Коли князь захоче побачити вас, я приїду сюди і скажу, де і коли він на вас чекатиме. Ну, бувай, Тимку!
Князь канівський із Сашком з'явилися під вечір. Сашко звівся на стременах і зазирнув за жовті ворота.
– Тимку, ти тут? – гукнув він. – Ми приїхали!
На ганок видибала старенька жінка. Вгледіла за воротами постать дужого вершника і хутенько скотилася з ганку.
– Заходьте, люди добрі, – вклонилася вона. – І ведіть своїх коників до стайні, а я їм вівса дам. У нас овес гарний, свій.
– Спасибіг вам, бабусю, – підказав Боброк. – Але і в нас він теж свій… Мені б тільки побачити того хлопця, що, кажуть, зупинився у вас.
Бабуся ображено стулила і без того тонкі вуста.
– А чому тільки Тимка? – запитала вона. – Мій племінець Йванко також хотів би зустрітися з тобою, княже канівський. Йому теж є про що розповісти.
– Гаразд, – відказав Боброк і в'їхав у двір. Спішився, кинув Сашкові повід і наказав:
– Зачекай на мене тут.
І слідом за старенькою піднявся на ганок. А Сашко від нічого робити почав ходити по моріжку.
"Тимко був правий, – думав він. – Бач, князь не взяв мене до хати, хоча й міг би. Значить, не хоче, щоб я знав про те, що трапилося в Красилові після нього. А мені".
Проте додумати не встиг, бо в цю хвилину старенька знову скотилася з ганку і повела Сашка на кухню, аби пригостити варениками з сиром та холодним узваром.
– А їм я накрила стіл ще раніше, – кивнула вона в бік світлиці маленькою пташиною головою. – Не годиться чоловікам гомоніти за ненакритим столом. А ми з тобою тут посидимо. Так?
– Та, – невизначено відказав Сашко, бо рот його був зайнятий варениками. І все ж стало трохи образливо, що його не запросили до чоловічої розмови. І дарма князь не любить, щоб про його біди знали найближчі люди. Бо кому ж іще переживати за тебе, як не найближчим людям? На те вони й найближчі…
Іменини князя Київського
Чверть віку київського князя Володимира Ольгердовича Гедиминовичі справляли гучно.
Останнім травневим днем кияни вже вкотре зустрічали свого великого князя. У той же день прибули його брати Любарт, Кейстут, Коріят. Лише Явнута не було за іменинним столом – через Любарта передав, що почуває себе кепсько. Почувши цю звістку, Ольгерд з Кейстутом перезирнулися – хвороба наймолодшого з братів була тут ні до чого. Схоже, Явнут все ще не може змиритися з наругою, вчиненою над ним.
Прибули і брати Володимирові – Дмитро Брянський, Дмитро-Корибут Чернігівський, Андрій Полоцький. Слідом за Коріятом спішилися його кремезні – всі в батька – сини Юрій, Олександр та Костянтин. А всього всілося за святковим столом біля тридцяти княжих мужів Гедиминового кореня. Сиділи за ним і малолітні сини Ольгердові від другої дружини Юліанни, доньки князя тверського. Проте ці подалися спати, ледь почалася учта: ще не звикло їхнє молоде єство до вин заморських, не кажучи вже про міцні тутешні меди. Проте й старші Ольгердовичі намагалися дотримуватися міри, бо щомиті вчували на собі важкий батьків погляд. Сам же великий князь посьорбу вав лише славетні київські узвари та прип'ятські напої з брусниці.
Дмитро Брянський, Андрій Полоцький та Боброк сиділи разом. Дмитро завзято працював щелепами і охоче прикладався до чаші з терпким заморським вином, від якого, як не старайся, сп'яніти не можна. Їв князь брянський і навсебіч стріляв своїми шалапутними темно-зеленавими очима. Нічого не скажеш – переможник, побідник. За рік, проведений на брянському столі, Дмитро зробив стільки, скільки не зробив жоден з Ольгердовичів. Зібрав серед своїх лісовиків та бортників тисяч зо п'ять добірного війська, натягнув на нього бронь (бо ж Брянськ тим і славен, що в ньому працюють умільці з виготовлення шоломів та залізних сорочок) і посадив на коней, роздобутих всілякими правдами та неправдами. А місяць тому прославився ще раз – розтрощив над Сеймом двотисячний загін шаруканьського хана, внаслідок чого брянська дружина збагатилася ще на сотню кінських табунів. Зопалу послав Дмитро гінця до великого князя за поміччю. Збирався князь брянський прогулятися коли не до Дону, то бодай до головного аулу шаруканьської орди. Нехай весь світ дізнається, що є таке князівство брянське і є така держава Литва-Русь, яка насмілилася кинути виклик непереможній досі Золотій Орді!.. Проте помочі Дмитро не отримав. Замість цього викликав його до себе великий князь і дав такого чосу, якого ще ніколи не давав.
Все це Дмитро повідав Боброкові та братові Андрію в перерві між двома гусячими ніжками та холодцем з хріном.
– Ет, Андрію, краще б я у тебе попросив допомоги, – зітхнув він. Втім, у тому зітханні не було й краплі суму чи каяття.
– І отримав би дулю з маком, – поважно підкрутив світлого вуса князь полоцький.
– Що, – примружив очі Дмитро, – боїшся, аби батько з тебе не зняв портів?
– Не в портах, брате, справа. Припустимо, дав би я тобі тисячу-другу кінних. Вистачило б тобі чи ні?
– Мабуть, ні, – визнав Дмитро. – Але…
– Тож бо й воно. Там би й десять тисяч найкращої дружини не допомогло б. Забув ти, брате, як нас із тобою дядько Віхол вчив: до осиного рою треба підкрадатися непомітно. А ти що? Ломишся, мов п'яний кабан очеретом.
– Ті ж самі слова казав мені й батько, – страдницьки поморщився Дмитро. – Але ж вважай: більше половини моєї дружини є нащадками сіверян, котрі втекли в пущі від Батия. То в них аж руки чешуться дозолити татарам. От я й подумав: а чи не прогулятися мені трохи над Сеймом? Землі ж ці здавен були нашими, руськими, – одним довгим ковтком він випорожнив чашу і потягнувся за куснем ковбика, – Друзі-брати, обзивайте мене як завгодно, але я згоден посперечатися на свого коня, що великий князь таки неспроста затіяв цю учту. Вірно, Андрію?
– А таки неспроста, – згодився князь полоцький. – Коли на те пішло, великий князь таки не зволив побувати ні на твоїх, брате, ні на моїх іменинних учтах. А він же до нас, коли розсудити добре, ставиться не гірше, ніж до Володка. Ні, щось таки замислив наш батечко.
Пожвавішали князі лише тоді, коли великий князь пішов до опочивальні. Меди та вина полилися хоча й не рікою (Ольгерд все ж таки був недалеко) проте випитого якраз вистачило для веселощів, дружніх клинів, спогадів та пісень.
А зранку, ще й не світало, застукали гридні у двері найзнатніших Гедиминовичів і передали Ольгердів наказ: усім через галерею негайно вийти до княжого саду, а звідтіля – на Дніпровий берег.
Коли князі, зіваючи до хрускоту в щелепах, зібралися на березі, підійшов сам великий князь. Мовчки скинув з себе великокняжі шати і, пирхаючи, мов лось, рушив у темні Дніпрові води. Хоч-не-хоч те ж саме мусили зробити й інші.
Вийшли з води посинілі, і зуб на зуб не потрапляв. Зате від учорашнього застілля не лишилося й сліду.
– От би зараз та й перехопити чогось, – зауважив князь брянський, стрибаючи на одній нозі, аби вода витекла з вуха.
– Ти що, приїхав сюди живота набивати? – нахмурено повернувся до нього Ольгерд. – Міг би це зробити і в себе.
Князь брянський не образився на ці слова, а значуще підморгнув Боброкові: а я що вчора казав?
Для світанкової ради великий князь вибрав зброярню. Віхол, котрий відав сторожею, розставив своїх людей ще на далеких підступах до неї, а сам, як і личить вишколеному слузі, залишився чатувати за дверима.
Великий князь литовський та руський сидів на чільному місці грубого, нічим не покритого столу. Він скидався на сивого ведмедя, котрий тільки-но виліз із барлогу опісля довгої зимової сплячки і зараз насторожено роздивляється довколишній світ. І здається, ніяких неприємних змін поки що не завважив.
Так, сьогодні Ольгерд не мав достатньої причини для того, аби за старою звичкою бодай злегка пошпетити своїх синів та молодших братів. Вони, самі цього не відаючи, таки непогано зіграли те, що їм належало зіграти за задумом великого князя: дружно, як це водиться в гарній родині, зібралися на іменини свого брата і племінця, побажали йому многая літа, а заодно і повеселилися, хто як хотів. І нікому з можливих вивідників – а Ольгерд з кожним роком все більше переконувався в тому, що при кожному дворі порубіжного князя їх вистачає, особливо серед челяді, – нікому з них не спаде на думку, що Гедиминовичі з'їхалися до Києва не заради учти. Найголовніше станеться нині, на другий день по застіллі, коли, на думку вивідників, княжі голови ще важкі, язик неслухняно ворушиться в роті, і взагалі нестямно хочеться прихилитися чолом до чогось прохолодного і заснути, а там хоч трава не рости.
– Всі зібралися, кого запрошено? – з хрипотою в голосі запитав великий князь і з легким роздратуванням завважив, що горло його знову наче покрито плівкою. Дивно, але таке щоразу траплялося на другий день по його приїзді до Києва – а приїздив він оце чи не вдесяте. Добре, що за день все сходило, наче й не було нічого. – Нікого гридні не забули розбудити?.
– Здається, нікого, – озирнувши присутніх, відказав князь київський. Як господар цього терему, Володимир сидів по праву руч від великого князя, одразу ж за рогом вичовганого до блиску ліктями княжих гостей столу. – Тут є всі, кого ти звелів запросити.
Все ж великий князь поволі обвів присутніх хоч і вицвілими від часу, та все ще зіркими очима. Так, ніби всі. По ліву руч, як завше, сидить князь Кейстут, найвойовничіший з Гедиминовичів. Кейстут майже не поступається Ольгердові ні силою, ні славою. Двадцяте літо очолює він збройний спротив тевтонським лицарям, котрі з року в рік, яко свині до жолудів, розкиданих під дубом, сунуть на Литву. Щоправда, сунуть вони здебільшого взимку, коли річки, озера та болота замерзають настільки, що можуть витримувати заковані в лати залізні тіла вершників та їхніх гороподібних коней. Та оскільки льоди вже розтанули, то Кейстут за братовим проханням все ж таки прибув до Києва.
Ольгердові відомо було також, що в Литві ім'я войовника Кейстута важить значно більше, ніж його, Ольгердове, ім'я. І багато хто зі старих литовських родин хотів би бачити саме Кейстута на великокняжому столі. І не тільки хотів, а й під'южував того, позаяк вважав, що для Ольгерда Русь стала ближчою, аніж Литва. Проте Кейстут – і Ольгерд теж знав про це – був непоступливим. Як і двадцять літ тому, Кейстут вірив, що його свята справа – боронити Литву від тевтонських лицарів і тих, хто з ними.