Щовечора, залазячи втомленою на лежак, Воля знову й знову відтворювала в пам'яті найдрібніші подробиці тієї божевільної ночі в порожній квартирі булькотливої Лаврівни. Дівчина пам'ятала все: і запах присмачених спеціями міфансів з кухні, і несподіваний виблиск від фар пізнього нічного повоза на стіні, і раптовий гуркіт сміттєвого бака за вікном – уже ближче до ранку; і голосний шепіт Локі, і його руки, і його тіло, терпке й розпашіле, і його силу. А ще: дивовижне відчуття, нібито дівчина вся дощенту увійшла, розклавшись на атоми, просочилася в коханого чоловіка; що її нема, а є лише він, але з нею, з її атомами й молекулами всередині себе.
Вже коли розвиднилось, Воля дивилася на його кутасте, вкрите м'якеньким чорним волоссям голе тіло й раптом сказала собі, що нічого гарнішого, привабливішого в своєму житті не бачила. І це було дивовижне відкриття.
"Я завжди його кохала! – зізналася собі дівчина, лежачи на вузькому лежаку в темному чадному бараці. – Ще з тих перших перезирків, слів і розмов у помічній лічиці Світлої на Трої. І він мене кохав – це було очевидно! А Соловій… він лагідний, милий… Соловія неможливо не любити, але любити й кохати – це ж не одне й те саме! Соловій – прохолодний світанок, Локі – пекучий полудень. Соловій – теплий дощик у весняній Сальві, Локі – нестримний табун хаптагаїв. Соловій – легенький вітерець, Локі – пилова буря. Хіба можна протистояти бурі?! Не слід було давати надію Соловієві. Нічого, я попрошу в нього пробачення!"
Якогось вечора Воля вже збиралася за звичкою чимскоріше залізти на лежак під масною від випарів стелею бараку та вкотре зануритися в солодкі спогади про Локі, як її зупинила Балерина:
– Ану пригальмуй, Неволе, в курви, не ховайся!
З негарними посмішечками на важких обличчях підлеглі бригадирші обступили Волю колом.
– Оце завіяло мене сьогодні, подружниці, до контори, – почала Балерина. – Хазяїна не було, то я пересипалася троха балачкою зі Златою, котра в секретці харчується, і знаєте, що винюшила? А те, що наша Неволя ніяка не спецлужбовиця, не спецагент, і навіть, у курви, не прибиральниця з головного корпусу ГРУ! Вона ніхто! Порожнє місце! Нуль! Самоселка з Куряви без документів, щеплень і навіть, у курви, без медичного аркуша! Ця блощиця нам заливала! Гаси самозванку!
Волю миттю звалили на підлогу й заходилися нещадно бити, цього разу – вже зовсім не дивлячись куди. Рятуючись від стусанів, дівчина качалася під ногами в слухняних поплічниць Балерини й намагалася прикрити долонями обличчя. Коли екзекуція закінчилась, головна мучителька взяла Волю за підборіддя, подивилася тій у вічі:
– Мені заливати в гріх, подружнице, затям! Відтепер будеш вилизувати щовечора в бараці, прати мамі Балерині труси й чистити бурки!
На свій лежак дівчину, з носа якої юшила кров, уже не пустили:
– Вали звідси, блощице! Пошукай собі килимок біля дверей!
З цього вечора життя Волі перетворилося на пекло. В бараці дівчині ставили підніжки й перекидали відро з водою, коли та мила підлогу, в їдальні підбивали на комбінезон кухлик з чайна-колою та щедро приправляли брудно-синьої барви баланду сіллю, в цеху штрикали, ніби ненароком, голками й припікали гарячою праскою. Багатозначно посміхаючись, Балерина вивчала навпроти сонця власні труси, перевіряючи якість їх прання, та гугнявила щось про давно не відану нею, бідолашною, тілесну втіху. Воля відчувала, що довго не витримає. Тим паче, що вона уявлення не мала, скільки часу триватиме оте "довго". Може, дівчина взагалі тут довічно, тоді теперішнє її нидіння остаточно втрачає будь-який сенс. "Врешті-решт я ж Воля!" – сказала собі бранка й підставила руку під ніж для розрізування викрійок.
Бризнула кров, зчинився галас, швейні машини та інше обладнання зупинили. Перелякана Балерина невміло перебинтовувала Волі мало не навпіл розбатовану долоню, прибігли якісь жінки з контори, щось кричали, махали руками… дівчина мліла…
Її не дуже дбайливо пхали на заднє сидіння сявчі, поруч мостився вартівник з контрольного пункту, гидливо озирався фірман:
– Чорт, всю биндюгу кров'ю замастить!
– Поганяй – у шпиталі вже чекають! – кричала знадвору жінка в попелястому однострої.
Повоз рвучко рушив, перед його тупим носом поквапливо розчахнулися ворота установи. Сідаючи всередину Воля зачепилася пораненою рукою за дверцята – гострий шипак болю вивів зі стану напівпритомності.
Сявчі тим часом виїхав з ріденького переліску, в якому ховався об'єкт, далі дорога бігла поміж рудими, випаленими сонцем луками, а може то були випалені сонцем поля. Поодалік виднілися якісь одноповерхові будівлі.
Раптом крізь прочинене вікно до салону влетіла велика жовта комаха. Це не була "пустельна" комаха й Воля не знала, як вона називається, але її присутність занепокоїла супроводжувача. Сусід по сидінню опустив скло й вимахуючи руками заходився вигонити зловорожу гостю з повоза. Спостерігаючи за діями вартівника в дзеркальце, фірман підсміювався.
Оливкове руків'я пістолета було зовсім поряд. Здоровою рукою Воля розстебнула кобуру військовика, вихопила стрільно й, пересмикнувши забинтованою п'ятірнею затвор, вистрілила тому в груди.
Наступної миті цівка пістолета вже лоскотала потилицю фірмана.
– Зупини!
– Ага! – заверещав переляканий фірман. – Якщо ти втечеш, мене однаково розстріляють!
– Я розстріляю тебе прямо зараз! – дівчина дужче втиснула гарячу цівку стрілива в голену потилицю.
– Ні! Мене однаково… – враз повоз додав у швидкості, бур'яни за його вікнами несамовито замиготіли. – Вистрелиш – загинемо обоє, ага!
Воля вистрелила фірманові в плече, той закричав, сявчі хитнуло, метал кузова скреготнув об асфальт, тіло вбитого вартівника раптом притисло дівчину до дверцят, а вже за мить, опинившись нагорі, Воля притискувала до дверцят його…
Розплющивши очі, дівчина вилізла крізь відчинене вікно перекинутого догори колесами повоза, що лежав обіч шляху в канаві. Ані фірман ні вартівник не подавали ознак життя. Зігнувшись не так від прагнення заховатися, як від болю, дівчина рушила вглиб бур'янів – аби подалі від місця аварії. Втікачка розуміла, що можливостей вирятуватися в неї небагато, але раділа, що руки й ноги цілі, отже які-не-які шанси таки є.
Дівчині шалено боліло в боці – певно, таки щось зламала, пекельно пекло в розпанаханій руці, але закусивши до крові губу Воля продовжувала йти. Добре, що суха трава доокола сягала верхівками вище її голови й надійно таїла від імовірних переслідувачів. "Якби тільки не пустили слідом собак!" – непокоїлась утікачка.
Поступово бур'яни рідшали, їх місце заступали рясні кущі верболозу, переважно всохлого. Неподалік, між кущами, Воля розгледіла крайні хати занедбаного сільця, принаймні, кілька хат були зруйновані. У дівчини запаморочилося в голові, перед очима попливли казкової краси кола. Мовби найдорожче дитя пригортаючи до себе забинтовану Балериною руку, Воля стала спершу на одне коліно, потім на обидва, потім без тями впала на суху ковилу. "Якби тільки не пустили собак!" – було її останньою думкою.
14
Вони
Розширена нарада опергрупи проходила не в Держкомпустелі, при якій вона формально існувала, а в кабінеті міністра оборони, що за задумом організаторів мало очевидно продемонструвати, хто в цій перспективній справі головний. Придушення непристосованих до збройного опору поселень здавалося з затишних котеджів легкою прогулянкою і присутні на нараді військовики вже свердлили либонь потайки в погонах отвори для нових зірок. Обговорювався план найближчих дій, про стратегію говорили мало – генералам не вистачало терпцю.
Доповідаючи про поїздку в Москву, Щасний наполягав, що нерозумно відмахуватись від обіцяних союзниками розгорнутих даних космічної розвідки – самих лише координат незаконних поселень замало; обережно акцентував на неготовності до широкомасштабного руху в пустелю, хоча б за відсутності поки що об'ємної картини того, з чим доведеться зіштовхнутися по той бік Зеленого щита. На це начальник ГРУ самовпевнено парирував, мовляв, у його розпорядженні хоч і немає космічної розвідки, зате не дрімає, на відміну від деяких інших відомств, розвідка, так би мовити, класична!
– І практичні пропозиції в наявності! – гримів давній і вірний протеже міністра оборони. – Скажімо, є ідея залучення до зачистки, так би мовити, пустельних регіонів широко розповсюджених там ватаг викрадачів верблюдів!
– Це ж як, співпрацювати зі злочинцями? – не зрозумів Неон Вакулович.
– Не співпрацювати, а використовувати! – багатозначно виправив Щасного начальник ГРУ. – Відчуваєте відмінність? До речі, один з ваших агентів, як нам відомо, якраз і введений до подібної, так би мовити, банди. Будемо просити у вас, колего, координати цього угрупування – саме через ватажка цієї банди, як там його… ага – Хуга, ми й налагодимо зв'язок з верблюдокрадами! Ватага Хуги зазнала значних втрат, це й спонукає бандита до зговірливості!
– Добре! – бадьоро погодився голова КБУ. – Матимемо гарний приклад співпраці відомств!
Про себе ж Неон Вакулович скреготнув зубами. Він якраз сподівався, що банди викрадачів верблюдів стануть на бік поселенців. Втім Карий, Сивий і Буланий були офіційними агентами КБУ і приховувати подані ними відомості Щасний не міг. "Нічого, побачимо ще, як воно повернеться! Хуга – не єдиний бандит у пустелі!"
Відрядженням до Москви Неон Вакулович залишився задоволений. Офіційні консультації з директором ФСБ пройшли плідно – північні колеги пообіцяли широке сприяння, що й передбачається, власне, союзницькими зобов'язаннями. Куди цікавішою була вечеря з одним із заступників директора, з яким у Щасного склалися давні приятельські стосунки. Почавши з того, що закостеніла київська влада все очевидніше відстає від швидкозмінних реалій, Неон Вакулович поділився прогнозом, що зміна згаданої влади відбудеться раніше, аніж декому здається. Колега зацікавився деталями, втім, український гість відбувся загальними тезами на зразок зростання нової парості політиків, яка всупереч і незважаючи на… й тому подібне. При цьому ніби між іншим Щасний наголосив, що в разі отримання реальної влади згадана нова парость неухильно дотримуватиметься східного вектора розвитку та всілякого зміцнення союзницьких стосунків з братнім російським народом.