Тільки за хвилю почулося придавлене ридання Матвія.
— Вуйку, чого ви знов плачите? — питали стрільці.
— Нічого діти, тяжко дуже... Ви спіть, бо пізно вже...
Ніхто не пробував вговорювати Матвія. Молодим стрільцям було тяжко на серці від оповідання старого товариша недолі і вони не знали, що робити з ним. Підсувалися до нього, вло-жували до сну, як дитину, прикривали власними накривалами. А Матвій повинувався їм і придушено плакав, аби його не чули, аби не збавляли собі сну через нього.
Ще довго не могли заснути стрільці, бо перед їх очима стояла відкрита ціла сторінка Матвієвого життя і вони ще раз в своїй уяві проходили її від початку. Забували, що вони діти кровавого бога лежать на хорах самітної-бойківської церкви. В цій хвилі вони далекі від сучасності. Снуються думками по дебрах американського лісу, по підземеллях копалень, по німецькій пристані і по відливарні з великими залізними цебрами. І бачать перед собою невідомі постаті бідної Зосі з Лодзі, Шведа, Янаса, Антонаса, Полі... А в слід за їх думками згорбленою марою йде тихий, покірний Матвій Шавала...
І думають стрільці: Це сторінка життя тільки одної людини. Проста, звичайна, а яка болюча. І ніхто не знає про неї. Ходить людина з своїм болем, що точить її цілу і нікому не з голові це. А таких людий багато-багато. І всі вони мовчазні, покірні, замкнуті в собі. Пови-нуються тяжкій долі, бо раби вони, бо затуркані життям.
Мимоволі думають молоді мученики крова-вої епохи:
— За віщо такі муки? Чому женуть нас на смерть, як худобину, не питаючи, чи ми хочемо вмирати чи ні? Ніхто нас не питав, як творив наше життя... Ніхто не питається, як позбавляє його... Таке насильство! Така наруга над гідністю людини... Вмерти може охоче людина, як знає, що її смерть принесе користь для ин-ших, спасе братів й сестер від мук, від наруги. Але вони вмирають сьогодня силувано і смерть їх зродить ще більші муки бідним людям...
Думки ці не були такі ясні, ні в стрільців, ні в Матвія Шавали. Але всі вони відчували так, хоч не вміли сказати. Людина, як не може добре говорити, то серце її дуже чуле. Серце говорить, бо серце болить.
Бойківська церква спала. Бойківська церква болем дихала. Кричали в сні вояки, стогнали, зітхали. А чорна ніч прикривала все це своєю плахтою, як би боялася, що росприскається іскрами пекучий біль і запалить цілий світ. А іскор болю кровавий бог дуже боїться.
Десь істнували села, десь істнували люди, що в цей час спали і не знали про страшні терпіння кровавих днів. Десь в цей час співали треті півні і лаяли собаки. Але тут, в бойківській церковці, царіла лячна тишина. Бо тут догнивали сотні людий, які за день, за два підуть на заріз. Так просто. Насильно убють їх такіж люди, як вони.
Як всі поснули й на хорах, тоді тихенько підніс голову Матвій Шавала і надслухував. Потім сів. Оперся плечима в мокру стіну, коліна підібгав аж до похиленої голови і зробився маленький, як хлопчик. Мучили чорні думки Матвія, багато-багато думок. Тиснулися з усіх боків на нього, як тиснеться темна ніч в хату. І Шавала не міг собі ради дати. Вони скручували його, давили, розбивали журну голову. І в темноті власних віч блискавкою пролітали давні і сучасні картини. А всі болючі, всі невеселі. Америка, рідна-недужа дружина, Карпати, кров, муки, смерть...
— Ах!
Не видержав Матвій. Тихенько встав і опі-раючись на стіну обережно переступав через сплячих та повільно зійшов на долину. Десь в захристії застогнав ранений і одинокий-про-тяжний стогін трівожно роспливався по забрудненій церкві та бив Матвія тяжкою каменюко-ю в груди.
Вибіг з церкви. В кухнях жеврів вогонь і Матвій не міг дивитися на нього. Відвернувся, якби боявся, що вогонь живий і підглядає його. Побіг в другий бік, поза церкву.
Впереді час від часу гримали рушниці і гомін котився по горах та не знати було, хто стріляє: "наші" чи "вони". А ніч морозом скрипіла, ніч з білим блеском снігу боролася.
Чи від холоду, чи від думок, Матвій почав хутко бігати за церквою, то в один, то в другий бік. Втоптав стежечку і поширював її. А сніг скрипів, сніг пищав під його ногами, як-би боронив свою незайманість.
Нараз Матвій пристанув. Пристанув і вдивився в недалекі, присипані снігом, кущі. І чим більше вдивлявся, тим нище хилився, аж доки не впав на коліна. І тихо шептав:
— Я бачу тебе Христе... Прийдіте поклонім-ся ко Христу...
...Кров... на тобі кров за правду, а за віщо на нас?...
...А ми самі... Я бачу тебе спасителю...
І склонився на сніг і цілував його і тремтів в гарячці. А за хвилю раптово встав, знову вдивився в біліючі кущі і якось з жалем проговорив:
— Вже нема тебе, але я бачив... Я перекажу всім...
Підніс голову й руки в гору і крізь сльози мовив:
—. Сину божий! Я негідний того. Ти наказав мені голосити твою правду, а я такий маленький... Але не зраджу тебе...
І по цих словах побіг до головних дверий. Його очі знову зустрінулися з вогнем в малих дверцях похідних кухонь, що слабо освічували бліде-страшне обличчя Матвія.
— А-а-а! — якось гнівно простогнав він і що сили було, кинув своєю шапкою в вогонь.
Але шапка відбилася від кухні і впала в сніг. І ніби оскаженів Матвій. З страшною лютістю почав рвати на собі одіння. його руки найшли на ремінному поясі дві пари набійниць і він мигом росщепив їх, повитягав всі набої, підбіг до кухні і підняв шапку. Десь в захристії скрипнули двері і заскрипів від кількох кроків сніг. Матвій здрігнувся. Вдивився в чорну ніч і не тямлючи себе хутко завинув в шапку всі набої та всунув її в дверцятка кухні. І що сили було побіг в церкву.
Нічну тишину розбудив голосний вибух. Зразу великий, потім де кілька поодиноких вистрілів. На дворі хтось голосно закричав.
Ще протяжніще застогнали в захристії ранені, а в церкві зашуміло. Одні одних трівож-но будили, шептали, метушились.
— Що за вистріли? — кричав з престолу поручник. — Світла!
— Вже тут! Підійшли!
— Боже! Пропали всі!
— Світла!
— Не дали й спочити...
Сонні, змучені і перелякані вояки зривалися на рівні ноги і безрадно тиснулися до холодних стін.
Засвітили дві свічки. Передні боязко висували голови на двір і знову ховали назад. Всі були на ногах. Старшини спішно одягалися і щось кричали. Але в тій хвилі з захристії вбіг задиханий кухар і уривано, злякано росказував поручникові:
— Тільки я вийшов... підложити дров, снідання треба... Не дійшов, як хтось від кухні у-тік. Я пристанув, а тут — в кухні вибух... Ціла бомба... Кухню розбило... Я не знаю... Поручник гостро допитувався.
— Куди побіг? Багато їх?
— Я не знаю, не бачив...
— Десятник першої сотні! — крикнув поручник. — Мигом вийдіть зі своїми людьми і перегляньте все... Вставайте! Всі вставати!
Ціла церква зароїлася. Брязкіт зброї, злякані шепоти і голосний стогін ранених. Всі були певні, що "ворог" підсунувся аж до церкви, окружив її і жде на вихід всіх, щоби перестріляти.
Та саме в тій хвилі, як перші вояки підходили до дверий, в церкві залунав хриплий-пере-разливий голос:
— Премудро-о-о-о-сть!
На хвилю всі остовпіли і притихли. Очі кожного шукали того, хто кричав. І найшли. На проповідниці, з простягненими руками і тільки в сорочці, стояв розхрістаніїй-блідиїй Матвій Шавала і кричав:
— Ко воякам послання від Христа, якого я бачив, чтеніе-є-є... Бога вбили, бога застрелили кажу вам!... Бог сконав з простреленою головою, а є Христос у кожному з нас... Муки, кров, Карпати...
— Матвій! Це Матвій! — залунали оклики.
— Він божевільний! Стягніть його! — кричав поручник.
— Братіє! Не слухайте їх, бо Христос мені казав, що кров наша...
— Чого стали, тягніть!
Кількох вояків боязко підступили до сходів проповідниці.
— Братіє! Не лякайтеся тих, що вбивають тіло, бо вони більше нічого не можуть зробити... Божий син Христос і його брати, товариш Янас і невірний Антонас і я, ученик його Матвій Шавала, глаголю вам... Ближайшіє нам спасения...
Голос Матвія все більше дрожав і він цілком не зважав на крики старшин та на метушню санітарів. А як передній санітар, що підліз до нього, намагався схватити його за руки, Матвій скажено схватив санітаря за горло і всею силою кинув ним з проповідниці стрімголов по вузьких сходах.
В церкві піднявся крик. Всі товпилися і тиснулися до проповідниці. Старшини самі намагалися пробитись крізь натовп до сходів і щось голосно кричали. А Матвій лютував.
— Геть з божого дому! Не скверніте фарисеї порогів святих! — І бив кулаками в стіну, грозив усім. А потім відломив малу дошку, що служила попові за столик на проповідниці і скажено кинув нею в товпу. Розскочилися вояки, ще більше закричали. А Матвій тупав ногами, верещав, рвав на голові волосся. З його покалічених рук спливала кров і він розмазував її по цілому обличчю та виглядав ще страшніщий.
Тихо підкрався поручник по сходах і як тільки Матвій відвернувся, закинув на нього шнур і потягнув до себе. З лоскотом злетіли оба по сходах на долину. І почалася страшна боротьба. Матвій копав ногами, ревів, кусав. На нього навалилася ціла купа вояків і він люто, всіми силами боровся.
— Ви проти правди! Гадюки!...
А як звязали його, то повільно втих. Втих і росплакався, як дитина. Блудні очі замазані кровю, шукали чогбсь по всіх.
— Чому я нічого не тямлю? — питав рос-пучливо.
— Христос... Янас... Де Христос?...
І знову заридав, забив головою в підібгані коліна
— Розсудіть нас!... Розсудіть!... Товаришу Янасе!...
Гірше куль били по серцях ці слова. Вояки стояли довкола і голови їх хилилися сумно і обличчя їх були біліщі снігу. Кожний співчував великому горю доброго Матвія Шавали. І кожний жахався думкою, що й з ним може таке саме статися.
А Матвій — несвідомо плакав. Плакали й деякі вояки. Ніхто вже не спав. Повільно біліли церковні вікна, бо на дворі дотлівала ніч.
Морозна-карпатська ніч.