.
Ми прив'язали пораненого до парів, що були в дзоті, ірозійшлися. Ковальчук і Дроздань подалися за зброєю, а я поповз до танка, що маячив неподалік. Треба було подивитися, на що це броньоване чудовисько здатне, та водночас розвідати передній край фашистів. Про всяк випадок я попередив хлопців: якщо на світанку почну "шуміти", вони повинні підтримати мене вогнем. Нехай фашисти вважають, що в тилу в них цілий підрозділ. Тоді й наші, напевне, одразу ж піднімуться в атаку.
Танк застиг на схилі пагорба, зовсім близько від окопів. Ще позавчора, вивчаючи цю ділянку оборони, ми завважили, що в танка пошкоджена лише гусениця і він ще міг стати нам у пригоді. Я підповз до машини, а потім підвівся і спокійно заліз у середину.