Після звільнення з полону американця минуло чимало часу, але ні підполковник СБУ, якого він бачив у рідному Дрогославі, ні дядя Славік, ні особливо Маруся більше не з'являлися в його житті. Звісно, він міг би дурити себе, але після тієї спеціальної операції, коли вони втерли носа ефесбешникам, все більше й більше думав про цю пацанку. Маруся запала йому в серце. Ні, звичайно, думав мало не щодня і про Лесю, але дружина тепер видавалася йому чужою – і не лише тому, що була далеко.
До свого нового імені – Артем – він уже звик. Ніби й справді батьки назвали його на честь революціонера. Але одного разу, коли він з Акакієм Акакієвичем (він же Василь Петрович) ішов на роботу, хтось викрикнув його справжнє ім'я. Щоправда, це було зроблено на російський копил: Мірон, та ще й з наголосом на першому складі. Жодним порухом тіла він не видав себе, продовжуючи йти. З'ясувалося, що кликали чоловіка, який ішов перед ними, і той озирнувся. Звичайно, було дивно зустріти когось на Донбасі з іменем Мирон, але всіляке буває. Якщо ж його перевіряли, то випробування він пройшов. Коли ж таким чином його фігура вже засвічена, то навряд чи можна саме тут продовжувати підпільну роботу.
Він сказав Акакієві Акакієвичу, що на роботу не піде і, можливо, не ночуватиме вдома. Того це мало хвилювало. Треба – то треба. Хлопці роблять свою справу. Він їм допомогти не може. Тому головне його завдання – не заважати.
За спеціальними каналами зв'язку Мирон-Артем вийшов на своїх. Залишок цього дня і ніч провів в одному з гаражів, спеціально прилаштованих на чорний день. Із запасного номеру телефону зробив дзвінок Акакієві Акакійовичу. Той сказав, що Артема ніхто не шукав ні на роботі, ні вдома. А наступного дня десь під обід в гаражі з'явився непримітний чоловічок, який вибив пальцями дріб, що мало засвідчити про його належність до своїх. Мирон впустив його і про все розповів. Той довго думав і мовчав. Видно було, що небагатослівний, але серйозний чоловік. Нарешті промовив: "Береженого Бог береже".
З подальших його інструкцій Мирон зрозумів, що в одному з хуторів на Донеччині бойовики облаштовують концтабір, в якому планують тримати захоплених у полон бійців української армії та добровольчих батальйонів, а також місцевих мешканців, які не згодні з політикою, яку ті проводять, або й відверто показують себе українськими патріотами. Потрібно все розвідати й передати в Київ необхідну інформацію.
Все це видавалося Мирону нереальним. Двадцять перше століття – і концентраційні табори? Непримітний чоловічок зчитав інформацію з його обличчя і по-філософськи зауважив, що поки будуть війни, існуватимуть й концентраційні табори, в яких знищуватимуть своїх супротивників.
"Прощавай, Марусе", – подумав Мирон, коли непримітний чоловічок пішов.
43
У перший же день по прибуттю на полігон напилися, мов свині. Кожний мав з собою пляшку-другу оковитої, харчі, так що само по собі зрозумілим було, що треба все це спорожнити і з'їсти. Тамтешні командири виявилися поблажливими, а оскільки вечері для новоприбулих не передбачалося, відмітили приїзд по-своєму.
Над ранок страшенно боліла голова, а тут ще приїхало начальство з області. Пузатий полковник обходив стрій, вдихав алкогольний аромат і пафосно проповідував:
– Батьківщина вирвала вас із мирного життя, щоб ви захистили від ворога своїх батьків, дружин і дітей. А ми що бачимо? Подивіться на себе збоку, чи такі захисники потрібні нам нині? Вам повезло, що президент не оголосив воєнний стан, а то за законами військового часу ви були би розстріляні!
Пузатий полковник явно блефував, бризкав слиною на Андрія, бо якраз стояв навпроти нього. Андрій не мав сил і здоров'я щось заперечити йому, бо хотілося похмелитись, а не було чим. Якби промова пузатого полковника тривала довше, здавалося, він би натовк йому пику, а так все обійшлося. На щастя, той зрозумів, що з хлопцями треба жити мирно, а може, вже просто звик проголошувати пафосні промови, хоча й сам не вірив у їхню виховну перспективу. Як би там не було, але Андрій швидше зрозумів, ніж почув, що пролунав наказ розійтись, і був вдячний долі, що зможе зараз зарадити своєму здоров'ю, а не тупо стояти в строю і вислуховувати такі ж тупі промови.
44
Пиятика Германсдерфера із Солнцевим йшла за звичним сценарієм. Звичайно, пляшки правдивого закарпатського коньяку, з якою Солнцев з'явився на шістдесятиріччя Германсдерфера, їм не вистачило, і Льоня витягнув зі своїх схронів сховану до кращих часів пляшчину п'ятдесятип'яти— чи навіть шістдесятиградусної самогонки. Германсдерфер-молодший ще пам'ятав крики батька, якому не подобалася п'яна компанія, а найбільше, мабуть, те, що йому забули дати поснідати. Сігма вила йому в тон, і Льоня зачинив її у ванній кімнаті. Німецька вівчарка, ображена, декілька разів гавкнула, потім трішки повила і замовкла.
Суперечка між Германсдерфером і Солнцевим теж була прогнозованою. Це був вищий пілотаж, коли ніхто нічого не пам'ятав. Усе звелося до того, що Солнцев заспокоював антисеміта Германсдерфера і запевняв його, що євреї не такі вже й погані люди.
Здається, Солнцев збігав у магазин ще за однією пляшкою, яку вони не допили, бо коли Льоня ближче до вечора прокинувся, побачив її на столі. Він випустив Сігму із ванної кімнати, бо та дряпала кігтями, а потім згадав, що у нього є ще й батько. Германсдерфер заглянув до нього в кімнату. На обличчя старого важко було дивитися: одне око підбите, верхня губа розпухла. Найперше Льоня подумав, що Солнцев побив його батька, але коли ближче приступив до нього, той послав його триповерховим відбірним татаро-монгольським матом. Все ж Льоня кинувся до холодильника і приніс лід, хотів прикласти його до ока і губи, але батько з силою відштовхнув його. Старий Германсдерфер кричав, що ніколи не думав дожити до того часу, коли рідний син битиме його.
Льоня пішов у вітальню. Йому стало страшно. Яків, старший брат, який переселився до Польщі, сказав, що надсилатиме гроші доти, доки Льоня пристойно поводитиметься з батьком. Тоді він цих слів не прийняв близько до серця, а тепер зрозумів, що досить батькового слова – і кошти закінчаться в один прекрасний день.
Сігма підійшла до Льоні й поклала йому голову на коліна. Мабуть, це була єдина жива істота на планеті Земля, яка розуміла, що йому зараз важко.
45
Міський голова нічого не розумів. Спочатку йому тицяють під ніс компромат на батька, показуючи яким негідником той був, працюючи на енкаведистів-кагебістів, потім дають конверт, у якому десять тисяч доларів ("Це вам на дрібні витрати", – сказав незнайомець, з яким він зустрівся у парку Степана Бандери), та ще й обіцяють знайти ґвалтівника, який збезчестив його доньку.
Цього чоловіка він ніколи раніше не бачив. Зовнішність не запам'ятовувалась. Зустрів би його в натовпі, навряд чи впізнав. Має років сорок, не більше. Ввічливий. Холодний потойбічний погляд, який проймає до кісток. Такий уб'є і навіть не скривиться. Що ще? Ага, акцент! Так розмовляють українською люди, рідною для яких є російська мова. Міський голова зауважив це ще тоді, коли незнайомець розмовляв з ним по телефону.
Що насправді хочуть від нього ці люди? Сумнівів бути не могло: чоловік діє не один. За ним хтось стоїть, могутній і всесильний. Організація, яка розкинула щупальця по всьому світу. Замість того щоби шантажувати його компроматом на батька, дають десять тисяч доларів на дрібні витрати й обіцяють допомогти в розшуку ґвалтівника Соломії.
Та зустріч була недовгою. Здається, міський голова не встиг вимовити жодного слова. Незнайомець, сказавши все необхідне й передавши йому конверт із грішми, різко підвівся з лавки. "Я дам про себе чути", – це вже коли швидко пішов у темінь парку, не озираючись. Міський голова подумав, що блискавичність зустрічі викликана тим, що у ньому ще не зовсім були впевнені, адже міг привести когось за собою. Чи цьому чоловікові було досить того, що міський голова без зайвих слів узяв гроші? Мовляв, усе зрозуміло, нема про що більше говорити. Виходить, що компрометуючі матеріали на батька – це лише допоміжний засіб впливу на нього, а насправді від нього вимагатимуть більшого і ще й платитимуть за це?
Зашморг усе міцніше обвивав йому шию. Найцікавіше, що виходу із ситуації не було, який би крок не зробив чи камінчиком сидів на місці. "Я дам про себе чути". Напруга зростала. Нічого доброго вже не буде. Такий присуд приречено виніс сам собі міський голова.
46
Здавалося, час зупинився. Було нудно й не хотілося жити. Батько Андрія сидів удома один і дивився у вікно. Весь час зиркав на годинник. Коли прийдуть внуки із дитсадочка, таки веселіше.
Думав про сина. Мабуть, ніколи би нікому не зізнався, що переживає за нього. Але знав також, що з малим нічого не станеться. Й досі називав його малим, хоча той переріс батька на дві голови.
Ще здалеку побачив дружину, яка йшла з магазину. Хотів їсти. Але поки прийде додому, зі всіма сусідками переговорить. Так і сталося. Спочатку сміявся сам до себе, бо добре знав дружину, але коли зрозумів, що дружина сьогодні особливо довго розмовляє, забувши про голодного чоловіка, став плюватися. Ходив по кімнатах і плював на стіни.
Коли несподівано увійшла дружина і побачила це, покрутила пальцем біля скроні.
47
Путін не любив своїх днів народження. Це нагадувало йому про те, що прожито ще один черговий рік, який наближає його до смерті. Особливо він не любив подарунків. Здавалось, у людей геть чисто відсутній смак, коли вони несуть йому щось дороге і непотрібне. Наприклад, пістолет із чистого золота. Як з нього стріляти? Або оригінал картини відомого художника за декілька мільйонів доларів. Мабуть, Гітлер малював краще. Він не кохається в цьому, не любить образотворчого мистецтва. Життя – це рух, а не застигле мальовидло. Краще б скинулись усі разом і подарували йому безсмертя.
Шістдесят другий його день народження мав би стати символічним, бо цей рік ознаменувався початком повернення земель до Росії. Крим – це, звичайно, важливо, але ще дуже далеко до того, що він задумав. Якби США й Європа були мудрішими, вони б віддали йому не лише Донбас, а й усю Україну. І їм земель у світі вистачить. Нічого, він терплячий.